15.Комунікація та її різновиди. Інтраперсональна, інтерперсональна, групова, організаційна, соціал. Комуні-ція.

Масова комунікація вбирає і трансформує зміст і структури усіх органіч., “первинних” видів спілкування. Тому і уявлення про масову комун-цію буде неповним, якщо вилучити його із контексту таких комунікативних практик, як інтраперсональні, інтерперсональні, групові і соціальні.

Інтраперсональна комун-ція стосується діалогічних процесів у структурі людського “я”, розвитку внутрішнього мовлення, вироблення індивідуальної інтерпретативної компетентності у роботі із текстами; реалізується в “жанрах” фантазії, аналізу концептуальних альтернатив, прийняття рішення. Інтраперсональна комун-ція фактично тотожна індивідуальній когнітивній здатності з усіма її інф-ційними можливостями і регуляторними особливостями.

До явищ інтерперсональної комун-ції відносять обмін повідомленнями між щонайменше двома особами, свідомими особливостей ситуації, власних комунікативних намірів та індивідуальності співрозмовника. Найважливіш. х-ками інтерперсональної коммун-ції вважають єдність контексту спілкування для обох сторін і сформований образ адресата. Двосторонній міжособистісний характер комунікації виявляється не просто у тому, що людина передає комусь “пакет” даних чи адресує пропозиції або вимоги, а у тому, що саме формулюв. думки включає прогноз і аналіз поведінки співрозмовника. Тобто у повідомлення імпліцитно уже включений образ адресата, інф-ція одразу закодовується згідно з уявленнями адресанта про отримувача.

Групова комун-ція – це такий різновид спілкування, який об’єднує в єдиний спільністю цілей і відносно тривкий колектив невелику к-сть учасників (до 15 чоловік). Переваги спілкування у групі полягають у можливості користати із сукупності якісно різноманітних опіній, а труднощі пов’язані із потребою контролювати кілька інф-ційних потоків водночас і підпорядковувати їх осмисленим цілям. Часто група має комунікативного менеджера – офіційного чи неформального медіатора, явного чи тіньового лідера. Тимчасові колективи, дослідницькі групи, групи за інтересами – типові приклади осередків груп. спілкування, хоч можна говорити про цей вид і у стосунку до зібрання людей на балу, вечірці чи дипломатич. прийомі та ін. груп із єдиною метою та достатнім рівнем когезії (міри об’єднаності) учасників комунікації.

Система спілкування, що складається у функціонально і структурно окремішніх колективах із притаманними їм професійними чи управлінськими завданнями, відома як організаційна комунікація. Її основний зміст–налагодження внутрішніх потоків інформообміну, охоплення усіх елементів системи (усіх працівників організації) мережею розпоряджень та інструктажу. Важливіші форми організац. комун-ції – збори, наради, спілкування в межах внутрішньої ієрархії ролей і влади; її проблеми – доведення завдань керівництва до виконавців, регулювання конфліктів.

Суспільна комунікація здійснюється у великих групах із єдиною ідентичністю та інституціональними мережами і слугує узгодженню інтересів та дія-сті членів соціуму. Найзначніші різновиди сусп. комунікації, пов’язані із окремими формами сусп. життєдія-сті – наукою, економікою, політикою, – мають автономний дослідницький статус: наукової, економічної, політич., освітньої, побутової комунікації.

Підставою для виділення важливих різновидів і масивів сусп. комунікації може слугувати характер аудиторії, спосіб зв’язку між комунікантами, зрештою, особливий парадигмальний ракурс дослідницької традиції. Так, своєрідністю характеристик і термінологічних засад вивчення відрізняються публічна, культурна і масова комунікація – різновиди комунікації соціальної, а у певних контекстах – синоніми цього поняття.

Із практикою звернень однієї особи та невеликих груп осіб до значних за кількістю аудиторій пов’язують поняття публічної комунікації. Найхарактерніші її зразки – виступи громадських діячів на масових заходах, звернення кандидата до виборців, інавгураційна промова президента тощо. Публічні виступи звернені до реально присутньої аудиторії, відкрито перформативні, прямо залежні від суспільних подій та рухів, тому у їх вивченні найголовніше – проблеми безпосереднього впливу, емоційно-символічної інтерактивності та сумісності ідеологій, аргументативних полів комунікаторів.

Визначення культурної комунікації базується на уявленні про постійно присутній культуротворчий аспект у житті соціуму. Суспільство тримається берегів своєї самототожності завдяки комунікативним за суттю процесам заангажовування особи до світу культурних стандартів, чому сприяють і горизонтальна циркуляція ідей, і міжпоколіннєві трансмісії. Дослідження із культурної комунікації зосереджені на проблемах стереотипів, соціально детермінованих мотивацій та їх дискурсного вияву, соціолінгвістичних патернів, субкультурних варіантів спілкування та творення картини світу. Окремо можуть бути описані феномени інтракультурної комунікації, яку розглядають як практики вироблення і засвоєння культурного досвіду у межах суспільства (зокрема, мовні коди та ідентифікаційні стратегії субкультур) та інтеркультурної комунікації – обміну знаннями між представниками культур, у ході якого з’ясовується спільне та відмінне у пізнанні, типах стосунків та креативності, характерних для різних спільнот. Політ. аспект взаємодій між країнами реалізовується у форматі міжнародної комунікації.

Масова комунікація здійснюється за посередництвом масових медіа, які забезпечують професійний рівень повідомлень і безперервний процес постачання інформації для великих груп населення на різних територіях. Різновиди масової комунікації визначають або залежно від інституційно-прагматичної детермінованості комунікативних форм (реклама, паблік рилейшнз), або залежно від медіа, які накладають виразний відбиток своєї технологічної матеріальності на комунікативний імідж свого продукту (книга, преса, радіо, телебачення, інтернет).