1.1 Дискурс як об`єкт дослідження лінгвістики

У наш час концепція терміну “дискурс” є обовязковою для гуманітарних наук, досить широко використовується і в повсякденному житті, проте визначення терміну викликає труднощі. Слово “дискурс” походить від лат. discursus “біг туди-сюди, рух; беседа, розмова”, проте чіткого визначення терміну, який включав би в себе усі випадки його вживання, не існує [6]. Сама природа значення, двоякість перекладу слова “дискурс” є перешкодою для його чіткого визначення.

Термін “дискурс” почав використовуватися на початку 1970-х рр. у значенні близькому до терміну “функціональний стиль мовлення/мови”. Причиною того, що вишезгаданий термін перетворився на термін “дискурс” полягає в особливостях лінгвістичних шкіл, але не в самому предметі. У той час як в російській традіції затвердився термін “функціональний стиль” (особливо завдяки працям В. Виноградова та Г. Винокура), якій позначав насамперед особливий стиль текстів (розмовних, газетних тощо), а також відповідну лексику та граматику, у західній лінгвістиці не існувало такого терміну, тому що не існувало стилістики як такoї. Англійські лінгвісти позначали терміном “дискурс” тексти в їх текстовій данності та особливостях [28].

У Словнику термінів лінгвістики тексту Т. Ніколаєвої ми знаходімо визначення дискурсу як багатозначного терміну лінгвістики тексту, який використовують автори у наступних значеннях:

- звязний текст;

- усно-розмовна форма тексту;

- діалог;

- група висловлювань пов `язаних між собою за змістом;

- мовлення - усне чи письмове [22].

У лінгвістичному енциклопедичному словнику знаходимо наступне визначення: дискурс - звязний текст разом із екстралінгвістичними факторами (прагматичними, соціокультурними тощо); мовлення як ціленаправлена соціальна дія; мовлення “занурене у життя”. Дискурс включає в себе паралінгвістичний супровід мовлення (міміка, жести тощо) та вивчається разом із відповідними “формами життя” (діалог, беседа, інтревю тощо) [7].

Ю. Руднєв визначає дискурс як такий вимір тексту, взятого в якості комплексу висловлювання, який має всередені себе синтагматичні та парадигматичні відношення між образуючими систему формальними елементами, та виявляє прагматичні ідеологічні уставки суб`єкту висловлювання, які обмежують потенційну невичерпність значень тексту [25].

В іншому джерелі дискурс - це весь рівень мовлення, що повідомляє про події, на відміну від самих подій [10].

Узагальнюючі вищезгадані визначення можемо визначити дискурс як усне чи письмове, вербальне та невербальне звязне мовлення повязане з життям (термін не використовується щодо давніх текстів, які не мають неоспосередкованого зв язку з життям).

Поява поняття мала своє підгрунття, зокрема, виникненню теорії та аналізу дискурсу сприяли наступні тенденції в лінгвістиці 60-70 років минулого століття:

- прагнення вивести синтаксис поза кордони речення (гіперсинтакс Б. Палека, макросинтаксис Т. Дейка, синтаксис тексту

- В. Дреслера);

- розвиток прагматики мовлення;

- тенденція до інтеграції гуманітарних досліджень.

Неопосередкованими джерелами теорії дискурсу вважають:

- дослідження мовного використання (німецька школа П.Хартмана, П. Вудерлиха);

- соціолінгвістичний аналіз комунікації (американська школа Є. Щеглова, Г. Загса);

- логіко-семіотичний опис різних видів текстів - політичного, дидиктичного тощо (школи французьського постструктуралізму);

- опосередковані відношення пов`язують теорію дискурсу з риторикою та психолінгвістикою) [26].

Першим, хто надав терміну “дискурс” значення “мовлення, що відноситься до мовців”, на відміну від французьскої лінгвістичної традиції, яка позначала дискурсом мовлення взагалі, був видатний французький лінгвіст, відомий своїми працями з загальної теорії мови, типології, та лексичної семантики, Е. Бенвеніст. Науковець протипоставляв дискурсу обєктивне оповідання. Пізніше поняття дискурсу було розвосюджено на усі види прагматично зумовленого та цільового мовлення [1; 2].

Термін “аналіз дискурсу” був введений американськім вченим-структуралістом З. Харрісом, який намагався поширити дистибутивний метод з реченя на зв`язний текст та залучити до його опису соціокультурну ситуацію [7]. При чому сам дискурс Харріс визначав досить просто, як послідовність висловлювань, відрізок тексту, більший за речення [33].

