logo search
Социология учебник

Тема 4. Соціологія особистості. Соціалізація.

План.

1.Особистість як категорія соціології:

а) макросоціологічні концепції;

б) мікросоціологічні концепції.

2. Соціалізація – становлення соціального “Я”:

а) агенти та інститути соціалізації;

б) соціальна комунікація;

в) етапи соціалізації.

ОСОБИСТІСТЬ ЯК КАТЕГОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ

Людина як біологічний вид існує понад три мільйони років. Увесь цей час тривала її біологічна еволюція. Сучасна людина (за класифікацією Карла Ліннея – homo sapiens– людина розумна) як окремий вид сформувалася приблизно 200 тисяч років тому: якраз тоді оформилися ті фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин (прямоходіння, великий об’єм мозку, мислення, мова, оволодіння знаряддями праці і вогнем, триваліший період дитинства і т. ін.).

Групі американських біологів під керівництвом генетика Уїлсона, дослідивши ДНК сотень жінок усіх расових типів, вдалося вирахувати різницю в структурі ДНК жителів різних регіонів планети. Вона виявилася мізерною – до 0,6%! У людей єдиний предок. Як було встановлено, предки сучасних людей проживали в районі Центральної Африки і мали усі ознаки негроїдної раси – найдавнішої й кореневої. Монголоїдна раса – молодша, їй близько 100 тисяч років, а наймолодшою за віком є європеоїдна раса – їй приблизно 50 тисяч років. Звідси простий висновок: міграція людства відбувалася з Африки в Азію, а звідти – в Європу.

Фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин послужили підставою переходу від біологічної до культурної еволюції. Все, що створено homosapiens, пов’язане не з біологією, а з культурою й суспільством. Можна сказати, що починаючи з цього часу у людини, як біологічної істоти, формується її індивідуальність, яка пізніше виростає в особистість.

“Людина” – родове поняття, яке вказує на приналежність до певного біологічного виду.

“Індивід” (individ лат. – неподільний) – це окрема людина, одиничний представник людського роду.

“Особистість” – стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких людина належить.

Визнаючи за кожною людиною право вважатися особистістю, разом із тим говорять про яскраву, видатну, або пересічну особистість, аморальну чи високоморальну особистість і т. ін.

Індивід є особистістю тоді, коли він, взаємодіючи із суспільством через конкретні соціальні спільноти, групи, інститути, реалізує соціально значимі властивості, соціальні зв’язки. У момент народження дитина ще не є особистістю, вона є всього лиш індивідом. Щоб стати особистістю людина мусить пройти певний шлях розвитку. Необхідною умовою цього розвитку є наявність соціального середовища, світу культури із яким дитина взаємодіє. Дитина, яка виховувається у людському суспільстві, включена в соціальні зв’язки і взаємини, які з часом розширюються й поглиблюються. Разом з тим, відомо, що у випадку важкого психічного захворювання може наступити розрив, розпад соціальних зв’язків і тоді індивід втрачає ознаки особистості. Або, наприклад, дитина, вихована серед тварин (т. зв. „феральні діти”), так і не стає особистістю.

У 1920 році в Індії було знайдено двох дівчаток, які були виховані вовками. Одній з них на вигляд було років сім-вісім, іншій – приблизно два. Їх пізніше назвали Камала і Амала. Молодша з дівчаток скоро після повернення до людей померла, а старша – Камала – прожила ще десять років. Спостерігачі відзначали, що, незважаючи на деяку адаптацію до оточуючих її соціальних, людських умов, поведінка дівчинки більше нагадувала поведінку вовка (легкість пересування на чотирьох кінцівках при небажанні прямоходіння, небажання носити одяг, хлебтання, а не пиття води, чудово розвинутий нюх і навіть виття на місяць уповні). Весь словниковий запас, засвоєний Камалою за час перебування серед людей, складав близько сорока слів, хоча вона використовувала звуки подібні на гарчання чи скавуління для позначення якихось своїх потреб. Інакше кажучи, людський розум у цієї дівчини так і не сформувався – не лише на рівні інтелекту, але навіть на рівні елементарного здорового глузду.

Отже, тільки життя у суспільстві дає людям можливість творити і пізнавати культуру. Приклад феральних дітей переконує, що людина позбавлена сім’ї, яка проживає поза державою, нацією, професійними зв’язками, поза суспільством, не здатна розвинути своєї особистості як істота суспільно-моральна.

Біологічне і соціальне.

