logo
Социология учебник

Тема 7. Соціальна структура

  1. Сутність і основні елементи соціальної структури.

  2. Соціальні статуси і ролі.

  3. Соціальні групи і організації.

  4. Соціальні інститути.

.

СУТНІСТЬ І ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ.

Суспільство організоване таким чином, що кожна особа має визначене місце стосовно інших людей і, як посідач цього місця, вона розуміє чого від неї очікують інші особи і чого очікувати від інших людей. Якби так не було, то при кожній зустрічі з іншими особами ми не знали б як себе поводити. Соціальний світ без структури був би хаосом.

Взагалі слово structuraв перекладі з латинської– означає „будова”, „розміщення”, „порядок”. Під „структурою” розуміють сукупність функціонально пов’язаних між собою елементів, зв’язків і залежностей, що складають внутрішню будову об’єкта. Структуру об’єкта визначають кількість складових, порядок їх розміщення і характер залежності між ними.

Соціальна структура – є тривалим укладом соціальних взаємодій між елементами суспільства: статусами, ролями, групами, організаціями, соціальними інститутами.

Кількість цих суспільних елементів, порядок їх розміщення і характер взаємозалежності визначають зміст конкретної структури конкретного суспільства. Це можна проілюструвати простим прикладом, який ми знаходимо у відомого соціолога Джорджа С. Коулмена. Держава інків, нагадує він, в результаті європейського завоювання загинула за дуже короткий історичний час, її не стало буквально за лічені роки. Але що ж відбулося? Адже люди, каже Коулмен, залишилися ті самі. Однак щезла тонка соціальна структура як основа складної соціальної системи. „Змінилися не люди, а соціальна структура, в якій вони жили. Але результатом зміни став цілком інакший стиль життя, інші ресурси і можливості, якими вони володіли”. Індіянці, які ще вчора жили у великій і культурній державі, сьогодні стали провадити жалюгідне існування у своїх поселеннях.

Хоча структура описує стійкий, нерухомий момент будови суспільства (соціальну структуру можна порівняти з кістяком суспільства), усе-таки вона змінюється в процесі історичного розвитку. Структура є рухомою. Вона виконує свою роль підтримування стабільності суспільства тільки за умови легітимності, тобто якщо більшість населення визнаватиме структури доцільними. Різкі зрушення в масовій свідомості можуть серйозно підірвати довіру людей до існуючих соціальних структур. Тоді починається нестабільність. Наприклад, 80-і роки ХХ століття в СРСР розмивання комуністичних ідеалів, переорієнтація масової свідомості на інші вартості підірвали довіру людей до старих структур і ці структури більше не могли виконувати свою стабілізуючу роль, що в підсумку й призвело до розпаду Радянського Союзу.

Зміна структури суспільства пов'язана із зміною суті основних її елементів.

Охарактеризуємо основні елементи соціальної структури детальніше.

Соціальний статус.

Фундаментальним елементом соціальної структури є соціальний статус, який визначає місце особи в групі і суспільстві. Саме з допомогою статусів ми ідентифікуємо один одного в різних соціальних структурах. Мама, дитина, священик, президент, машиніст – все це є статуси. Знаючи статус особи, розуміємо хто перед нами і чого від нього очікувати.

Соціальний статус – це певна позиція особи в соціальній структурі групи і суспільства, пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов`язків.(Статус “викладач” має сенс тільки стосовно статусу “студент”, але не щодо статусу “міліціонер” чи “перехожий”).

Слово „статус” прийшло в соціологію з латинської мови. Цим словом у Стародавньому Римі позначали правовий стан особи. У наш час під поняттям „статус” розуміють соціальне становище людини у суспільстві. Соціальне становище – поняття набагато ширше, ніж правове становище. Адже цим поняттям охоплюється і економічне становище людини (заможний рантьє, низькооплачуваний працівник), і його професійне становище (лікар, шофер), і політичне становище (член демократичної партії, безпартійний), і демографічні особливості людини (вік, стать).

