Форми масової поведінки

Про масову поведінку йдеться тоді, коли люди на якусь подію реагують подібно. Можна вирізнити кілька головних форм такої поведінки: чутки, масова істерія, паніка, бунт.

Чутки – сукупність даних, які виникають із анонімних джерел і поширюються неформальними каналами. Поширення чуток – це форма масової поведінки. Виділяють три тенденції у розвитку чуток:

1. Згладжування. У процесі поширення чутки вона стає коротшою, чіткішою, такою, що легше піддається засвоєнню. Кількість подробиць різко зменшується з самого початку поширення чутки.

2. Загострення, акцентування. У процесі відбору інформації залишається домінантний факт.

3. Засвоєння. У процесі засвоєння чутки посилюється загальний настрій.

Наприклад, у дружини комерсанта NN, який у народі має не дуже добру репутацію, під час відвідин нею оперного театру вкрали шубу. Відповідно до накресленої вище схеми, чутка могла би поширюватися, приблизно, наступним чином: 1. “У NN вкрали шубу!”; 2. “NN вплутався у якийсь скандал з краденою шубою”; 3. “NN торгує краденими шубами!”.

Масова істерія – стан загальної нервозності, страху і підвищеного збудження як реакція на загрозу з боку якихось потужних сил. Прикладами масової істерії є, наприклад, “полювання на відьом” в епоху середньовіччя, так само назвали переслідування в період після Другої світової війни американським сенатором Маккарті працівників шоу бізнесу, запідозрених у комуністичних симпатіях (в число підозрюваних увійшов навіть Рональд Рейган – тоді артист Голлівуду, а згодом – ультраконсервативний Президент США). Пошуки “ворогів народу” за часів Сталіна також можна вважати прикладом масової істерії.

Незвичайний приклад масової істерії пов’язаний з відомою радіопередачею інсценізації роману Герберта Уеллса “Війна світів”, яка була трансльована у ніч перед святом нечистої сили – Хеллоуіном, у 1938 році. Хоча в процесі передачі декілька разів повідомлялося, що це художня фантазія, тисячі американців повірило, що вони є слухачами справжнього репортажу про вторгнення марсіян. Почалася паніка, а деякі мешканці штату Нью Джерсі, де ніби-то відбувся десант прибульців, покинули свої домівки. Осіб, які найсильніше піддалися паніці важко було переконати, що жодного вторгнення марсіян не було.

Паніка – це форма масової поведінки, коли люди, зіткнувшись із небезпекою, виявляють некоординовані реакції. Під впливом паніки люди діють неорганізовано. емоційно, часто заважаючи і травмуючи один одного. Людина швидко піддається паніці, коли вона боїться щось втратити, коли постає загроза її життю, добробуту, тощо. Паніка постає в екстремальних ситуаціях: пожежа, землетрус, несподіваний напад і т. п.

Бунт – форма масової поведінки, яка означає ряд стихійних форм колективного протесту: масового хвилювання, заколоту, повстання. Бунт означає непокору офіційній владі. Причиною його виникнення є масове невдоволення чимось (умовами життя і праці, гнітом, поганим ставленням і т. ін.), або кимось (найчастіше керівництвом). Бунт може відбуватися як в рамках певної організації (бунт на кораблі), так і в рамках певної соціальної групи (селянський бунт, студентські бунти).

НАТОВП. ТЕОРІЇ НАТОВПУ

Натовп і публіка

Найбільш дослідженою формою масової поведінки є натовп – тимчасове і неорганізоване зборище людей, які перебувають у безпосередній фізичній близькості і мають спільний об’єкт зацікавлення.

Публіка становить групу людей зі спільними інтересами, які не взаємодіють між собою. Також під публікою розуміють зібрання людей з різними точками зору на якусь проблему. На відміну від натовпу публіка може не збиратися разом, а мати зв’язок через засоби масової інформації. Взаємодіючи, публіка формує громадську думку.

Німецький дослідник Еліас Канеттівиділяє такіголовні риси натовпу:

1. Постійне прагнення до зростання.

