57. Інтенція

Інтенція — це, за середньовічними логічними вченнями, природна здатність інтелекту або волі бути спрямованими на об’єкт. Інтенцією інтелекту, коли він спрямовується на об’єкт, який треба пізнати, є поняття. Вважалося, що інтелектуальна інтенція буває або формальною, або об’єктивною. Під формальною Інтенцією розуміли внутрішній акт, в якому виявляється інтелект, що пізнає або уявляє. Її називали активною дією інтелекту й формальним поняттям. Під об’єктивною інтенцією розуміли те стосовно об’єкта, а отже, зовнішнє, на що вона спрямовується й що називали інтентом або поняттям чи пізнанням. На відміну від формальної інтенції, об’єктивну інтенцію розглядали як пасивну дію інтелекту. Середньовічні логіки розрізняли перші й другі інтенції. Першою об’єктивною Інтенцією вважали об’єкт, пізнаний на підставі перших понять, тобто таких, що репрезентують самі речі такими, якими вони є в дійсності, без спрямування на них акту інтелекту (наприклад, «людина»). Другою об’єктивною інтенцією вважали об’єкт, пізнаний за допомогою других понять, тобто поняття понять, які спрямовуються на річ операціями інтелекту. Наприклад, «об’єкт», «предикат», «предикабільне». Першою формальною інтенцією називали поняття інтелекту, що репрезентує об’єкт, не названий внаслідок дії інтелекту, наприклад поняття «людина». Другою формальною Інтенцією вважали поняття інтелекту, що репрезентує об’єкт, названий внаслідок операції інтелекту у вигляді навиків розуму, наприклад, поняття, що репрезентує об’єкт, предикат, предикабільне. Відповідно до цього розуміння інтенції інтенціональним називали те, що спрямовано з боку розуму.