Виділяють чотири головних параметри для описання поняття „статус”:

Статус – це позиція людини у соціальному просторі.

Ці позиції є незмінними і досить стійкими у рамках інституціалізованої взаємодії і вони, висловлюючись метафорично, мають властивість „безсмертя” (конкретний викладач може звільнитися з академії, але статус викладача зберігається), незалежно від конкретної людини. Але належить пам’ятати, що взаємодіють все-таки не статуси, а тільки їх носії, тобто конкретні люди.

Кожна людина має багато статусів,позаяк є членом багатьох груп (син, студент, юнак, читач бібліотеки, споживач і т. ін.). Але в статусному наборі обов'язково виділяєтьсяголовний. Для чоловіків він найчастіше (але не обов’язково!) є пов'язаний із місцем роботи (директор, президент, шофер), а для жінок – із сім`єю (мама, дружина). Часто домінуючим статусом є вік, котрий визначає очікувану поведінку його носіїв і ймовірну реакцію інших (уявіть собі, наприклад, що дідусь починає себе поводити як підліток і якою буде реакція оточуючих на такий стиль поведінки).

Статуси є природжені (чоловік, негр, українець) і ті, що досягаються (студент, шофер, батько).

Іноді можливе незбігання статусів. Це трапляється за наступних умов:

1. Коли індивід має високий статус в одній соціальній групі і низький – в іншій. Наприклад, високооплачуваний банкір вірогідно, але не обов'язково, матиме високий статус у власній родині або в групі футболістів-аматорів;

2. Коли права і обов’язки одного статусу суперечать виконанню обов’язків іншого (статус хорошої матері та дружини і ефективного працівника).

Незбігання статусів часто призводить до серйозної особистої драми. Люди по-різному виходять із цієї життєвої ситуації, але вона завжди є драматичною.

Існує також приписуваний статус.Це статус у якому людина народжена (природжений статус), алeза яким, крім того, суспільством визнані певні соціальні ознаки. Це статуси, пов'язані зі статтю, расою, національністю, віком. Наприклад, циган – вроджений статус, у тому сенсі, що змінити національну приналежність, колір шкіри, антропологічні риси є неможливо. Але суспільство, крім того, має певне ставлення до всіх циган, як до носіїв певного роду соціальної поведінки. Приписуваними статусами, наприклад, є також статус “член королівської родини” чи “старша пані” і т. ін.

У примітивних, традиційних суспільствах мало статусів: вождь, шаман, мужчина, жінка, чоловік, дружина, син, донька, мисливець, збирач, дитина, дорослий, старий та ще деякі інші. Загалом, їх неважко перерахувати. У таких суспільствах статуси найчастіше бувають приписуваними і набуття кимось певного соціального становища залежить від народження. Чоловік, наприклад, від народження готувався бути мисливцем, рибалкою чи воїном.

У сучасних індустріальних суспільствах тільки професійних статусів нараховується більше 40 тисяч, а є ще і сімейні, і політичні, і релігійні, і демографічні тощо. В індустріальному суспільстві маємо значно більшу свободу щодо набуття особистістю якогось соціального статусу. Це пояснюється насамперед тим, що для успішного функціонування сучасного суспільства необхідна значна мобільність трудових ресурсів і тому відбувається орієнтація в основному на особистісні якості індивідів, на зміну їх соціальних статусів відповідно докладеним ними зусиллям.

Соціальна роль

Цей термін активно використовується як соціологією, так і соціальною психологією. Він зосереджує увагу на універсальних, загальних вимогах, що їх ставить суспільство до поведінки людини, яка займає певну соціальну позицію.

Соціальна роль — модель поведінки, орієнтована на даний статус. Її ще називають динамічною стороною статусу.Якщо статус вказує на позицію індивіда всередині групи, то роль – на поведінку властиву даному статусові.