Однак було би помилкою повністю ігнорувати роль біологічного фактора у розвитку особистості. Адже те, що люди, виховані серед звірів ставали на них подібними свідчить про здатність людей навчатися. Крім того, феральні діти користувалися засобами, властивими тільки людям: вживали різних звуків для позначення певних ситуацій, а це можна вважати за проби творення якоїсь парамови, що притаманне тільки людині. Тобто, можемо припустити, що феральні діти, як і кожен представник їхнього біологічного виду, мали закладену самою природою здатність сприймати культурну спадщину, а відтак – дальше її творити і передавати.

Цікавий експеримент був поставлений на початку 30-х років минулого століття американськими вченими, подружжям Келлог, і описаний ними у праці „Мавпа і дитина”. Вони намагалися з’ясувати, чи мавпа – найподібніша до людини тварина – може сприймати і передавати людську культуру. Для цього вони виховували власну дитину разом з малим шимпанзе. Експеримент почався, коли їхньому синові було 10 місяців, а мавпенятку – сім з половиною. Обидва виховувалися абсолютно однаково – те саме їли, разом спали, бавилися. Мавпеня виявилося міцнішим фізично і швидше нж людська дитина навчилося їсти ложкою, пити зі склянки, відкривати двері тощо. Проте воно так і не змогло навчитися говорити та мислити.

Отже, біологічний фактор також відіграє важливу роль у становленні особистості.

Протягом ХІХ століття навіть домінувала точка зору про визначальність спадковості, біологічних задатків у розвитку особистості: сім’я, гени визначають чи буде людина геніальною особистістю, чи пересічним індивідом, філантропом чи злочинцем. В ХХ століття ця точка зору була переглянута. Однак остаточно ця проблема не вирішена й сьогодні. При вивченні людської особистості заведено враховувати наступні рівні її прояву:

  1. біологічний – те, що розвивається в людині незалежно від впливу на неї інших людей, те, що притаманне людині, як представникові певного біологічного виду;

  2. спадковий – те, що розвивається на базі генного фонду її батьків;

  3. соціальний – набуте людиною в ході соціалізації, спілкування і взаємодії з іншими людьми.

Біологічна спадковість не може повністю створити особистість, так само як ні культура, ані соціальний досвід не передаються з генами. Однак біологічний фактор необхідно враховувати, оскільки завдяки йому створюється незліченна різноманітність людських темпераментів, характерів, здібностей, які надають кожній особистості неповторної індивідуальності, створюють її унікальність.

Родичами були Шеллінг, Шіллер, Гегель і Макс Планк – у них був спільний предок Йоган Вант, котрий жив у ХV столітті. Німецький революціонер Карл Лібкнехт – нащадок лідера німецької реформації Мартіна Лютера. Спільний предок – адмірал Головнін – був у Олександра Пушкіна і Льва Толстого; Микола Миклухо-Маклай, відомий етнограф, нащадок козацької старшини, був далеким родичем Адама Міцкевича та Йоганна Вольфганга Гьоте.

Макросоціологічні концепції особистості

(Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Толкотт Парсонс, Ральф Дарендорфта ін.)

З погляду макросоціології, яку цікавить насамперед суспільство в цілому, а не його частини, і міжгрупова взаємодія, а не міжособистісна – особистість є продуктом суспільства (культури, історії і т. ін.) і формується вона в процесі соціалізації, тобто засвоєння культури (норм поведінки, вартостей, ідей, правил, стереотипів розуміння). Образно висловився Жак Піаже: “Звірята” ( тобто діти) у процесі соціалізації поступово перетворюються в людей”.

Еміль Дюркгейм вважав, що суспільство виникає внаслідок взаємодії індивідів, але, як тільки воно виникло, воно починає жити за власними законами. І з цього моменту уже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на котру вони не можуть або ж впливають дуже незначно, не змінюючи суті соціальних фактів.

Ральф Дарендорф, підкреслюючи, що особистість є продуктом розвитку культури, соціальних ролей, називає людинуhomo socilogicus, виділяючи її типові підвиди:

homo faber– у традиційному суспільстві “людина трудяща” – селянин, ремісник, купець, воїн – людина, котра “несе ярмо” (тобто наділена важливою соціальною функцією);

homo consumer– сучасний споживач, особистість сформована масовим суспільством;

homo universalis – людина, здатна займатися різними видами діяльності;

homo sovieticus – людина, яка залежить від держави.

