1 Пленарне засідання
"ЗБЕРЕЖЕННЯ БІБЛІОТЕЧНО-ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ – МІСІЯ БІБЛІОТЕК ХХІ СТОЛІТТЯ"
І.О.Шевченко
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ
ІНФОРМАЦІЙНО-БІБЛІОТЕЧНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ
Прагнення України увійти до європейської спільноти потребує від держави і бібліотечних фахівців виконання певних вимог, які мають бути прописані у нормативних актах державного, регіонального і відомчого рівнів.
Ці вимоги формуються залежно від рівня розуміння суспільством впливу бібліотек на його розвиток. Тобто держава і її громадяни мають усвідомити значущість бібліотек як основного і незмінного ланцюга сучасної інформаційної мережі й охорони культурного надбання. Саме на цій підставі мають створюватися нормативи і система заходів, спрямо-ваних на розвиток інформаційних функцій бібліотек, на забезпечення збереження бібліотечно-інформаційних ресурсів як основи національної пам’яті народу України.
Бібліотечний спадок становить головну частину культурного надбання європейських держав. Значний внесок до нього належить і бібліотекам України, де зберігається понад 60 млн документів XV–XX ст., майже 2 млн. з яких належать до категорії рідкісних і цінних, у т.ч. таких, котрі мають світове значення. Усі ці скарби європейської, зокрема української культури, потребують певних заходів щодо їх збереження за умов розширення доступу до них користувачів, у т.ч. шляхом активного використання сучасних інформаційних технологій.
Діяльність бібліотек України здійснюється в рамках Закону України “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, прийнятого у 1995 р. і переглянутого у 2000 р. Згідно з цим документом “основою державної політики в галузі бібліотечної справи є реалізація прав громадян на ... забезпечення загальної доступності до інформації та культурних цінностей, що зберігаються та надаються в тимчасове користування бібліотеками”. Ця позиція невід’ємно пов’язана із статтею 16 “Бібліотечні фонди”, де введене поняття “державний бібліотечний фонд України”. Закон розглядає його як сукупність фондів бібліотек, що є у державній і комунальній власності, фондів бібліотек самоврядних організацій, взаємопов’язаний скооперованим комплектуванням, єдиним пошуковим апаратом, системою депозитарного зберігання та взаємовикористання фондів, і відображає науковий, культурний, інформаційний потенціал суспільства.
Важливо, що за цією статтею Закону… цінні, рідкісні документи та колекції мають включатися до Державного реєстру національного культурного надбання, тоді як архівні видання, зібрані у бібліотеках – до складу Національного архівного фонду України і підлягають дії Закону “Про Національний архівний фонд і архівні установи”. Для таких документів відповідно до Закону має створюватися особливий режим зберігання та використання. Якщо та чи інша бібліотека не в змозі його забезпечити, ці документи можуть бути передані іншим бібліотекам на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади за погодженням із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері культури. Проте зазначені документи не можуть передаватися іншим шляхом (наприклад, через обмінний фонд) або продаватися. Усі ці положення затвердили основні засади збереження бібліотечно-інформаційних фондів України. Подальша законодавча робота полягала у створенні законів і регламентуючих документів, які б конкретизували дію низки положень Закону “Про бібліотеки і бібліотечну справу”.
Першим кроком молодої української держави у справі забез-печення гарантованого формування сучасної частини Державного бібліотечного фонду був Закон України “Про обов’язковий примірник”, прийнятий у квітні 1999 р. В ньому визначені правові засади функціо-нування системи безплатного примірника документів, необхідного для формування національного бібліотечного фонду держави.
На виконання „Директиви міжнародних дій зі збереження бібліотечних матеріалів”, прийнятої у 1986 р. Генеральною конференцією ЮНЕСКО Європейської культурної конвенції, з метою спільної реалізації проектів збереження бібліотечних та архівних фондів в рамках Програми ЮНЕСКО “Пам’ять світу”(1992) та програми ІФЛА “Збереження і консервація” (1986), Україна спеціальним законом у 1999 р. затвердила “Програму збереження бібліотечних і архівних фондів на 2000–2005 р.” Цей вельми важливий документ закріпив основи державної політики у розв’язанні проблем зберігання, реставрації та консервації бібліотечних фондів, відображення цінних і рідкісних видань з фондів українських бібліотек у міжнародних програмах.