Люди не можуть поводити себе як їм заманеться. Вони діють так, як, на думку оточуючих, повинен діяти носій даної ролі. Соціальна роль неможлива без очікуваньчленів групи поведінки, властивої для носія певного статусу. Наприклад, учитель повинен себе поводити як учитель, а не як клоун чи міліціонер.

Уявіть собі, що в аудиторію до студентів зайшов якийсь чоловік, „стрельнув” у них цигарку, а потому запропонував купити в нього джинси, і при тому він запевняє, що він є викладачем соціології. Навряд чи йому повірять. Викладачам соціології зазвичай не властива поведінка такого роду. У всякому випадку такої поведінки ні студенти, ні колеги від них не очікують.

Однак необхідність відповідності рольової поведінки носіїв певних статусів тим очікуванням, які до них пред’являє суспільна група зовсім не означає, що всі носії даного статусу будуть виконувати свою роль ідентично. Жоден вчитель не подібний на іншого, всі матері по-різному виконують свою соціальну роль і т. ін. Тобто у рамках кожного статусу для особистості існує вибір свого варіанту рольової поведінки. Проте, чим вищою є престижність статусу, тим жорсткіше суспільство контролює його носіїв і тим вужчий для них є варіант вибору рольової поведінки. Наприклад, суспільство значно терпиміше поставиться до підпитого сантехніка, ніж до військового чи викладача у такому самому стані.

Рольовий набір.Кожен статус включає в собі не одну роль, а цілий комплекс ролей Наприклад, статус викладача передбачає не лише те, що він читає лекції і проводить семінарські заняття, він є ще й наставником молоді — автором наукових статей – фахівцем у своїй галузі – колегою для інших викладачів – адміністратором і т. ін. Хоча кожен статус має певний рольовий набір, жодна із ролей у цьому наборі не закріплена за ним жорстко. Тобто, статус може втрачати якусь із ролей, набуваючи, натомість, іншу. Скажімо, викладач може більше зосередитися на написанні наукових статей і читанні лекцій, відійшовши, натомість, від проведення семінарських занять і активної виховної роботи зі студентами. Чи інший приклад. Статус дружини передбачає такий рольовий набір, як роль соціального партнера, сексуального партнера, вихователя дітей, домогосподині і годувальниці,. Якщо дружина приділятиме значно більше уваги зароблянню грошей, тобто якщо у неї значно переважатиме статус годувальниці сім’ї, то вірогідно вона перестане бути жінкою-домогосподинею, а іноді і жінкою-матір’ю.

Статуси і ролі – це своєрідні „цеглинки” для ширших і складніших соціальних структур, передусім соціальних груп.

Соціальна група

Соціальна група – це сукупність людей, виділена за соціально значимими критеріями (стать, вік, раса, національність, професія, місце проживання, дохід, влада, освіта та ін.). Соціальна група є своєрідним посередником між окремою людиною і людством.

За визначенням Роберта Мертона, група – це сукупність двох і більше людей, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють свою приналежність до цієї групи і вважаються членами цієї групи з погляду інших.

Класифікація соціальних груп.

На підставі того, як взаємодіють індивіди у рамках соціальних груп до яких вони належать – безпосередньо чи опосередковано – розрізняють малі і великі соціальні групи. Чим менша група, тим більше можливостей індивід отримує для того, щоб пізнати інших людей і встановити з ними тісні стосунки.

Відтак, малі групи –це добре знайомі між собою люди, які об’єднані спільними цілями, інтересами і постійно взаємодіють між собою (сім’я, студентська група, виробнича бригада, компанія друзів).Великі групи – це багатотисячні групи людей, що розсіяні на великих просторах і для яких властиві опосередковані соціальні взаємодії (класові, територіальні, етнічні спільноти).

Малі групи.

