6. Структура знака за ф. Де Сосюром. Складники і відношення у структурі знака.

Ф. де Сосюр – швейцарський мовознавець, який першим звернув увагу на знакову сутність мови. Він запропонував нову науку – семіотику – науку про знакові системи, до яких має належати і мовознавство як наука про мовні знаки.

За Ф. де Соссюром, знак становить собою поєднання концепта і звукообразу. Ці два елементи умовної будови він назвав означуваним (signified) і означником (signifier).

Означуване Означник

поняття слово, звукообраз

план змісту план вираження

концепт медіатор

сигніфікант (signified) сигніфікат (signifier)

Пояснюючи суть означника, Р. Барт називає його "медіатором", бо "йому властива певна матеріальна форма". Форма знака, яку сприймають візуально й аудіально, здатна заступати своєю матеріальною масою невидиму субстанцію концепту, тому, як зауважує Р. Барт, поняття знака часто виявляється елімінованим лише до означника. Насправді ж знак, якщо бути вірним квінтесенції соссюрівських ідей, – це "сутність із профілем дволикого Януса".

Хиба поверхових трактувань означуваного – у прирівнюванні його до "речі". Означуване й означник співвідносяться не як звукообраз і референт (об'єкт), а як звукообраз і поняття про об'єкт:

Соссюр сам ясно означив ментальну природу означуваного, називаючи його концептом: означуване слова "бик" не тварина бик, а її ментальний образ.

Структуру й обсяг означуваного (концепту) визначають через ситуацію, контекст. Взаємодія означника й означуваного в дискурсі властиво і породжує знак. Процес встановлення взаємозалежності між двома компонентами знака у семіології називається сигиіфікацісю. Це поняття характеризує знак як динамічну мовленнєву сутність.

Стосунки між означником і означуваним — і це засаднича теза семіологічної теорії — є довільними, строго не фіксованими і раціонально не мотивованими. Неможливо логічно обґрунтувати зв'язок між словом і концептом. Найнезаперечніша ілюстрація цієї тези — різні назви одного й того ж поняття у різних мовах. У межах кожної системи мови альтернативні можливості розширюються завдяки синонімії, а також можливостям вибору між номінативом чи описовою конструкцією ("Киіїв" — "столиця України"), буквальною й образною назвами ("Львів" — "містоЛева"), зрештою, вербальним чи візуальним знаком. Не варто абсолютизувати принцип відносності: у мові існують "зони мотивованості", позначені, наприклад, явищами ономатопоетичного (звуконаслідувального) ряду. Але, великою мірою, означник і означуване не лише нетотожні, а й не симетричні, тому їх стосунки не позбавлені конфліктності. Найгостріші форми сигніфікативного конфлікту дослідник психоаналітичного спрямування Ж. Лакан побачив як "репресію" означуваного його формою. Популяризатор Лакана С. Жижек свою теорію ідеологічного фантазму вивів із тези про "плаваючі стосунки" між означником і означуваним.

Асиметрія плану вираження та плану змісту робить актуальною тему множинності інтерпретацій і проблему розкриття змісту. Якщо означуване не тотожне означникові, то як читач розуміє значення? Шукаючи відповідь на це запитання, центральне у семіологічному аналізі, семіологи говорять про соціальні мережі фіксації значень, освоєння їх через системи структурованих асоціацій, або кодів. Немає фіксованих значень, але є відносно стабільні правила їх розуміння.

Культуру як сигніфікативну систему й окремі тенденції у ній пізнають через групи означників – ланки сигніфікативної мережі: означники багатства - розкішний дім, автомобіль; означники інтелекту – досконале мовлення, книга, комп'ютер, окуляри; означники кохання — погляд, зітхання, троянда; означники радянськості – черга біля магазину, засідання парткому; означники українськості - пісня, калина, козак.

Інтрига принципової незбіжності означуваного й означника переростає у ще масштабніші асиметрії: як означуване не дорівнює означникові, так смисл тексту не дорівнює простій сумі лексичних компонентів, з яких він утворений.

Значення окремого знака стає відносно фіксованим, а отже, зрозумілим на тлі стосунків цього знака із усією текстуально-сигніфікативною системою. Основоположним для розуміння процесів генерування змісту семіологи вважають стосунки опозиційних знаків. Скажімо, слово "провінція" нічого б не означало, якби не підштовхувалося своїми значеннями від протилежного смислового полюсу – концептів "центр", "мегаполіс", "місто". І означники- слова, і означники-тексти набувають сенсу, тільки-но стає зрозумілим їх стосунок до інших означників, мережу яких формують синонімічні, антонімічні, гіпонімічні та інші зв'язки. Отже, визначальними для семіозису є не "зміст", а "стосунки":

Означники набувають своїх обрисів у грі опозицій і різниць.

Із тези про підпорядкованість значень мовної одиниці її місцю на шкалі концептуальних альтернатив виростали структуралістські напрями лінгвістики. Основний інтерес структуралізму – у вивченні системи "бінарних опозицій" (на зразок добро-зло, чоловік- жінка, успіх-поразка). Бінарні опозиції належать системі мови, але реалізуються у мовленні. Умберто Еко, зокрема, вважав, що основним завданням коду є встановлення репертуару протиставлених один одному символів, які ситуативно співвідносяться із означуваним.

Ф. де Сосюр підкреслив дві основні риси знака:

1) зв'язок між формою і змістом у знака має умовний характер;

2) форма знака вибудовується лінійно, тобто ми повинні вимовити слово за ін. словом або звук після ін. звука, але не одночасно. Цей лінійний характер мови, напевне, пов'язаний із суто біологіч. обмеженнями, в яких функціонує наш звуковий апарат.

Тезу про умовний характер зв'язку між формою і змістом послідовники Ф. де Сосюра критикували за те, що все-таки для носія якоїсь конкретної, наприклад російської, мови слово «стіл» краще відповідає об'єктові, ніж слово «table».

Одначе ця критика не зовсім справедлива, оскільки ми беремо до уваги міжмовні приклади, а Ф. де Сосюр перебував у даному випадку в межах одномовності. Він підкреслював природний характер такого зв'язку, коли говорив, що знак неможливо розірвати, як неможливо розрізнити «лице» і «виворіт» аркуша паперу.