Основні засади Програми:
координація роботи установ і організацій у справі обліку, консервації, репрографії бібліотечних фондів;
координування фінансових, матеріально-технічних і трудових ресурсів для забезпечення довготривалого збереження документів та їх використання;
залучення наукового потенціалу для розроблення та впровадження новітніх технологій консервації та репрографії;
створення системи єдиного загальнодержавного обліку документаль-них пам’яток національного культурного надбання, зокрема старо-винних рукописів, рідкісних і цінних видань;
створення міжвідомчих центрів консервації та репрографії при Націо-нальній бібліотеці ім. В. Вернадського, Національній парламентській бібліотеці, Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника, Харківській державній науковій бібліотеці ім. В.Короленка, Одеській державній науковій бібліотеці ім. О.Горького, а також галузевих і регіональних служб репрографії та ремонтно-палітурних робіт при обласних універ-сальних наукових та відомчих бібліотеках;
забезпечення безпеки для фондів бібліотек;
створення системи підготовки і перепідготовки кваліфікованих спеціалістів – хранителів і реставраторів.
Під час реалізації Закону були створені відповідні умови і розпочата робота по забезпеченню державної реєстрації рідкісних і цінних документів та рукописів. Її основним регламентом була інструкція “Про порядок відбору цінних, рідкісних документів та колекцій (зібрань) з бібліотечних фондів до Державного реєстру національного культурного надбання”, затверджена Наказом Міністерства культури і мистецтв 12 грудня 2001 р.
В інструкції визначено основні групи документів для включення до Державного реєстру, порядок відбору документів і проведення певних робіт. Вона поширюється на мережу діючих бібліотек усіх форм власності та підпорядкування.
Для успішного впровадження Інструкції підготовлено відповідні методичні рекомендації, розроблено спеціальну програму здійснення реєстрації в автоматизованому режимі. Найбільшим бібліотекам було передано комплекти комп’ютерного обладнання.
Бібліотеки національного і державного рівнів в рамках Програми одержали також комплекти обладнання для міжвідомчих центрів консервації та репрографії. За Програмою проведено низку наукових досліджень, Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка разом з Державною академією керівних кадрів культури і мистецтв проводить курси для фахівців обласних бібліотек з питань організації роботи з рідкісними і цінними документами та рукописами.
На виконання “Програми збереження бібліотечних і архівних фондів на 2000–2005 рр.” також були розроблені регіональні програми збереження в усіх областях країни і в Автономній республіці Крим. На жаль, рівень фінансування не дозволив у цілому обсягу провести всі заходи, зафіксовані у програмах як державного, так і регіонального рівнів.
На державному рівні певна увага приділялася вдосконаленню системи депозитарного зберігання. Статею 17 Закону “Про бібліотеки і бібліотечну справу” передбачено необхідність передавання маловжи-ваних, але цінних у науковому та художньому відношенні документів до бібліотек-депозитаріїв. Ще у 1997 р. наказом Міністерства культури і мистецтв було затверджено Положення про систему депозитарного зберігання в Україні, до якого зараз вносяться деякі зміни.
Окрема стаття (18) Закону України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” присвячена таким важливим питанням, як облік, зберігання і використання бібліотечних фондів. Згідно з означеною статею ці процеси здійснюються відповідно до правил, затверджених спеціально уповнова-женим центральним органом виконавчої влади у сфері культури, тобто Міністерством культури і туризму, до стандартів, технічних умов та інших нормативних документів.