2. Всередині натовпу панує рівність. Вона абсолютна й не підлягає обговоренню і сама маса ніколи не ставить її під сумнів.

3. Щільність. Натовп ніколи не може стати занадто щільним.

4. Натовпу потрібен напрямок. Напрямок, спільний для усіх, поглиблює відчуття рівності. Натовп існує доти, доки має недосягнену мету.

Російський дослідник Cергій Фроловакцентує наступнізагальні характеристики натовпу:

1.Навіюваність. Люди, які знаходяться в натовпі, більше навіювані, ніж ті, хто перебуває за його межами. Вони легше переймають міркування, почуття і дії більшості.

2.Анонімність. Індивід почуває себе незначним і непізнаваним у натовпі. Натовп часто діє як єдине ціле, його індивідуальні члени не виділяються і не сприймають себе як окремих індивідів.

3.Спонтанність. Люди, що складають натовп, мають тенденцію до спонтаннішої манери поведінки, ніж зазвичай. Як правило, вони не задумуються над своїми діями і їхня поведінка у натовпі залежить винятково від емоцій.

4.Безкарність. Оскільки люди, які складають натовп, відчувають себе анонімами, вони починають вважати себе поза соціальним контролем, усвідомлюючи, що до них важко "добратися". Наприклад, коли футбольні вболівальники, вдаються до актів вандалізму (бійки, псування чужого майна та інші подібні дії) кожен із них ніби знімає з себе відповідальність за ці дії, діючи разом з усіма як єдине ціле.

Типи натовпу:

1. Випадковий. Швидко утворюється і так само швидко розпадається (наприклад, люди, які зібралися на місці дорожньо-транспортної пригоди). Такий натовп керований культурними нормами.

2. Обумовлений (конвенційний). Всі знають очікувані дії. Зібрані спільним інтересом, але між учасниками такого натовпу є слабка взаємодія. (Наприклад, глядачі театральної вистави або спортивного видовища).

3. Експресивний. Має емоційне забарвлення. Люди розкомплексовані: кричать, танцюють, співають, сміються. Рухи часто ритмічні. (Концерти, релігійні зборища, мітинги, фестивалі в латиноамериканських країнах). Експресивний натовп є слабше організований і менш керований культурними нормами ніж конвенційний натовп.

4. Активний. Учасники заражають один одного емоціями. Для нього властивий рух без чіткої спрямованості, некритичне сприйняття дійсності, висока навіюваність (акти вандалізму і насильства на стадіонах, самосуди і т. ін.

Американський соціолог Х. Джекобс розробив методику визначення чисельності і густоти натовпу. Для підрахування приблизної кількості людей, що складають натовп, можна застосовувати формулу: N = ( a + b ) K, де N означає чисельність натовпу; а – довжину площі, яку займає натовп; b – ширину площі, яку займає натовп; К – коефіцієнт густоти натовпу.

Для найбільш густих натовпів коефіцієнт густоти складає 10, а для менш густих – 7. Густими вважаються ті натовпи, у яких на одну людину припадає менше ніж 1,2 квадратних метра площі.

Вміння дати правильну кількісну оцінку чисельності натовпу є важливим, оскільки прихильники якоїсь акції зазвичай завищують, а противники – занижують чисельність її учасників.

Пояснення поведінки натовпу

Теорія зараження.

Густав Лебону 1895 році запропонував теорію, що у натовпі народжується колективна свідомість, яка підживлюється індивідуальною. Індивідуальність щезає, залишається колективний розум. Зникають культурні відмінності. Кожна людина у натовпі діє як варвар, опираючись не на розум, а на інстинкти. Для того, щоб ідея дійшла до натовпу, вона повинна буть висловлена максимально просто і категорично, ідеї мусять мати спрощуючий і понижуючий характер. В натовпі індивіди втрачають почуття відповідальності і опиняються в полоні ірраціональних почуттів, догматизму, нетерпимості, відчуття всемогутності. Переконання натовпу, на думку Лебона, подібні на релігійні почуття – нетерпимість і фанатизм, поклоніння лідеру як істоті вищого порядку, страх перед приписуваною йому магічною силою, неможливість піддавати сумніву його ідеї і бажання поширювати їх.

