Документознавчий підхід до визначення поняття «книга»

Незадоволеність існуючим визначенням поняття «кни­га», його науковим трактуванням, а також деякими термінологічними труднощами, що випливали із практич­ної діяльності, привело науковців до спроб замінити термін «книга» на інше загальнотеоретичне поняття.

Відійти від традиційного терміна «книга» й замінити його загальнотеоретичним поняттям «документ» запропо­нував на початку XX століття бельгійський учений П. От-ле. Визначаючи дане поняття в рамках документної пара­дигми, він запропонував враховувати, в першу чергу, інформаційну складову книги як документа, що створений для передачі, відтворення та зберігання інформації.

Вивчення такої функції книги, як збереження інфор­мації, має давню історію. Ідею про те, що книзі властива функція збереження й передачі інформації, висунув ще Річард де Бері у творі «Філобіблон» (1344 р.), про неї пи­сали Ф. Бекон й А.І. Герцен. Відповідно до цієї концепції функціональне призначення книги — фіксування інфор­мації з метою зберігання й передачі в часі й просторі.

На початку XX ст. П. Отле в «Трактаті про докумен­тацію» «документом» назвав не саму книгу, а будь-яке фіксоване джерело знання в єдності його змісту й внутріш­ньої форми, а терміном «книга» — всі аспекти форми дру­ку як єдиного матеріально-духовного комплексу. Поясню­ючи поняття «книга» й «документ», П. Отле підкреслював, що книга — це термін, який використовують умовно для визначення всього масиву документів. Він об'єднує в собі не одну тільки книгу в первинному значенні слова, руко­писну чи друковану, але й журнали, газети, рукописи та графічні репродукції, креслення, гравюри, схеми, карти, діаграми, фотоматеріали тощо [28].

Усвідомлення феномену книги викликало в 20-ті роки XX ст. особливий інтерес дослідників. Відомий книгозна­вець М. Н. Куфаєв у 1922 році писав: «Яка природа й у чо­му сутність книги? Чи не мислиться споконвічне джерело її — Думка й Слово від століття й до століття існуючої? Питання велике й складне ... Сутність її в Слові й початок її в особистості» [20].

У 1927 р. С. Рубльов визначав книгу в подібному ключі, називаючи її «знаряддям»: «...книга, у широкому ро­зумінні, є знаряддям втілення людської думки й знання, переданих однією людиною (автором) іншим (читачам), при цьому так зафіксованими, щоб вони могли довгостро­ково існувати в часі й просторі» [8].

На сучасному етапі енциклопедія «Книга» дає повне й наукове тлумачення сутності цього складного явища, вра­ховуючи вплив інформаційного підходу науки про доку­мент в останній третині XX ст. У цьому випадку книга представляється, як найважливіша історично сформована форма закріплення й передачі в часі й просторі різноманітної інформації у вигляді текстового й (або) ілюстративного ма­теріалу. [19].

Визначення книги в рамках документної парадигми на­водить проф.Г. М. Швецова-Водка, дотримуючись точки

352

353

Внутрішні елементи книги

Слід зазначити, що науковці не залишають спроб роз­робити універсальне теоретичне поняття, що могло б замі­нити терміни «книга» або «документ». Приміром, можна привести пропозицію Є.О. Плешкевича ввести складний термін для позначення документа-книги: «діахронний доку­мент» [23].

Слово «діахронний» походить від грецьких Ліа — через і хроіод — час, тобто означає «не залежний від часу». Термін «діахронний» відбиває властивості інформації, що знахо­дяться в книзі. Під діахронним документом автор пропонує розуміти «документ, що містить інформацію вищого поряд­ку (знання-інформація-знання), володіє постійною цін­ністю, зафіксованою на матеріальному носії (матеріалізова­ну) і включену за допомогою системи метаінформацій-реквізитів, що мають форму вихідних відомостей, у діахрон-ну информаційно-документаційну систему» [21].

Протягом тривалого часу поняття «книга» використову­валося з метою узагальнення, об'єднання всіх видів доку­ментів. Із уведенням поняття «документ» стало зрозуміло, що книга, як основний вид видань, є поняттям вужчим за «видання» чи документ і є різновидом документа.