Джерела формування української культури.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.Сукупність історичних джерел класифікують на п’ять основних типів:1)речові джерела — пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам’ятки;2)етнографічні джерела — пам’ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;3)лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;4)усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та ін.;5)писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана пробле¬ма прабатьківщини українського народу. Існують дві про¬тилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них по¬будована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною сло¬в'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн» а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслі¬док слов'яни поділилися на західних і південно-східних. Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх пра¬батьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я.

Приблизно в III тис. до н. е. на всій Україні, де розгор¬талася трипільська культура, появились нові поселенці. Пришельці вміли об¬робляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу — метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.).

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців — першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хроно¬логічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони м'али укріплені городища. У кімме¬рійців були складні ритуальні обряди: вони ховали не-•біжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кера¬міки з кольоровими інкрустаціями, їх культуру слід вва¬жати продовженням трипільської. З іранських племен, що побували в Україні у VIII— II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Украї¬ні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських ца¬рів.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматй, які витіснили скіфів з південних степів України. Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І— II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які роз¬громили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жи¬ли на території сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венеда¬ми," які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів *. Отже, антів можна назвати предками українців. Держава антів проіснувала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни — над Дес¬ною і Сеймом; древляни ,— між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани — вздовж Бугу (їх називали також во-линянами); уличі — над Дністром і Бугом; тиверці — між Бугом і Прутом; білі хорвати — на Підкарпатті *. Серед усіх українських племен провідне значення набувають по¬ляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширю¬ється назва «Русь». Культура, як відомо, є визначальним фактором форму¬вання і розвитку етносу. Саме у народній культурі (тради¬ційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний ма¬сив існував у складі давньоруського народу як суперетніч-ної спільноти вже від початку утворення Київської держа¬ви і зберігав свої особливості протягом усього часу її іс¬нування. Процес формування українського етносу зі своєю сві¬домістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської дер¬жави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпаті-ївському літописі міститься перша згадка про Україну.