Девід Рісмен(США) розробляв концепцію так званоїодномірної людини. Під впливом пропаганди, засвоюючи певні стереотипи, котрі нав’язуються йому засобами масової інформації, людина формує спрощені схеми чорно-білого, одномірного бачення проблем. Суспільство робить людей примітивними особами зі спрощеним соціальним сприйняттям та інтерпретацією соціальних процесів.

Наприклад, можемо говорити про те, що в масовій свідомості жителів України сьогодні сформувалися дві опозиційні тріади: з одного боку – реформатори, проєвропейськи налаштовані українофони; з другого – прихильники старих економічних порядків, проросійськи налаштовані русофони. Реально ж кожна з частин обох тріад може бути піддана сумніву. Так, серед правих далеко не всі є прихильниками економічного лібералізму, багато з них залишаються прихильниками суспільного ідеалу українського націоналізму міжвоєнного періоду, про який професор Ярослав Дашкевич зауважив, що соціально-економічна програма українських націоналістів була по-суті соціалістичною. Разом із тим серед русофонів є велика кількість прихильників економічного лібералізму. Однак суспільною свідомістю усі частини „тріад” сприймаються як взаємопов’язані і взаємообумовлюючі.

На думку Девіда Рісмена якщо у ХІХ столітті домінуючим типом особистості була особистість „орієнтована зсередини” (inner-directed), зміст прагнень якої міг бути найрізноманітнішим, скажімо, прагнення розбагатіти чи релігійний аскетизм. Але у будь-якому випадку така особистість характеризується високою стійкістю життєвих цілей. У сучасному ж суспільстві, вважає Рісмен, переважає інший тип особистості – „орієнтований на інших” (other-directed). Особистість цього типу не має стійких життєвих цілей та ідеалів, а прагне насамперед до „гармонії з оточуючими”, намагаючись бути „таким як усі”. Ця Людина-конформіст настільки піддається зовнішньому впливу, що навіть не знає у чому ж полягає його власне „Я”.

В рамках структурного функціоналізму (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон) оформляється рольова концепця особистості. Щодо особистості соціальні системи виступають узагальнено в різноманітних формах функціональних вимог. Ці функціональні вимоги продиктовані необхідністю пристосування соціальної системи до навколишнього середовища, організації міжособистісного спілкування, забезпечення соціального контролю, управління і зменшення напруження у стосунках між окремими членами соціальних спільнот. Функціональні вимоги оформлені у соціальні норми (закони, інструкції тощо). Порушення соціальних норм розглядається як девіантна поведінка, котра неодмінно призводить до системних дисфункцій, які ведуть до системної дезінтеграції – „аномії”.

Роберт Мертонвиділив п’ять моделей соціальної адаптації особистості до вироблених у суспільстві культурних норм, залежно від того чи визнають ці особи панівні вартості і чи слідують вони виробленим у суспільстві правилам досягнення соціальних благ:

Конформізм – особистість поділяє цілі даної культури і намагається досягти їх методами, які приписує дане суспільство;

Інновація – особистість визнає цілі суспільства, але намагається досягти їх незвичайними, невизнаними у суспільстві, а можливо, і несхвалюваними суспільством методами (“Ціль виправдовує засоби”);

Ритуалізм – людина не визнає вартостей і норм суспільства, але все-таки дотримується “правил гри” і поводить себе відповідно до уявлень про допустимі засоби досягнення соціальних благ;

Ескейпізм – відхід від соціальної реальності; особистість заперечує і домінуючі цілі, і приписувані суспільством засоби їх досягнення; це визнання власної чужорідності у цьому суспільстві й неможливості протистояти стереотипам даного суспільства;

Бунт – активне протистояння, боротьба проти норм соціальної організації.

Мікросоціологічні концепції особистості

(Джордж Г. Мід, Маргарет Мід, Чарльз Кулі, Абрагам Маслоу)

Мікросоціологія розглядає проблематику особистості безпосередньо у полі міжособистісної взаємодії, тому процес соціалізації в руслі мікросоціології розглядається через призму набуття людиною різних соціальних ролей.

Коли люди жили в простих суспільствах і діяли все життя в рамках тієї самої групи, їм не здавалося, що вони грають якусь соціальну роль. В сучасному суспільстві, з його високою соціальною мобільністю, людям доводиться кілька разів за день змінювати ролі.

Однією з найвідоміших теорій, котрі можна віднести до мікросоціологічних концепцій особистості є теорія австрійського вченого 3игмунда Фрейда, який виділив у структурі особистості три елементи: Воно (Іd), Я (Еgо), Над-Я(Super-Еgо).