Постійні тісні контакти індивідів можливі тільки в порівняно невеликих групах, а тому часті міжособистісні стосунки в групах по 17—20, або й 30 осіб здаються малоймовірними. Так, дослідження соціологів, показали, що неформальні молодіжні групи найчастіше нараховують від 2—3 до 8 осіб (приблизно 70 % груп) і від 8 до 12 осіб (близько 30 % груп).

Щоправда, до малих соціальних груп можуть відноситися і високо формалізовані цільові об’єднання, наприклад бригада на виробництві або студентська академічна група. Однак навіть у такому випадку групові контакти втрачають деякі властивості малої групи. Зокрема, постійність зв’язків між членами групи і взаємовплив членів групи один на одного. Зазвичай у групах, котрі нараховують більше семи осіб відбувається „поділ” на підгрупи, тобто виділяються й об’єднуються особи, які мають власні інтереси і цілі, відмінні від тих, які властиві іншим членам групи. Це може привести до розпаду групи.

Отже, очевидно правильно буде вважати верхньою межею малої групи все-таки об’єднання 5— 7 осіб. Така група є досить великою, щоб її члени відчували, що можуть вільно висловлювати свої емоції і навіть вступати у суперечки один з одним, але вона є достатньо малою, щоб її члени могли не звертати один на одного уваги.

Серед малих груп вирізняють первинні івторинні.

Первинні групи – це малі групи, що грунтується на таких чинниках як шлюбно-сімейна близькість, симпатія, емоційна прив’язаність. Американський соціологЕдвард Шіллз(нар. 1911 р.) виділяє три типи малих первинних груп. „Початкові групи”, котрі мають міцні, багаторічні зв’язки і традиції. До цих груп індивід може належати незалежно від його бажань. Прикладом такої групи є сім’я. „Особисті групи” – групи друзів. Підставою для формування таких груп є взаємна симпатія. І третя – „ідеологічні групи”, які об’єднують людей зі спільними цінностями. Стосунки в первинних групах є емоційно забарвленими і, зазвичай, не мають для їх учасників утилітарної цінності (ми дружимо з кимось не тому, що це принесе нам якусь вигоду, а тому, що ця людина нам симпатична, близька по духу). Первинні групи формують особистість, її моральні принципи, смаки. Не випадково кажуть „З ким поведешся, від того й наберешся”.

Вторинні групимістять у собі деяку кількість первинних груп. Скажімо, академічна студентська група чи спортивна команда чи відділення солдатів завжди внутрішньо розділені на менші групи осіб, контакти між якими є частішими, носять емоційніший характер. В первинних групах відносини між людьми індивідуально адресні (одним людям ми сипатизуємо більше – іншим менше; ніхто не змусить нас полюбити людину, яка нам несимпатична), а вторинні групи об’єднують людей пов’язаних між собою у зв’язку з виконанням ними певних функцій, статусів, ролей, а не через симпатію. У вторинних групах соціальні контакти знеособлені і мають утилітарний характер Наприклад, стосунки бригадира і підлеглих йому робітників знеособлені і функції як першого, так і других повинні виконуватися незалежно від дружніх чи ворожих стосунків між ними.

Чим міцніші первинні групові зв’язки, тим ефективніше функціонує і вторинна група. Американські соціологи дослідили, що під час Другої світової війни успіх німецьких бойових підрозділів у першу чергу досягався тим, що командування зуміло налагодити у військових частинах ті близькі товариські стосунки, які властиві для первинних груп у цивільному житті. Німецькі солдати, які разом проходили військову підготовку – разом і воювали тим самим складом. Більше того, якщо війська союзників поповнювалися в міру того, як окремі бійці вибували із ладу, то німецькі підрозділи воювали доти, доки зберігалася така можливість і аж потому підрозділ виводився в тил для переформування і утворення нової бойової одиниці.

Великі групи.

Великі групи поділяють на номінальні (їх виділяють тільки для потреб статистики, наприклад: споживачі прального порошку „Аріель”, пасажири приміських поїздів, ті, що стоять на обліку в лікарні і т. ін.) іреальні (критерієм їх виділення є реально існуючі істотні ознаки – стать, дохід, раса, національність, місце проживання, освіта, професія та ін.).

