2.4 Роль ЗМІ в геополітиці

Проблеми геополітики сьогодні не стільки модні, скільки актуальні. Точиться науково-практична дискусія, суперництво (за О.Дугіним) між «Морем» (або «атлантистами» - на чолі з Америкою) і «Сушею» («Євразією», «євразістами» і, зрозуміло, - на чолі з Росією). Попри всі штучні геополітичні схеми, світ, в якому ми живемо, - це над усе світ людей, а не порожніх просторів. І глобалізація - це не що інше, як розширення кількості країн з відкритою економікою, і звідси випливають можливості вільного обороту товарів, послуг, капіталів і робочої сили таким чином, мовби державних кордонів не існує.

Існують докази на підтримку кожної з двох перспектив глобалізації: що вона серйозно підтримує демократичний процес і що вона ворожа йому.

І все ж більшість схиляється до думки, що глобалізація продовжить свій тріумфальний хід. Таким чином, при стрімкому розвитку подій держави зіштовхнуться із завданням визначення заходів, яких необхідно буде вжити для помякшення спільного й всеосяжного впливу глобалізації, і одна з них - збереження, посилення й збагачення національної ідентичності.

Монро Прайс визначає національну ідентичність як зібрання міфів, ідей і оповідань, використовуваних пануючою групою чи коаліцією для утримання влади в суспільстві, у тому числі і за допомогою ЗМІ. Сам дослідник зізнається, що це досить інструментальне (і незвичайне) визначення, але його корисно протиставити більш привабливим, популярним і менш цинічним тлумаченням цього терміна.

Зрозуміло, сама можливість існування таких моделей національної ідентичності (інструментальної, істотної і плюралістичної), що не зіставляються, допомагає зрозуміти, чому одним з найбільш важких питань, як у зрілих західних демократіях, так і перехідних посткомуністичних суспільствах є визначення належної ролі уряду в структурі й регулюванні національної системи ЗМІ. Для прихильників істотної моделі величезне значення має сильний урядовий інтерес до ЗМІ як творців відносин і думок. Щоб існували міцні й глибокі звязки, що скріплюють воєдино націю й державу, необхідно плекати, демонструвати і поважати особливості національної ідентичності.

Для прихильників плюралістичного визначення національної ідентичності надзвичайно важливо стежити за керуванням усіма механізмами, здатними порушити чи зламати міжкультурну рівновагу. Поряд з тенденцією до усереднення, глобалізації й зникнення кордонів спостерігається також процес дезінтеграції й дроблення всередині політичних культур і націй., коли визначені підгрупи кидають виклик пануючій національній ідентичності і вимагають собі культурних і навіть територіальних прав. При одночасній дії цих доцентрових і відцентрових сил тиск справляється і на державу, і на ЗМІ.

Інструментальне визначення - найважче, хоча і найпривабливіше. Національну ідентичність легко можна перетворити на маскування ряду контролюючих заходів, що захоплюють творчий простір і зводять нанівець можливість плюралізму думок і свободи висловлювань. Національна ідентичність занадто часто виставляється напоказ не як засіб позитивного вираження, а як знаряддя критики й придушення ідей, застосовуване, на думку Герберта Шиллера, для відволікання уваги людей від погано функціонуючого соціального порядку. Згідно з більш простим формулюванням, національна ідентичність - це ширма для визначення того, яке слово чи прагнення припустимі, а які - ні. Таким чином, пошук прийнятного визначення національної ідентичності звязаний з давньою суперечкою про відносини між урядом і правами особистості.

Визначення національної ідентичності дають співтовариству такі поняття, як: хто належить до співтовариства і хто відрізняється від нього, що таке норма і хто є «чужинцем». Ці визначення зміцнюють і живлять інші процеси, повязані зі співтовариством. У тоталітарному суспільстві цей звязок очевидний: тоталітаризм держави виражається в його монополії на ЗМІ.

Тому зовсім не дивно виглядає частий звязок національної ідентичності з регулюванням ЗМІ. Турбота про національну ідентичність, наприклад, лежить в основі важливих винятків у документах про права людини, що стосуються волі одержувати і передавати інформацію, - Міжнародному пакті про цивільні та політичні права «Європейської конвенції про захист прав людини». Таким чином, незважаючи на прагнення до транснаціонального права на одержання і передачу інформації, досить часті є винятки з цієї тенденції і навіть нападки на неї в тім, що стосується «священних аспектів» національної ідентичності.

Зміни в комунікаційних технологіях як розширюють, так і руйнують можливості держави впливати на ідеї національної Ідентичності. Європейське законодавство набагато поміркованіше американського ставиться до вимог національної ідентичності.

Розходження між європейським і американським підходами самі по собі можуть бути одним з аспектів ідентичності. Для європейців XX століття стало століттям радикальної зміни політичних відносин, перекроювання карт, тимчасових урядів і жорстокої боротьби за лояльність і сталість. Для США це сторіччя характеризувалося переважною стабільністю, піднесенням, єдністю і неухильною експансією, у тому числі і на інформаційному ринку. Однак не слід забувати, що в США сильною залишається роль уряду як цензора, хоча спостерігається яскраво виражена традиція протидії втручанню уряду, особливо щодо ЗМІ.