Іd– це наша підсвідомість, невидима частина айсберга, де панують неусвідомлені інстинкти. За Фрейдом, фундаментальними в людини є дві потреби: лібідозна іагресивна. Еgо— це свідомість, пов’язана з підсвідомістю, котра час від часу проривається у свідомість.Еgонамагається реалізувати неусвідомлюване у прийнятній для суспільстваформі. Super-Еgо — моральний «цензор», який становить сукупність моральних норм і принципів, внутрішній контролер. Тому наша свідомість перебуває у постійному конфлікті між проникаючими в неї неусвідомлюваними інстинктами, з одного боку, і моральними заборонами, які нав’язуєSuper-Еgо— з іншого.

Для концепції Фрейда і загалом фрейдизму властиво занадто перебільшувати значення у людському житті неусвідомлених імпульсів, інстинктів, тобто сфери Id (Воно). Центральним питанням у соціологічній концепції Фрейда є питання про стосунки особистості і суспільства. В загальних рисах ці стосунки можна охарактеризувати як конфлікт, причому причиною цього конфлікту, є з одного боку – „культура” з її заборонами і нормами, спрямованими на обмеження, опанування сексуальної енергії, а з другого — підпорядкування особистісної поведінки „прагненню задоволення”.

Американський соціолог Чарлз Кулі (1864-1929) є авторомтеорії „дзеркального Я”. Він був рішучим противником теорії про те, що людська природа визначається біологічними факторами і відстоював ідею, що люди творять себе і свій світ завдяки участі у процесах соціальних взаємодій. На думку Чарльза Кулі, людина творить себе, орієнтуючись на те, як її сприймають оточуючі, приглядаючись до їхніх реакцій так само, як ми вдивляємося в дзеркало. Він виділяв три фази у процесі творення людиною свого „Я”:

По-перше, ми уявляємо собі як ми виглядаємов очах інших – чи пасує мені ця зачіска?; чи не занадто я товстий?.

По-друге, ми уявляємо собі як інші люди будуть оцінюватинашу зовнішність. Ми знаємо, що товстих чи лисих людей вважають непривабливими.

По-третє, на підставі вищезазначених уявлень, ми виробляємо певний тип внутрішнього самовідчуття – почуття сорому або гордості.

Процес дзеркального відображення власного „Я” є суб’єктивним процесом і не завжди відповідає об’єктивній дійсності. Наприклад, товста чи лиса людина не обов’язково є непривабливою.

Американський вчений Абрагам Маслоу (1908-1970) сформулювавієрарахічну теорію потребособистості, які пояснюють життєві мотивації людини:

  1. фізіологічні потреби (їжа, дихання, одяг, тепло та ін.);

  2. екзистенційні (безпека існування, стабільність, впевненість у завтрашньому дні, гарантована праця, медичне обслуговування і т. ін.);

  3. соціальні – приналежність до колективу, спілкування, участь у спільній трудовій діяльності турбота й увага до себе;

  4. престижні потреби – в увазі до себе з боку “значимих інших”, у підвищенні свого соціального статусу, визнанні і високій оцінці;

  5. духовні потреби – потреби у самовираженні через творчість.

Згідно принципу ієрархії, для особи потреби кожного наступного рівня стають актуальними тільки після задоволення потреб попереднього рівня. Дві перших групи потреб – потреби первинного рівня, наступні три – вищого рівня. Нижчі потреби властиві абсолютно всім людям, вищі – не всім і не в однаковій мірі. Там, де починаються вищі потреби – починається особистість.

Швейцарський психолог Жан Піажесформулював концепцію когнітивного (розумового) розвитку особистості як ланцюг послідовних стадій соціалізації особистості:

  1. До 2 років – сенсомоторна – річ є доки дитина її бачить і відчуває;

  2. 2–7 років – передоперативна – діти опановують мову, їх поведінка відрізняється егоцентризмом: вони тлумачать світ виключно з погляду власної позиції, нездатні підтримувати зв’язну розмову, розмовляють разом, а не один з одним, не мають загального розуміння категорій думки самоочевидних для дорослих: причинність, вага або кількість;

  3. 7–11 років – конкретно оперативна – діти засвоюють абстрактні логічні поняття;

  4. 11–15 років – формально оперативний період – діти здатні зрозуміти глибоко абстрактні ідеї (добро і зло і т. ін.), зіткнувшись із якоюсь проблемою – здатні переглянути всі можливі способи її розв’язання і проаналізувати їх теоретично, щоб знайти правильний результат.