Виділяють три головних типи реальних груп:

Реальні групи – реальні проблеми для суспільства, номінальні ж – не створюють подібного за масштабом і характером спектру соціальних проблем. Ми легко можемо пригадати собі якісь расові чи класові, чи селянські бунти, але годі шукати в історії прикладів заворушень покупців прального порошку чи пасажирів приміських автобусів.

Великі групи є носіями основних рис культури. Саме велика група (етнічна, професійна, міська та ін.) здійснює відбір і утверджує основні звичаї, традиції, цінності і за посередництвом малої групи „доносить” цей відбір до кожного індивіда.

Референтні групи.

Поведінка людини, її вартості і переконання формуються під впливом тієї групи з котрою людина себе ототожнює. У своєму повсякденному житті людина постійно порівнює себе з іншими, щоб окреслити свою поведінку (хто я?). Це порівняння у повсякденному житті відбувається найчастіше автоматично, без довгих роздумів, проте якщо індивід приймає якесь важливе для нього рішення, скажімо, яке стосується вибору чи зміни професії, школи, місця проживання тощо, то таке порівняння є усвідомлене.

Позаяк усі люди належать до багатьох різних груп, кожна з яких становить собою унікальну субкультуру (наприклад, сім’я, компанія друзів, професійна, конфесійна, етнічна група тощо), то зразки поведінки тієї самої людини у різних групах також відрізняються. Це не означає, що люди є якимись поведінковими хамелеонами, які постійно змінюють взірці своєї поведінки, свої вартості, мотивації і переконання залежно від того з якою групою вони себе ототожнюють у конкретний момент. Люди обов’язково виділяють важливіші для себе групи через призму вартостей котрих будують свою поведінку.

Соціальні групи на котрі індивід орієнтується при оцінюванні і формуванні своїх поглядів, почуттів і дій називають референтними групами.

Референтна група може бути, а може й не бути групою до якої індивід належить реально. Досить часто референтна група виступає тільки джерелом психологічної ідентифікації. Люди можуть орієнтуватися у своїй поведінці на соціальну групу до якої вони не належать. Це допомагає пояснити деякі суперечності у поведінці певних індивідів, наприклад, революціонер – виходець із привілейованих верств.

Референтні групи виконують не тільки нормативні, але й порівняльні функції. Індивід старається жити відповідно до стандартів групи, яка є для нього референтною. Він культивує у собі відповідні життєві принципи, смаки, політичні та інші погляди тощо. Якщо ж група до якої індивід реально належить є далекою від групи, яка є для нього референтною, в індивіда виникає відчуття відносної депривації (кривди) – тобто невдоволення, зумовлене розривом між тим, що у людини є насправді й тим, що вона хотіла би мати.

Із цієї залежності між референтною групою і почуттям депривації випливають певні соціотехнічні висновки щодо того, як оптимально організовувати вплив на індивідів з метою їх виховання, стимулювання соціальної активності тощо. Якщо намагатися нав’язати індивідам чи групам вартості і норми поведінки тих груп, які розташовані дуже високо у соціальній ієрархії і соціальна дистанція до яких є дуже далека, це не викличе в індивідів і груп нічого іншого, крім почуття депривації. Тому завжди необхідно задавати цілі таким чином, щоб люди могли повірити у можливість їх досягнення. Наприклад, від найгіршого учня у класі недоречно вимагати, щоб той рівнявся на найкращого, оскільки відстаючий відчуває надто велику дистанцію, яка лежить поміж ними, брак здібностей і можливостей для подолання цієї дистанції. Доречніше орієнтувати об’єкти впливу на індивідів чи групи з такими самими вихідними даними чи з подібним станом депривації, які все-таки зуміли поліпшити своє соціальне становище.