Габріель Тардпідкреслював, що чим численнішим є натовп – тим нижчим є його рівень раціональності. критикувати натовп не можна, звертатися до його розуму безглуздо. Великий натовп, з кого б він не складався – з професорів чи з кочегарів – перш за все втрачає здатність володіти собою, бо він не мислить, а відчуває, а емоції є однаковими і в кочегарів, і в професорів. Натовп перетворює людину в автомат, ослаблюючи або знищуючи її індивідуальність. Теорія наслідування наголошує на швидко і некритично засвоюваних емоціях, тобто на високій навіюваності натовпу.

Кожен раз, коли люди збираються разом, в них скоро починає вимальовуватися і простежуватися натовп. Вони перемішуються поміж собою, перетворюються. Вони набувають якоїсь спільної суті, котра притлумлює їх власну; їм навіюється колективна воля, котра примушує замовкнути їх особисту волю… Солон стверджував, що кожен окремо взятий афінянин – хитрий лис, але коли афіняни збираються на народні збори, здається маєш справу зі стадом баранів. Фрідріх Великий дуже високо цінував своїх генералів, коли радився з кожним із них індивідуально. Але при цьому казав про них, що, зібрані на військову раду, вони складають не більше, ніж купку імбецилів.(Московичи С. Век толп. М., 1998)

Теорія конвергенції. (Девід Мартін, Вандер Зенден) Описує поведінку натовпу як активність подібно мислячих індивідів, які опинилися в подібній ситуації і діють разом. У натовпі виявляється справжнє “Я” індивіда. Приховане стає явним. Індивідуальне об’єднується в єдине ціле і багатократно зростає: ненависть, біль, агресія.

Теорія народження норм.Ральф Турнервважав, що натовп є ірраціональним згромадженням індивідів, котрі діють під впливом тимчасових емоцій або індивідуальних рис його учасників. В процесі взаємодії індивідів у натовпі народжуються норми поведінки у чистому вигляді. Вони одностайно приймаються і натовп діє згідно з цими нормами.

СУСПІЛЬНІ РУХИ

Суспільні рухи – це об'єднання великої кількості людей, мобілізованих для підтримки або опору культурним або соціальним змінам.Вони становлять наймасовішу і найорганізованішу форму поведінки великих груп.

Ознаки суспільних рухів

Головними ознаками суспільних рухів є те, що їм усім властива певна ідеологія, організація і тактика.

Ідеологія.Усі суспільні рухи мають ідеологію – систему філософських поглядів та ідей, які відображають ставлення їх членів до дійсності, один до одного, способи засвоєння цієї дійсності і її перетворення відповідно до ідеалів даного суспільного руху. Ідеологія стійка, спадкоємна і виконує соціальну функцію, виробляючи певному суспільному рухові тип мислення, поведінки і програми соціальної дії. (Наприклад, основи комуністичної ідеології викладені у “Маніфесті комуністичної партії”, написаному Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом у 1848 році).

Свого часу Наполеон Бонапарт зневажливо обізвав ідеологами своїх ворогів, маючи на увазі, що вони намагаються приховати за прекрасними образами та ідеями свої приватні інтереси. Романтична філософія (вперше – письменник, філософ і економіст Дестут де Трасі) прийняла цей термін, знявши з нього його негативне значення і почала розуміти під ідеологією вчення про ідеї, котрі дають змогу встановити тверді основи для політики.(Ортега-і-Гассет Х. Не бути членом партії.).

Організація.Суспільні рухи є значно краще організованими, ніж інші форми масової поведінки. Зазвичай вони складаються з невеликої групи керівництва і більшої групи активних членів. Крім того існує доволі значна кількість симпатиків суспільного руху, котра надає йому моральну та матеріальну підтримку, бере участь у масових акціях. Суспільні рухи, які мають успіх, можуть перетворитися на організації (Наприклад, екологічний рух “зелених” у багатьох країнах (Німеччина, Нідерланди, Данія) на сьогодні уже конституювався як політична партія, увійшов у законодавчі, виконавчі та місцеві органи влади). В рамках деяких масових суспільних рухів діють багато організацій, так наприклад, в рамках екологічного руху діють “Greenpeace”, “Friends of the Earth”та ін. Питання організації масового руху тоді стає ще важливішим, щоб успішно координувати діяльність як окремих членів руху, так і формальних груп, які до нього входять.

