ВСТУП

Заборона мати власну національну пресу була однією з тих, що найтяжче відчувалася українцями в цілій системі утисків і заборон, яку практикував російський уряд у відносинах до українського руху. Із часів «Основи» (1861-1862) й «Черниговского Листка» (1861-1863) українці не мали в Росії такого органу, де б вони могли систематично розвивати свою ідеологію, оборонятися від нападів, подавати звістки про своє культурно-національне життя. На короткий час все ж вдавалося здобути в свої руки якийсь провінційний російський орган, як це було в 1874-1875 роках з «Киевским Телеграфом» або в 1881-1882 з київською ж газетою «Трудъ». Але «місцева» цензура, далеко суворіша, ніж у столиці, не давала змоги писати про все, що хотілося.

«Киевская Старина» довгі роки жила під найгострішою цензурою і не сміла зачіпати жодних тем, окрім суто наукових. Тільки в 1897 році зявився на її сторінках уперше твір красного письменства українською мовою, а з 1902 року сформовано літературно-критичний відділ з оглядом українських творів. Але ні «Киевская Старина», ні тим менше російські газети, як зауважує Н.Фіголь, «не могли замінити періодичного органу, видаваного українською мовою, вже хоча б тому, що без періодичних видань не можна було розвивати самої української мови, для якої залишалася сама белетристика, та й то обмежена у виборі тем та сюжетів» [23, с.33]. Українці робили спробу надолужити відсутність своїх часописів виданням альманахів. На початку 1880-х років вдалося видати кілька альманахів, з яких особливо цінним був альманах «Рада» М.Старицького 1883 р. Але далі цензура стала забороняти й альманахи (як, наприклад, заборонила дуже цінний за змістом двотомний літературно-науковий альманах «Звістка» В.Горленка) або ж викреслювала з рукопису абсолютно все, крім невинних віршів та оповідань.

Із початком XX століття знову почали зявлятись альманахи, з яких, наприклад, тритомний альманах «Вік» заклав своєрідну епоху в нашій літературі. З розвитком українського руху нестача власного органу відчувалася все гостріше і гостріше. Тож із початку XX століття не проходило року, щоб хтось з українців не подавав прохання про видання чи то місячника, чи то тижневика, але на все була одна відповідь - рішуча заборона. Так не вдалося українцям заснувати свій орган аж до самої революції 1905 року. Царський маніфест 17 жовтня відкривав, здавалося, можливість здійснити гаряче бажання українців приступити до створення своєї преси.

«Активну роль у процесі переосмислення колоніального статусу України в складі великої метрополії - Росії, у вибудовуванні альтернативних суспільних стосунків, духовних і матеріальних цінностей відігравали письменники, перейняті почуттям відповідальності за народ і прагненням піднести рівень його освіти й добробуту [13, с.135]», - наголошує О.Лященко. Серед них своєю радикальною світоглядною позицією та активною громадською діяльністю вирізняється Борис Грінченко - провідний український педагог, видавець, громадсько-політичний діяч, редактор і публіцист, якого неможливо не згадати у контексті цієї роботи.

Аналіз національно-патріотичної преси початку ХХ століття нині доволі актуальний: на сучасному етапі державного будівництва в Україні журналістика як суспільне явище і вид суспільної діяльності відіграє важливу роль культурно-політичного чинника у розвитку нації: несе не лише інформацію, а й впливає на формування суспільних взаємозвязків, допомагає у визначенні духовних орієнтирів.

Актуальність нашої роботи повязана з аналізом ролі, значення, впливу щоденника «Громадська думка» / «Рада» на складні процеси суспільно-політичного та духовно-культурного розвитку української нації в контексті становлення національної періодичної преси, а також з потребою висвітлення внеску Б.Грінченка у формування ідеологічного дискурсу цієї газети.

Мета дослідження - комплексне розкриття першого щоденного українськомовного видання Східної України початку ХХ століття через призму національної ідеї, умов його функціонування у складний історичний період 1905-1914 рр., визначення особливостей, структури, змісту та ідейно-тематичного спрямування публікацій, у тому числі Б.Грінченка, їх рівня у контексті суспільно-політичних подій, що відбувалися в Україні.

Для реалізації поставленої мети необхідно розвязати наступні завдання:

- вивчити умови розвитку та функціонування першої україномовної щоденної газети в Наддніпрянській Україні, а також труднощі у створенні видання, показати суспільне підґрунтя, на якому відбувалося її становлення;

- зясувати специфіку роботи колективу редакції в умовах гострих цензурних переслідувань, налагодження психологічного клімату та взаєморозуміння між співробітниками часопису;

– проаналізувати тематику, висвітлення на сторінках газети актуальних тем, повязаних із національно-визвольним рухом, національно-патріотичне забарвлення публікацій щоденника.

Обєкт роботи - щоденна київська газета «Громадська думка» / «Рада».

Предметом дослідження виступають особливості функціонування щоденного україномовного періодичного видання (від початку заснування і до моменту закриття) у контексті українського національно-культурного руху, а також фахова діяльність Б.Грінченка у часописі.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній здійснене комплексне дослідження «Громадської думки» / «Ради», зокрема проаналізовані особливості щоденного друкованого органу визначений вплив газети на читацьку аудиторію. А також продемонстрована роль Бориса Грінченка в газеті як достатньо впливової особистості на формування ідеї консолідації українців у контексті суспільно-історичного процесу першої чверті минулого століття.

Практичне значення дослідження визначається тим, що його матеріали і висновки можуть бути використані при вивченні історії української журналістики початку ХХ століття, видавничої та газетно-журнальної справи, публіцистики цього періоду, творчості Бориса Грінченка в українській літературі загалом.

У радянській історіографії Б.Грінченко був незаслужено забутий. Нині його життєвий шлях, суспільні погляди, публіцистично-художня спадщина активно переосмислюються істориками і літературознавцями, про що свідчать праці Ф.Колесника, Л.Могильного, О.Неживого, А.Погрібного [16-17], М.Яценка та інших. Дослідники, як правило, висвітлювали політичну або письменницьку діяльність Б.Грінченка, залишаючи осторонь журналістські здобутки. Тож досі не досить дослідженою залишається діяльність українського політика-радикала в історії розвитку газети «Громадська думка» / «Рада». На сучасному етапі вивчення до цієї теми зверталися молоді дослідники А.Кобинець, Н.Фіголь та О. Лященко.

Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури та додаток.

У першому розділі йдеться про газети «Громадська думка», «Рада» як повноформатні україномовні видання Наддніпрянщини початку ХХ ст., їхні особливості та специфіку функціонування часопису.

Другий розділ окреслює найвагоміші питання, повязані із фаховою діяльністю Бориса Грінченка в цих українських виданнях.