Національною парламентською бібліотекою розроблено проект нової Інструкції з обліку бібліотечних фондів, яка зазнала багато змін у процесі обговорення та доробки і яку, нарешті, передано для погод-жування до Міністерства фінансів. В інструкції визначено основні одиниці та систему обліку бібліотечного фонду, порядок і види обліку фонду, порядок здійснення його перевірки вибуття документів із фонду. У вигляді проекту існує також розроблена ХДНБ ім. В.Г.Короленка “Інструкція зі збереження електронних видань”, яка рецензувалася фахівцями провідних бібліотек країни. Інструкція є комплексною і визначає правила обліку, умови зберігання та правила користування електронними документами у бібліотеках.
Забезпечення збереженості документів у процесі використання в нашій державі поки ще регламентується лише “Типовими правилами користування бібліотеками в Україні”, затвердженими Міністерством культури і мистецтв у травні 1999 р. Вони поширюються на всі бібліотечні установи країни незалежно від їх відомчого підпорядкування. В Типових правилах зафіксовані права і обов’язки користувачів стосовно документів, наданих для користування.
Отже можна констатувати, що створення нормативно-правової бази по забезпеченню збереження інформаційно-бібліотечних ресурсів триває. Існує певна система законодавчих і підзаконних актів, які регламентують діяльність бібліотек за цим напрямком. Проте таку систему не можна вважати досконалою. Наявні документи, потребують корректування, тоді як розробка інших є загальною необхідністю.
У прагненні до вирішення такої складної проблеми, як регламентація бібліотечної діяльності в галузі збереження бібліотечних фондів, ми повинні враховувати рекомендації міжнародних професійних організацій, досвід бібліотечного будівництва в розвинутих країнах. Це перш за все вже згадані „Директиви міжнародних дій зі збереження бібліотечних матеріалів”, прийнятих Генеральною конференцією ЮНЕСКО в 1986 р., Європейської культурної конвенції, з метою спільної реалізації проектів збереження бібліотечних та архівних фондів в рамках Програми ЮНЕСКО “Пам’ять світу” (1992) та Програми ІФЛА “Збереження і консервація” 1986. Корисно також звернути увагу і на прийнятий Асамблеєю держав – учасниць СНД “Модельний бібліотечний кодекс”, в якому знайшли відображення зазначені документи з урахуванням специфіки бібліотечного будівництва і досвід розробки відповідних законів у цих країнах і який має сприяти узгодженному розвитку бібліотечного законодавства країн-учасниць.
Розглянемо відповідність нашого законодавства окремим поло-женням цих документів.
“Керівні принципи бібліотечного законодавства і бібліотечної політики в Європі”, (прийнято 1988 р. у Страсбурзі”), мають низку постулатів щодо збереження бібліотечних фондів. Спеціальний розділ документа присвячено захисту бібліотечної спадщини, зокрема вирішен-ню проблем створення національних фондів, які мають характер спадщини, тоді як у законодавстві і регламентах відсутнє саме поняття “національний бібліотечний фонд”, хоча ще у 1992 р на Всеукраїнській конференції, яка проводилася на базі ХДНБ ім. В.Г. Короленка, вперше в історії бібліотечної справи України застосовувався цей термін і були зроблені перші кроки до його усвідомлення та принципів формування НБФ.
Україна, яка століттями не мала єдності території, перенесла численні війни, зазнала специфічне сставвлення Радянської влади до права особистості на інформацію. Репресивне ставлення до творів окремих діячів науки і культури, до національних проблем призвели до того, що зараз жодна з українських бібліотек не має повноцінного фонду національного друку. Документи зберігаються в різних книгозбірнях, у т. ч. значно віддалених від столиці. У зв’язку з цим постає дуже важлива проблема захисту на законодавчому рівні фондів Харківської і Одеської державних наукових бібліотек, чиї багатоміль-йонні фонди містять значну кількість документів, що збереглися тільки в зібраннях цих бібліотек і як мають чималий фонд рідкісних і цінних видань та рукописів, у т.ч. світового значення. Те саме стосується і фондів Державної історичної бібліотеки України..