Піаже вважає, що перші три стадії мають універсальний характер, але не всі люди проходять через формально оперативний етап. Це почасти залежить від рівня і якості шкільної освіти.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ – СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО “Я”

Світ, у якому ми живемо, постійно змінюється, вимагаючи постійних змін і від нас. Людина не може один раз в дитинстві остаточно сформуватися так, щоб уже більше ніколи не змінюватися. Життя – це постійне пристосування до безперервних змін: ми весь час переходимо із однієї групи в іншу, пристосовуючись до нових умов (наприклад, з сім’ї у школу, зі школи – на роботу) і змінюється світ у якому ми живемо (скажімо сучасне українське суспільство сильно відрізняється від того, яким воно було наприкінці 80-х років ХХ століття )

Соціалізація – це процес засвоєння культури (норм поведінки, вартостей, ідей, правил, стереотипів розуміння). Це процес формування соціальних якостей, завдяки яким людина стає дієздатним учасником соціальних зв’язків, інститутів і спільнот.

Самовизначення людини відбувається через усвідомлення себе і свого місця в суспільстві. Відповідаючи на питання „Хто Я?” люди, звичайно, починають з того, що відносять себе до певних формальних чи неформальних соціальних груп, вказуючи стать, вік, національність, професію та ін. і лише потім називають свої індивідуальні здібності, властивості характеру і т. ін.

Кожне суспільство розвиває один чи кілька базисних особистісних типів, що відповідають культурі цього суспільства. Такі особистісні взірці засвоюються, як правило, з дитинства.

Наприклад, у рівнинних індіанців Південної Америки соціально схвалюваним типом особистості для дорослого чоловіка був сильний, войовничо налаштований індивід. Ним захоплювалися, його поведінка винагороджувалася, і хлопчики завжди прагнули бути схожими на таких чоловіків. У бушменів із Південної Африки, навпаки, культура незлобивих і лагідних людей. Вони не воюють і не ворогують. У випадку сварки все плем’я намагається її залагодити. Зброю бушмени використовують лише на полюванні. Такий тип особистості формується культурою даного племені.

На думку російського соціолога Сергія Фролова, соціально схвалюваним типом особистості для нашого суспільства є особистість соціабельна, тобто така, що легко йде на соціальні контакти, готова до співробітництва, але яка, при цьому, є носієм деяких агресивних рис (тобто здатна за себе постояти), а також наділена практичною кмітливістю. Однак у складних суспільствах дуже важко знайти загальноприйнятий тип особистості через наявність у них великого числа субкультур. Наше суспільство має багато структурних підрозділів: регіони, національності, рід занять, вікові категорії та ін. Кожен з цих підрозділів має тенденцію до створення власної субкультури з визначеними особистісними зразками. Ці зразкинакладаються на особистісні особливості, властиві окремим індивідам, ітаким чином створюються змішані особистісні типи. Для вивчення особистісних типіврізних субкультуртреба вивчати кожну структурну одиницю окремо, а потім враховувати вплив особистісних зразків домінуючої культури. Отже, на формування особистостіпевний впливчинять біологічні фактори, а також фактори фізичного оточення і загальні культурні зразки поведінки в окремій соціальній групі. Однак варто пам'ятати, що головними факторами,котрівизначають процес формування особистості, безумовно є груповий досвід і суб'єктивний, унікальний особистісний досвід. Ці фактори повною мірою виявляються в процесі соціалізації особистості.

У процесі соціалізації виділяють три стадії:

На кожній стадії існують свої особливі соціальні інститути, які “відповідають” за соціалізацію – сім’я, дошкільна установа, школа, трудовий колектив і т. ін.

Відбувається поетапне формування власного “Я” особи. В основі цього процесу – перехід від світу дитинства, коли особа перебуває під опікою, а її поведінка є повністю контрольована ззовні, до здобуття рис ідейно-моральної особистості, котра розвивається на основі особистого переконання, саморегуляції і самоуправління.

Американський дослідник Леонард Кольбергвиділяє три основних рівні морального самоусвідомлення особистості:

1.доморальний рівень, коли дитина ще не засвоїла понять про “добре” і “погане” і керується у своїх учинках власними егоїстичними бажаннями;

2.рівень конвенційної моралі– орієнтація на задані зовні норми і вимоги, бажання отримати схвалення від “авторитетних інших” і сором, викликаний їх осудом; Установка на дотримання правил і підтримання заведеного порядку;

3. рівень автономної моралі– орієнтація на внутрішньо сприйняту систему принципів, вищою стадією даного рівня є вироблення стійких моральних принципів, дотримання яких забезпечується власною совістю, незалежно від зовнішніх обставин і раціональних міркувань. Цієї стадії досягають одиниці: Христос, Будда, Махатма Ганді, мати Тереза і т. ін.