Враховуючи широку сферу вживання та досить абстрактне визначення поняття, можливе відокремлення основних підходів щодо інтерпретації дискурсу:

- лінгвистічні - М. Пешо, К. Леві-Стросс, П. Серіо;

- кратологічні (зусереджують увагу на примусових характеристиках дискурсу) - М. Фуко;

- семіотічні (розглядають дискурс як культурний код) - Р.Барт, Ж. Бодрійяр;

- соціально-комунікативні (акцентують увагу на комунікативніх і соціальних цілях дискурсу) - Ю. Хабермас;

- постмодернистські (розглядають дискурс як мережевий комунікативний простір, в якому відбувається конструювання та переформатирування дійсності) - Е. Лакло, Ш. Муфф, Я. Торфінг, С. Жижек;

- критичний дискурс-анализ (з`єднує елементи різних підходів) - Н. Феркло, Р. Водак, Тьон А. ван Дейк, К. Шафнер;

- презентаційна теорія дискурсу.

Критерієм поділу підходів до дискурсу є не принцип опозиції, а принцип акцентації уваги на тому чи іншому аспекті. Важливо зазначити, що у сучасній науці не існує “чистого” підходу до дискурсу, тобто такого підходу, який не включав би елементи інших його теорій (вишезгадана тенденція до інтеграції гуманітарних досліджень) [26].

Природньо, що найбільша кількість робіт з теорії дискурсу - це праці, в яких дискурс розглядється з лінгвістичних позицій, тому ми затримаємся на них.

Саме в лінгвістиці термін “дискурс” уверше став використовуватися в якості самостійної категорії. Вважається, що ввів його в лінгвістику бельгійський вчений Є. Бюиссанс в своії працї “Мова та дискурс” (1943 р.). У бінарну опозицію мова -- мовлення вчений включив дискурс, який вважав механізмом переходу мови як знакової системи в живе мовлення. Загалом, до 1960-х років у лінгвістиці поняття дискурсу використовувалося як синонім тексту та мовлення.

Починаючи з 1960-х рр. поняття “дискурс” становиться популярним не тількив лінгвістиці, але й в більшості гуманітарних наук. Це повязують із лінгвістичним переворотом, що був спровокований поширенням структуралістичної методології та появою структуралістської лінгвістики, основною концепцією якої була ідея, що саме мова є універсальною матрицею, в якій закодовано найбільш надійне знання про світ. Згідно з цією концепцією, дослідження структури мови - ключ до вивчення людини та світу. Структури мови почали розглядати не в якості відображення та репрезентації дійсності, а в якості інструментарию її конструювання та трансформації.

Першим досвідом лінгво-структурного підходу до аналізу дискурсу стали праці французьського дослідження К. Леві-Строса, який дослідив дискурс первісного міфу.

Значний вклад у дослідження лінгво-структурного підходу внесла французьська школа дискурс-аналізу, яка представлена, насамперед, працями М. Пешо “Автоматичний аналіз дискурсу”, “Дискурс --структура чи подія?” та інші.

Згідно з точкою зору М. Пешо, дискурс - це крапка, де зустрічаються мова та ідеологія, а дискурсивний аналіз - аналіз ідеологічних аспектів використання мови та реалізація ідеології в мові. Значення слів змінюються в залежності від класових позицій в політичний боротьбі.

П. Серіо, швейцарський лінгвіст, спеціаліст в області мовознавства та дискурсу, відокремив вісімь значень поняття “дискурс”. Учений зазначив, що термін “дискурс” має багато застосувань. Наприклад, термін виступає в якості:

- еквівалент поняття “мовлення” у сосюрівському сенсі, тобто будь-яке висловлювання;

- одиниця, що за розміром більша за фразу, висловлювання в глобальному значенні; те, що є предметом вивчення “граматики тексту”, яка вивчає послідовність окремих вісловлювань;

- у рамках теорії висловлювання або прагматики дискурсом називають вплив висловлювання на його одержувача та його вклад у “висловлювану ситуацію” (мається на увазі субєкт висловлювання, адресат, момент та певне місце висловлювання);

- при спеціалізації значення “дискурс” позначає бесіду, яка розглядається як основний тип висловлювання;

- у Бенвеніста “дискурсом” називається мовлення, що привласнюється мовцем, в протилежність «оповіданню», яке розгортається без експліцитного втручання субєкта висловлювання;