Тактика.Всі суспільні рухи виробляють свою тактику, тобто специфічні методи діяльності, які мають привести до осягнення поставленої мети. Різні суспільні рухи застосовують різну тактику. Революційні рухи часто вдаються до насильства. Така тактика популярна там, де заблоковано інші способи впливу на політичні структури. У політично структурованому суспільстві добре організовані суспільні рухи рідше вдаються до масових акцій (демонстрації, страйки, пікети, голодування), а частіше здійснюють організований тиск на політичні структури (лобізм, вибори).

Типи суспільних рухів

Розрізняють суспільні рухи націлені на зміну поведінки кожного зокрема індивіда і ті, які мають на меті зміну цілого суспільства.

Рухи націлені на індивіда

Альтернативні рухи – заохочують індивіда до зміни поведінки. Намагаються схилити індивіда до розриву зі звичною життєвою позицією чи формою поведінки і замінити їх альтернативними (наприклад, вегетаріанці або абстиненти).

Рухи спасіння– прагнуть до радикальної, комплексної зміни особистості. Рухи цього типу намагаються створити “нову людину”. До рухів спасіння можна віднести такі, як рух кришнаїтів, “Біле братство” та інші.

Рухи націлені на суспільство

Реформістські рухи– виступають за поступову і прогресивну зміну існуючої системи. Серед них є і політичні – ліберальні рухи ( “Народні фронти” в Прибалтиці та “Народний рух України за перебудову” наприкінці 80-х років), сюди ж можна віднести і феміністичний рух, екологічний рух, рух проти ядерної енергетики, проти забруднення навколишнього середовища та інші рухи.

Регресивні рухи– виступають за припинення суспільних змін і повернення до старих порядків. В політичному житті Україні це ті сили, які виступають за реставрацію СРСР в тій або іншій його формі, повернення до т. зв. “реального соціалізму”. Дуже часто регресивні рухи мають релігійне забарвлення. Наприклад, ісламські фундаменталісти.

Революційні рухи– прагнуть докорінно змінити існуючий суспільний лад, його вартості і суспільні інститути (Українська революція 1917-1921 років, революція на Кубі, в Китаї, Франції та ін.).

Усі революційні рухи розвиваються поступово в атмосфері загального соціального невдоволення. Американські дослідники Л. Едвардс і К. Бринтонзуміли виділити найбільш типові стадії успішного розвитку революційних рухів:

1) наростання глибокого соціального напруження і невдоволення протягом кількох років;

2) нездатність інтелектуалів успішно критикувати існуючі порядки так, щоб основна маса населення розуміла їх;

3) поява спонук до активних дій, до повстання, а також – соціального міфу або системи вірувань, які виправдовують ці спонуки;

4) революційний вибух, викликаний непослідовною політикою і слабкістю правлячої верхівки;

5) період правління поміркованих, яке поступово зводиться до спроб контролю за різними групами революціонерів або до поступок, які мають на меті ліквідацію вибухів народного невдоволення;

6) вихід на активні позиції екстремістів і радикалів, які захоплюють владу і знищують опозицію;

7) період режиму терору;

8) повернення до спокійного стану, стійкої влади і до певних взірців колишнього дореволюційного життя.

За такою схемою загалом відбувалися французька, китайська, російська та інші революції.

Різновидом революційного руху є тероризм.

Поняття "терору" (terrorу перекладі з давньогрецької означає жах) ввів Арістотель для позначення особливого типу страху, що опановував глядачів трагедії у грецькому театрі. Це був жах перед небуттям, представленим у формі болю, хаосу, руйнування.