У Законі України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” держав-ним бібліотекам присвячено окрему статтю (ст.8). Проте в ній немає жодного слова про статус їх фондів, хоча зібрання згаданих бібліотек слід офіційно визнати національним культурним надбанням українського народу, невід’ємною культурною спадщиною, яка має бути під охороною держави так само, як і фонди національних бібліотек. Цей факт можна розглядати як недооцінку окремих складових Національного бібліо-течного фонду України.
У відповідності до рішень ІІ Міжнародної конференції по національ-ним бібліографічним службам 1988 р. (Копенгаген) ІФЛА у 2000 р. розробила “Керівництво по обов’язковому примірнику”. Закон України про ОП був прийнятий у квітні 1999 р. і тому, безумовно, потребує нової редакції на основі аналізу щодо відповідності рекомендаціям ІФЛА й обов’язково з урахуванням особливостей національного ОП, хоча деякі зміни вже були внесені у 2002 р.
Сьогодні можна констатувати необхідність доповнення цього закону статтею про відповідальність виробників за його виконання. Від-повідно, штраф, що накладається на керівництва за невиконання Закону, щоб забезпечити безперебійне функціонування системи ОП, має бути відчутним. Нашим законодавчим актом штрафні санкції взагалі не передбачені. Як наслідок — значні прогалини у примірниках, котрі надходять до Книжкової палати і бібліотек, що, своєю чергою, завдає великої шкоди архівній частині бібліотечних фондів і репертуару національної бібліографії.
Обмеженим в Законі про ОП є також поняття “виробник документів”, якого визначено як “юридична особа незалежно від форми власності, або фізична особа, яка виготовляє різні види тиражованих документів”. Саме це дозволяє суб’єктам відносин, які мають надсилати видані документи, що вийшли друком, до бібліотек, ігнорувати Закон. Більш чітким виглядає формулювання керівництва, де це поняття охоплює комерційних, приватних видавців, типографів і навіть дистриб’ютерів. В цілому ж Закон України “Про обов’язковий примірник” майже не спрацьовує, що свідчить про його недосконалість.
“Програму збереження бібліотечних і архівних фондів на 2000– 2005 рр.” було закрито у визначений термін, хоча, у зв’язку з обмеженим фінансуванням, вона не була виконано повністю. Програма була не достатньо тривалою, а тому й не скеровувалася на врахування усіх складників великого і надто складного комплексу заходів, спрямованих на забезпечення збереження бібліотечних фондів України.
Цілком очевидно, що першочерговим завданням є розробка і затвердження нової Національної програми збереження бібліотечних фондів. У сучасних умовах нестабільного і обмеженого фінансування це є досить складним завданням. Проте його слід вирішувати цілеспрямовано, за єдиним структурованим планом, використовуючи фінанси держави, регіонів, благочинних фондів, меценатів і спонсорів у досягненні мети.
При цьому слід зважити на такі міркування:
підготовку Програми слід розпочинати з розробки і затверд-ження на державному рівні концепції збереження бібліотечних фондів, бо саме її положення мають стати керівними для фахівців, які будуть складати Програму;
до розробки концепції і Програми збереження обов’язково слід залучити провідних спеціалістів національних, державних та інших бібліотек країни, які мають фонди з глибокою ретроспективою, зокрема Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, Національної парламентської, Одеської і Харківської державних наукових бібліотек. Велику користь у зазначеному процесі нададуть і небібліотечні фахівці, бо у розробці Національної програми збереження так само зацікавлені різні міністерства і відомства, установи та організації, які так чи інакше пов’язані з проблемами збереження документів на різних носіях інформації;
Національна програма обов’язково має бути довгостроковою і поступово охопити усі бібліотеки України будь-якого підпо-рядкування;
заходи по збереженню, що будуть закладені в Національну програму, мають сприяти розширенню доступу користувачів до інформації шляхом застосування сучасних засобів копію-вання і консервації документів.