- іноді протиставляються мова та дискурс (langue / discourse) як, з одного боку, система мало диференційованих віртуальних значень і, з іншого, як диверсифікація на поверхневому рівні, повязана з різноманітністю вживання, властивих мовним одиницям. Розрізняється, таким чином, дослідження елементу “в мові” та його дослідження “в мовленні” як “дискурсі”;

- термін “дискурс” часто вживається також для позначення системи обмежень, що накладаються на необмежену кількість висловлювань в силу певної соціальної або ідеологічної позиції. Так, коли йдеться про “феміністський дискурс” або про “адміністративний дискурс”, розглядається не окремий приватний корпус, а певний тип висловлювання, який передбачається взагалі властивим феміністкам або адміністрації;

- За традицією аналіз дискурсу визначає свій предмет дослідження, розмежовуючи “висловлювання” і “дискурс”.

- Висловлення - це послідовність фраз, укладених між двома семантичними пропусками, двома зупинками в комунікації; дискурс - це висловлювання, що розглядається з точки зору дискурсного механізму, який ним керує [27].

У сучасній лінгвістиці дискурс частно трактується з позиції діяльнісного підходу. При цьому структурно дискурс розглядається як єдність тексту та контексту, лінгвістичних та соціокультурних компонентів. Типовим є визначення дискурсу російської вченої В. Красних, яка визначає дискурс як вербалізовану мовленево-мисліневу діяльність, яка розуміється як сукупність процесу та результату та володіє як власне лінгвістичними, так і екстралінгвістичними планами [16, 200-201].

Основні засади різних сучасних класифікацій дискурсу полягають у тому, що: 1) ці дослідження безпосередньо звернені до соціальних проблем; 2) владні відношення є дискурсивними (тобто реалізуються в мовних діях); 3) дискурс конституює суспільство і культуру; 4) дискурс виконує ідеологічну роботу; 5) дискурс є історичним; 6) звязок між текстом і суспільством є опосередкованим; 7) аналіз дискурсу спрямований на пояснення та інтерпретацію; 8) дискурс є формою соціальної дії. [16, 126] Типи дискурсу визначають як “особливі форми відображення дійсності, котрі базуються на особливих формах пізнання”.

Російський лінгвіст B. Карасик пропонує відокремлювати два основних типа дискурсу:

1) персональний (особистісно-орієнтований) - мовець виступає як особистість у всьму багатстві внутрішнього світу;

2) інституціональний - мовець виступає як представник визначеного соціального інституту.

Персональний дискурс представлений двома основними різновидами: побутовий та буттєвий. Побутовий дискурс протікає між добре знайомими людьми, зводиться до підтримання контакту, діалогічний, сильно пов язаний з ситуацією, адресат розуміє мовця з полуслова. На відміну від побутового, у буттєвому дискурсі намагаються розкрити внутрішній світ, спілкування носить максимально насичений змістом характер, використовуються всі форми мовлення на базі літературної мови, переважно монологічне [11, 5-20].

Вчені О. Русакова, В. Русаков пропонують наступну класифікацію дискурсів: дискурси розмовної та пісьмової мови; дискурси професійних гуртків(математичний, медичний, юридичний, музичний, спортивний дискурси тощо); дискурси рефлексії світосприйняття(міфологічний, філософський, теологічний, езотеричний дискурси); институциональні дискурси( дискурси освітніх, медичних, наукових закладів, адміністративний, армійський, церковно-релегійний дискурси); дискурси кроскультурної та субкультурної комуникації; політичні дискурси(дискурси демократії, авторитаризма тощо); історичні дискурси(дискурси праць, підручників з історії, хронік, археологічного материалу); медіадискурси(журналістський дискурс, ТВ-дискурс, дискурс реклами); арт-дискурси( дискурси театру, архетектури тощо); дискурси тіла(сексуальний дискурс, дискурс рухів тіла, дискурс бодібілдінга тощо); дискурс ритуалів та традицій, що мають єтно-національний характер(дискурс ініціації, чайної церемонії, англійського етикету тощо); дискурс зміненої свідомості(дискурс сновідінь, псіходелічний діскурс, шизофріничний дискурс тощо) ) [26, 75-80]. У свою чергу ми представляємо власне бачення класифікації дискурсів (табл. 1.1):

Табл. 1.1

Отже, у даному параграфі ми розглянули походження та розвиток терміну “дискурс”, дослідили основні підходи до визначення терміну та до аналізу дискурсу, розглянули сучасні класифікації дискурсів, та дійшли до висновку, що незважаючі на понад 50-річну історію терміну “дискурс” у лінгвістиці, науковці не могуть прийти до спільного визначення поняття через широку вживанність та поліфункціональність терміна.