Харківський університет та його внесок у розвиток української філософії та науки.

Університет в м. Харків, самоврядний (автономний) дослідницький національний університет[2]. Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В. Н. Каразіна. Другий за віком (після Львівського університету) університет сучасної України. У 19 — на початку 20 ст. Харківський університет мав 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний; 1839 створено при ньому ветеринарну школу, що стала згодом самостійним інститутом (1851). Університет мав лабораторії, клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку. 1811 при ньому було засноване Філотехнічне Товариство, а у другій половині 19 ст. — Харківське Математичне Товариство, Харківське Історично-Філологічне Товариство, товариства дослідників природи, фізичне, хімічне, юридичне, та інші. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: «Харьковскій Еженедельникъ» (1812), «Украинскій Вестникъ» (1816—1819), «Украинскій Журналъ» (1824—1825) й інші. За перший період свого існування університет (1805—1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 університет видає «Учені записки». Харківський університет відіграв помітну роль в українському національному відродженні, головним чином на початку, а також під кінець 19 — на початку 20 ст. Ще до того, поки Київ став осередком українського національного життя на Наддніпрянщині, в середині 19 ст. тут велися дослідження народного побуту, історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний театр, до чого багато спричинився університет. У другій половині 19 ст. Харківське Історично-Філологічне Товариство широко розвинуло дослідження історії і побуту Слобідської України та Гетьманщини. Студенти об'єднувалися в українські громади, з участю Потебні, Мови-Лиманського та інших, висуваючи також політичні вимоги українського руху. З ініціативи професорів (Сумцова, Багалія, А. Зайкевича) рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань («Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке»). 1906 надано почесні докторати М. Грушевському й І. Франкові, а 1910 — О. Єфименко. 1907 Сумцов, Багалій і Халанський почали викладати лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою. За революції 1917 — 20 в університеті велася боротьба між прихильниками російської державності й українського курсу. Частина професорів, не згідних з новими політичними реаліями покинула університет. Більшість українських професорів залишилася в Харкові. Вони продовжували працювати в реорганізованих радянською владою на базі університету установах: в Академії теоретичних знань (1920 — 21), Харківському Інституті Народної Освіти (ХІНО, 1921 — 30), Харківському Інституті Народного Господарства та фізико-хімічному і юридичному інститутах. 1932 — 33 на їх базі відновлено університет, який складався з 7 факультетів: фізико-математичний, хімічний, біологічний, геолого-географічний, літературно-лінґвістичним, історичним (з філософським відділом), економічним з (відділом економічної географії). 1936 Харківському державному університету надано ім'я російського письменника О. Ґорького (хоч він не мав ніякого відношення до Харківського Університету). За війни університет евакуйовано до міста Кизилорда в Казахстані. У 1943 — 44 ХДУ повернувся до Харкова. У 1951 році 800 студентів університету було репресовано за відмову складати іспити російською мовою. Судові засідання були закритими[6]. В 1977 р. в його складі діяли факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, заочний та вечірній