Одним із головних принципів формування Національної програми має стати її комплексність. Ввкористовуючи набутий досвід, а також досвід зарубіжних країн, зокрема Росії, вже зараз можна визначити основні розділи Програми, як такі:
Консервація та репрографія бібліотечних фондів (на базі активізації роботи по створенню міжвідомчих центрів консервації та репрографії, служб репрографії та ремонтно-палітурних робіт при національних, державних, обласних універсальних наукових і відомчих бібліотеках);
Державний реєстр книжкових пам’яток України;
Збереження інформації та створення Страхового бібліотечного фонду;
Безпека бібліотечних будівель і фондів;
Збереження бібліотечних фондів у процесі використання;
Облік бібліотечних фондів
Кадрове забезпечення програми.
В рамках Програми (або окремо від неї) ввбачається необхідною розроблення низки регламентуючих документів фондового спрямування.
Незабаром створення “Положення про бібліотечний фонд України”, яке має закріпити відповідальність бібліотек за повноту формування та зберігання фондів з урахуванням інтересів держави і суспільства, спеціалізацію їх відповідальності за формування певних частин національного фонду.
Серйозною проблемою є відсутність в Україні документів, що регламентують використання у бібліотеках друкованих видань, насампе-ред рідкісних і цінних. Адже дуже часто вимоги бібліотечних спеціалістів щодо обмеження користування раритетами, надання документів для копіювання за межами бібліотек користувачі вважають примхами бібліотекарів або навіть порушенням їх прав і спробою обмежити доступ до інформації. Саме тому конче необхідне розроблення регламенту "Використання документів постійного зберігання у бібліотеках України”. Відповідний документ має визначити межі використання видань; умови видачі архівних видань з національних і державних книгосховищ, припустиму кількість копіювання, правила роботи з документами тощо. Він також має закріпити права та обов'язки бібліотечних фахівців і користувачів щодо забезпечення збереженості документів постійного ("вічного") зберігання. У відносинах з користувачами корисним було б також “Положення про книжкові пам'ятки”.
На державному рівні необхідне затвердження такого документа як "Порядок створення страхового фонду документів, що є національнім науковим, культурним і історичним надбанням". Нам відомо, що ДСТУ з таким змістом було розроблено Українським науково-дослідним проект-но-конструкторським і технологічним інститутом мікрографії та подано на затвердження. Однак незважаючи на те що науковці працювали із спеціалістами ХДНБ ім. В.Г.Короленка і включили до нього позиції щодо бібліотек, невідомо, як саме будуть представлені в майбутньому бібліотечні документи, і чи представлені взагалі. Отже ця проблема, напевне, буде потребувати вирішення або створення власного галузевого “Положення про страховий бібліотечний фонд України”.
Значною мірою ускладнює роботу бібліотек відсутність “Інструкції по вилученню документів з фондів бібліотек України”. Очевидно, що з цим погодяться фахівці усіх бібліотек, від національних — до сільських. Саме відсутність її деінде створює конфлікти з контролюючими органами, та й певною мірою шкодить складу фондів.
Отже на нас чекає дуже велика, складна, але цікава і шляхетна робота по створенню умов для збереження найважливішої частини націо-нального надбання українського народу для добра майбутніх поколінь.
З.І. Савіна
- 1 Пленарне засідання
- Сучасний стан та напрями роботи зі збереження документних ресурсів україни
- М.М.Задорожнюк,
- Збереження документів у публічних бібліотеках східної україни
- С.А.Добрусина стратегия сохранности библиотечных фондов российской федерации
- М.Омельченко впровадження системи збереження бібліотечних фондів в умовах національної бібліотеки україни ім. В.І.Вернадського
- О.Б.Виноградова, о.В.Михалець збереження фондів державної історичної бібліотеки україни: постановка проблеми
- И. Журавлева открытая библиотека: проблемы сохранения и доступа к фондам
- Інноваційні технології збереження бібліотечно-інформаційних ресурсів
- І.Я.Лосієвський
- Комплексне зберігання книжкових
- Пам'яток у фондах наукових бібліотек
- 2. Автограф війни
- 3. Єлисаветградський абрис Якова Паученка
- Збереження краєзнавчих електронних ресурсів бібліотек: проблеми та перспективи