В сучасному світі соціалізація перетворюється на процес, котрий триває протягом усього життя людини, оскільки протягом усього життя людина здобуває все нові соціальні статуси й ролі, наприклад: студент, працівник, батько, дідусь, пенсіонер і т. ін. Соціалізація у зрілому віці потрібна також тоді, коли відбувається швидка зміна соціальних норм і правил (наприклад перехід від соціалістичного суспільства до вільноринкового). Те, чого ми вчимося в дитинстві часто відрізняється від того, чого ми вчимося у зрілому віці. Більшість нашого дитячого знання про доросле життя складається із загальних і абстрактних норм, які часто мусять бути модифіковані при застосуванні їх на практиці. Доросла людина знає ЩОробити і концентрується на томуЯК це зробити. Вона дуже часто мусить поєднувати різні фрагменти знань здобутих в сім’ї і школі для того, щоб досягти поставленої мети. Тому ідеалізм зазвичай притаманний молоді, а зрілі люди переважно є реалістами, схильними до компромісів. Соціалізація у зрілому віці вимагає переходу від залежності до автономії. Одним із найскладніших аспектів соціалізації у зрілому віці є вміння реалістичного бачення світу і збереження при тому ідеалів.

“Порівняйте змужнілу людину з юнаком: вона напевне здасться вам жорсткішою,, менш великодушною, корисливішою. Але хіба від цього вона стає гіршою? Ви говорите, що ні, що вона стала тільки твердішою, або, як ви звичайно кажете, практичнішою. Головне ж у тому, що вона набагато більше вважає себе центром усього, ніж юнак, котрий “мріє” про інше, наприклад, про Бога, вітчизну і т. ін.

Юнак знаходить себе як дух і втрачає себе у загальному дусі, в людстві… Юнак був ідеалістом, його надихали думки, доки він не змужнів, не став егоїстичною зрілою людиною, яка на свій розсуд розпоряджається реальностями і думками і ставить свій особистий інтерес понад усе” (Макс Штірнер „Єдиний і його власність”).

Агенти та інститути соціалізації.

Агенти соціалізації – конкретні люди, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі.

Агенти первинної соціалізації – люди, які складають ближнє оточення особи(батьки, родичі, друзі). Вони виконують багато функцій (батько – вихователь, друг, опікун, учитель …), їхні функції взаємозамінні (скажімо, батько за певних умов може взяти на себе виконання функцій матері щодо дитини). Разом із тим, кожен агент дає індивіду в процесі соціалізації саме те, що він може дати. Наприклад, батьки можуть дитині замінити друзів, але вони не зможуть навчити її того, що вона вчиться у своїх друзів: битися, хитрувати, порушувати певні соціальні норми, бути лідером у групі, поводити себе з ровесниками.

Агенти вторинної соціалізації – представники адміністрації школи, вузу, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін. Контакти з цими агентами є рідшими, коротшими, а їхній вплив, як правило слабший, ніж в агентів первинної соціалізації. Кожен із них виконує не більше однієї-двох функцій. Їхні функції спеціалізовані, а тому не можуть бути взаємозамінними (наприклад, функції міліціонера і священика). Особливістю цих агентів є те, що вони як правило отримують грошову винагороду за виконання своїх функцій.

Інститути соціалізації – установи, котрі впливають на процес соціалізіації, спрямовують його. Вони розвивають особистість, розширюють її знання про світ, її розуміння того, якою є бажана і небажана соціальна поведінка.

Інститути первинної соціалізації– сім’я, компанія друзів, може бути колектив однокласників, чи одногрупників.

Сім'я формує найперші і найтривкіші суспільні зв’язки. У сім’ї людина оволодіває мовою, засвоює головні елементи культури. Сім’я формує ідентичність людини в категоріях статі, раси, нації, релігії, певної соціальної страти.

Психологи вважають, що 20% майбутнього свого інтелекту людина набуває до кінця першого року життя, 50% - до чотирьох років, 80% - до 8 років, а 92% - до 13 років. Припускають, що уже в цьому віці можна з достатньо високим ступенем ймовірності передбачити як сферу, так і "стелю" майбутніх можливих досягнень індивіда.