Відповідно до заведеного в американській політології поняття, тероризмом є „погроза використання насильства в політичних цілях окремими особами чи групами, що можуть діяти як проти існуючого уряду, так і на його боці, і при цьому такі дії спрямовані на те, щоб уплинути на більше число людей, ніж ті, котрі стають безпосередніми жертвами”. Таким чином, тероризм — це засіб психологічного впливу. Його головний об'єкт — не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живий. Його ціль — не вбивство, а залякування і деморалізація живих. Цим тероризм відрізняється від диверсійних дій.

Існує страх розумний, коли людина правильно визначає джерело і величину небезпеки і вживає заходів, котрі її знижують, а є страх неадекватний (невротичний), коли людина впадає в апатію, або вдається до дій, шкідливих чи навіть згубних для неї. Ціль терористів — створення саме невротичного страху. Деморалізовані і залякані люди роблять усе самі, вимагаючи від влади або хоча б схвалюючи дії, котрі цим людям зовсім не вигідні. Іноді ці дії вигідні терористам, частіше — замовникам, наймачам терористів. А іноді найбільший виграш отримують політики, які безкоштовно користаються „чужим” терористичним актом.

Для розвитку широкомасштабного тероризму, такого, який можемо сьогодні спостерігати, наприклад, в Росії, Ірландії, Палестині, Перу та деяких інших країнах, необхідні певні передумови.

По-перше, потрібно багато надійних і вмілих людей. Для того, щоб залучити у ряди терористів сотню – тисячі повинні визріти для цієї ідеї. Такі умови виникають, коли відбувається масове і несправедливе збідніння раніше благополучних і досить освічених людей. Коли для багатьох молодих людей руйнується звичний світ, і вони виявляються “витісненими з життя" цим суспільством.

Друга умова — зрушення в культурі. Тероризм обов'язково вимагає виправдання, легітимації серед досить великої частини суспільства. Інакше ні за які гроші молодь не піде в ряди бойовиків. Наймані убивці — зовсім інший тип. А терористи убивають і вмирають за ідеал, і щоб його створити, треба спочатку зруйнувати домінуючу систему цінностей, переконати, що стосовно їхньої групи (соціальної, релігійної, етнічної і т. ін.) вчинено нестерпну несправедливість, котра може бути змита тільки кров'ю. Тоді людиною рухає почуття помсти, яке немов би знищує несправедливість і відновлює рівновагу у світі.

Утопічні рухи– слово „утопія” означає місце, якого немає. Так називають нереальні плани, котрі неможливо впровадити в життя. Англійський підприємець і теоретик так званого „утопічного соціалізму” Роберт Оуен на початку ХІХ століття заснував у США комуністичну колонію „Нова гармонія”. Там не було приватної власності і експлуатації. Але колонія не змогла існувати довго через внутрішні чвари. Утопічними у певному сенсі можна вважати контркультурні рухи 60- 70-х років минулого століття – хіпі та інші. Вони прагнули створити досконаліше суспільство: позбавлене насильства, прагнення наживи, яке перебуває у гармонії з природним середовищем, але не мали чіткої програми досягнення поставленої мети.

Американський учений Стівен Айєрман наголошує на різниці між „старими” і „новими” соціальними рухами. В минулому (приблизно до середини ХХ століття) головним чинником колективної ідентичності і колективних дій виступали соціальні класи і класові інтереси. Поступово класові представництва перетворилися в організації, що стали частиною інституту влади і управління, частиною структур, котрі приймають рішення. Вони набули сили і впливу, але втратили динамізм і привабливість для мас. „Нові” соціальні рухи багато в чому визначаються якраз прагненням уникнути „інкорпорації” у державні структури, тобто не піддатися тим включаючи механізмам і не стати маніпульованими з боку держави.

Сучасні соціальні рухи керуються іншими інтересами, ніж „старі”, інтереси котрих безпосередньо пов’язані з доходами і економічною безпекою. Нові соціальні рухи концентруються навколо особистісних проблем, таких як приватне життя, стиль життя, сексуальна орієнтація, стосунки з сусідами, з навколишнім середовищем та ін.

Ті вимоги, які висувають нові соціальні рухи переважно не вписуються в контур традиційної політики компромісу – політики, пов’язаної з ринком праці й представницькою демократією