Наріжним каменем національної ідентичності є те, що називається багатьма «памяттю науки». Ті, хто вважає себе охоронцями чи доглядачами памяті науки, завжди ведуть змагання за контроль над цією памяттю. І не останню роль у цій справі відіграють ЗМІ. Зараз більше, ніж коли-небудь раніше, це змагання здійснюється як зсередини, так і ззовні кордонів держави.

Досить точно роль сучасних ЗМІ охарактеризував російський соціолог О. Зиновєв: „...Засоби масової інформації - це Ватикан сучасного світу. Сьогодні преса робить те, що століття тому робили священики і Церква. Телебачення, газети, радіо, інформаційні агенції грають першу скрипку у ментальній ідеологічній сфері. Дехто називає ЗМІ „четвертою владою". Але це значно більше, це третя влада. Міць нинішніх мас-медіа переважає всі можливості, які будь-коли мала та чи інша релігійна організація" [15, 58].

Ніколи жодна держава не мала таких можливостей маніпулювання суспільною свідомістю, які мають сьогодні глобалізовані ЗМІ. На часі запитання: хто ж реально управляє світовими процесами - держави з їх традиційними інститутами влади чи ЗМІ з їх потенціалом формувати реальність для простих громадян?

Захист традиційної лібералістської моделі у функціонуванні ЗМІ, яка одержала найбільше поширення у ЄС, може призвести до суттєвої деформації існуючих соціально-політичних моделей у демократичному суспільстві. Брак стримуючих факторів, притаманний цій моделі, робить її в сучасних умовах не менш небезпечною, ніж цензура. Найбільш перспективною та гнучкою, відтак, вбачається модель соціальної відповідальності ЗМІ як така, що дає змогу поєднувати свободу преси з відповідальністю, із завданнями вираження спільних інтересів, інтеграції суспільства, цивілізованого вирішення конфліктів, які виникають, розяснення громадянам спільних цілей і сприяння формуванню спільних цінностей, представлення різних точок зору, відображення думок і позицій різних суспільних груп.

Нині складається парадоксальна ситуація: громадяни довіряють ЗМІ більше, ніж уряду та державному апарату. Так, за даними Євробарометра за 2006 рік [15], у середньому телебаченню довіряють 53% осіб, радіо - 61%, пресі - 45%. Дещо інша ситуація в США. Там, згідно з опитуваннями, проведеними службою Harris Interactive, рейтинг довіри до телевізійних новин становить 19%, до друкованих ЗМІ - 14%, тоді як рейтинг довіри до Білого Дому становить 25%. Причина полягає в тому, що американська преса у значно більшій мірі дотримується принципів соціальної відповідальності - ЗМІ виконують роль контролера влади, а не спрямовуючої сили в суспільстві.

Унікальна можливість, яку мають сучасні ЗМІ, - конструювання реальності через контроль над порядком висвітлення подій. Головний редактор визначає, що слід висвітлювати, а що ні. Більше того, суспільство стикається з реальною можливістю глобальних маніпуляцій, коли ЗМІ „створюють" подію, якої не було. У свідомості ж людей вона стає реальною, відтак може бути збуджуючим мотивом подальших дій. Французький філософ Ж. Бодріяр у звязку з цим зауважував: „Про що мріють засоби масової інформації, як не про те, щоб викликати подію однією лише своєю присутністю?" [2]. Якщо будь-яке повідомлення буде повторюватися достатню кількість разів, то воно сприйматиметься як істина. „...Існує тільки одна фігура риторики, що заслуговує на увагу, - це повторення. Через повторення ідея закріплюється в умах так міцно, що зрештою вона вже сприймається як істина" [3]. Ця технологія покладена, зокрема, в основу формування не тільки іміджів політичних партій і лідерів, а й цілих держав. Тепер не обовязково бути розвиненою країною - досить впевнити всіх, що вона такою є.

А. Моль так пише про ЗМІ [4]: „Вони фактично контролюють всю нашу культуру, пропускаючи її через свої фільтри, виділяють окремі елементи із загальної маси культурних явищ і надають їм особливої ваги, підвищують цінність однієї ідеї, знецінюють іншу, поляризують таким чином все поле культури. Те, що не потрапило до каналів масової комунікації, у наш час майже не впливає на розвиток суспільства".

Отже, сучасна людина не може ухилитися від впливу ЗМІ. ЗМІ частково підмінюють собою не тільки канал, але й джерело інформації. Можна спостерігати, зокрема, з боку ЗМІ монополізацію суспільно-значимих каналів інформації. Це призводить до того, що державні органи, обовязком яких є сповіщати населення про свої кроки, певною мірою стають заручниками ЗМІ у висвітленні цих кроків (саме через брак можливості прямо інформувати громадян про діяльність органів державної влади зумовлений низький рівень довіри громадян до керівництва держави, адже найменше довіряють тим, про кого нічого не знають). Нагальною є проблема диверсифікації суспільно-значимих каналів інформації.

Одним з перспективних напрямів є широке застосування інформаційно-комунікаційних технологій, а також перехід в інформаційному суспільстві до діалогової моделі: індивіди спілкуються безпосередньо між собою, ігноруючи центр чи посередників та самостійно обираючи час, місце і тему інформаційного обміну. Характерною особливістю діалогової моделі є те, що вона передбачає горизонтальну рівність учасників комунікаційного обміну.