Якщо повернутися до нашого прикладу із „дівчинкою-вовчицею”, то очевидно, що перетворення її на людину не вдалася якраз тому, що у ранньому дитинстві відбулася „соціалізація” Камали у зграї вовків. Активно спілкуючись з членами зграї, дівчинка набула достатньо завершену (а тому стійку) психіку вовка.

Компанія друзів, на відміну від родини, складається з індивідів однакового віку й однакового суспільного статусу. Якщо суспільний статус у сім’ї особа набуває автоматично, то у групі ровесників його треба заробити. Особливістю соціалізації в компанії друзів є те, що процес соціалізації тут відбувається без будь-якого плану, на відміну від сім’ї і школи, де соціалізація особи відбувається за певним планом. Компанія друзів виконує функцію послаблення зв’язків дитини з сім’єю. Вона пропонує дитині додаткові моделі поведінки норми і вартості, іноді альтернативні щодо тих, які пропонує сім’я

Інститути вторинної соціалізації – армія, суд, церква, засоби масової інформації і т. ін.

Школа це соціальний інститут, який безпосередньо відповідає за надання особі певної інформації. формування вмінь, навичок і прищеплення вартостей, які суспільство вважає за необхідні для життя у цьому суспільстві.

Школа показує дитині цілком інше оточення, ніж те, яке вона пізнала у сім’ї. У школі дитина прилучається до світу “чужих”: учитель трактує всіх дітей однаково, оцінює дітей за те, що вони роблять, а не за те, ким вони є. У школі діти знайомляться з формалізованою системою оцінювання: балами, табелями, відзнаками, грамотами. Це докорінно інша система, ніж практика неформального оцінювання в родині. У школі діти вчаться також багатьох інших вмінь, що є неодмінними в міжособистісних стосунках: робити що-небудь почергово, ділитися з іншими, бути порівнюваним з ровесниками.

Засоби масової інформації (радіо, телебачення, кіно, книги, газети і журнали, Інтернет, касети і компакт-диски)впливають на соціалізацію, пропонуючи додаткові,нерідко альтернативнімоделі соціальних ролей, суспільних норм і вартостей.

Унікальный індивідуальний досвід.

Чому ж діти, котрі виросли у тій самій сім’ї, так сильно відрізняються один від одного, навіть якщо вони мали подібний груповий досвід, тобто на них впливали ті самі агенти соціалізації? Тому що у них не було повністю ідентичного групового досвіду, їх досвід де у чому був подібний, а чимось і відрізнявся. Діти спілкуються з різними групами і навіть близнюки з однаковою спадковістю не можуть постійно зустрічатися з тими самими людьми, відчувати ті самі емоції. Слід також підкреслити, що картина індивідуального досвіду ускладнюється тим, що особистість не просто нагромаджує досвід, але засвоює його. Кожна людина по-своєму, відповідно до власного досвіду інтерпретує ті події, які відбуваються з нею, її близькими і знайомими, вони (події) як цеглинки з яких кожна людина вибудовує свою власну споруду.

Соціальна комунікація.

Соціалізація людей відбувається у процесі соціальних комунікацій.

Комунікація – це процес за допомогою якого люди передають один одному інформацію, ідеї, думки і душевні стани.Вона допомагає людям координувати складну групову діяльність. Комунікація включає в себе вербальні і невербальні процеси, за допомогою яких людина надсилає і отримує послання.

Вербальна комунікаціяце спілкування людей за допомогою мови. Мова дозволила людині, єдиному зі всіх біологічних видів, переступити межі біологічної еволюції. Якщо біологічна еволюція здійснюється лише завдяки генам, то культурна, соціальна – завдяки вербальнному передаванню інформації.

Невербальна комунікація.Ряд учених, які вивчають проблеми людської комунікації сходяться на думці, що більшість інформації ми отримуємо невербальним шляхом, навіть не задумуючись над тим, як ми це робимо. Наприклад,Реймонд Бердуїстеллвважає, що лише 30-35% соціального значення розмови чи взаємодії передається за допомогою слів. Решта – за допомогою „мови тіла”, „парамови”, розміщення, дотиків, одягу, прикрас, макіяжу і т. ін.

„Мова тіла” – жести і пози, які відіграють роль сигналів. На цю тему є написані цілі монографії, мета яких – допомогти зрозуміти сигнали, які ми транслюємо і сприймаємо неусвідомлено. Наприклад, руки, схрещені на грудях, свідчать про закритість людини, її небажання спілкуватися відверто тощо. Макіяж, одяг також дуже красномовно розповідають про людину.

„Парамова” (пара –префікс у давньогрецькій мові, який означаєпоряд, повз) – невербальні звукові сигнали, які оформлюють мову – тональність, звук, темп, паузи, зітхання іт. ін. Навіть мовчанням люди здатні висловити презирство, осуд, схвалення, повагу.

Розміщення. Те, як ми використовуємо соціальний простір, також є своєрідним повідомленням. Лідер, наприклад, завжди перебуває в центрі або на підвищенні і між ним і його оточенням існує незайнятий простір.

Тактильна комунікація – дотики, поплескування і т. ін. Використання тактильних елементів комунікації говорить про взаємини, статус, ступінь дружби комунікантів. Тут існують серйозні між культурні відмінності. Наприклад, китайці і британці вважаються народами, які найменше схильні до такого способу комунікації, тому невміло використаний тактильний комунікативний акт щодо представника цих народів може бути сприйнятий навіть як образа.

.

Визначення ситуації. Поведінка людей у повсякденному житті – прямий наслідок сприйняття ними того, що відбувається. Якщо ми хочемо досягти порозуміння з іншими людьми, ми всі повинні надавати тим самим ситуаціям однакового значення. Тому культуру можна розглядати також як систему спільних узгоджених інтерпретацій ситуацій. І для соціалізації індивіда дуже важливим є інтерпретувати ситуації так само, як це роблять усі інші члени групи.

Однак, далеко не завжди сприйняття людиною ситуації визначається тільки соціальними приписами, важливу роль у цьому процесі відіграють і особисті чинники. Існує так звана „теорема Томаса”: „Якщо люди визначають ситуації як реальні, ці ситуації будуть реальними за своїми наслідками”. Американський соціолог Вільям Томасілюстрував цю теорему таким прикладом: нью-йоркський параноїк-убивця, переслідував перехожих тільки тому, що сприймав їх розмови між собою, як погрози на свою адресу.

Тобто люди реагують не тільки на об’єктивні характеристики ситуації, але й на значення, яке ці ситуації мають для них, іноді – насамперед на ці значення. І як тільки вони надали ситуації певне значення, їхня дальша поведінка визначається цими значеннями. Наприклад, уявіть собі таку ситуацію: про якийсь банк поширилася чутка, що він на грані банкрутства. І хоча ця чутка не відповідає дійсності, але вкладники, які цього не знають, поспішають зняти гроші з банківських рахунків і банк справді розоряється.

Етапи соціалізації

В дитячому віці рання соціалізація індивіда, як правило, відбувається плавно, без різких змін, але при вступі у доросле життя і в процесі дорослої, або, т. зв. продовженої соціалізаціївиділяють такі етапи, як:

Десоціалізація –відучування від старих ролей, вартостей, норм і правил поведінки.

Ресоціалізація– вивчення нових ролей, вартостей, норм і правил поведінки.

Іноді людина потрапляє в такі екстремальні умови (тюрма, спецлікарня), у яких десоціалізація заходить настільки далеко, що доводиться говорити про руйнування основ особистості.

Ірвінг Гоффман, досліджуючи виправні заклади тюремного типу у США, виділив наступні ознаки ресоціалізації в екстремальних умовах:

  1. ізоляція від зовнішнього світу (стіни, грати, спецперепустки і т. ін.);

  2. постійне спілкування з тими самими людьми;

  3. втрата попередньої ідентифікації, яка відбувається через ритуал перевдягання у спецформу;

  4. перейменування, зміна колишнього імені на “номер” і отримання статусу: солдат, монах, в’язень, хворий;

  5. відвикання від старих звичок, вартостей, норм і звикання до нових;

  6. заміна обстановки на нову, знеособлену;

  7. утрата свободи дій.

Однак навіть тоді, коли людина не потрапляє в екстремальні умови, відучування від старих ролей, вартостей, норм і правил поведінки та засвоєння нових – завжди є складним процесом. У ході продовженої соціалізації виділяють певні кризових точки, коли відбувається своєрідний „перелом” у житті людини. Коли виникає така гостра проблемна ситуація, що старі механізми вирішення проблеми уже не діють, а нові – ще не готові, не освоєні належним чином. Зазвичай люди у такій ситуації відчувають розгубленість і тривогу: звичний уклад життя порушено, а яким буде новий – ще невідомо. У кожного можуть бути свої кризові ситуації: одруження, зміна місця роботи, призов в армію Проте у житті переважної більшості людей в процесі продовженої соціалізації виділяють три основні кризові точки: