Етапи реферування

Процес реферування — низка логічних операцій: оцінка, відбір, аналіз й узагальнення відомостей, що містяться в первинному документі. Розрізняють три основних види читання, застосовуваних у процесі реферування: ознайомлювальне, навчальне, реферативне. Під о знайомлю вальним розуміють загальне інформування про документ без настанови на подальше відтворення. Навчальне — це інтенсивне, вдумливе читання, спрямоване на запам'ятовування змістової інформації тексту, використаних мовних засобів. Реферативне читання має бути таким, щоб унаслідок цього можна було коротко викласти суть першоджерела.

Процес реферування поділяється на такі етапи: попереднє загальне ознайомлення з первинним документом; реферативний аналіз змісту тексту; узагальнення здобутої інформації; складання, редагування й остаточне оформлення реферату. Кожній стадії відповідає певний вид читання, бо усі вони виконують свої конкретні завдання.

У процесі реферування документів можна виділити такі етапи. Перший — підготовчий, пов'язаний із загальним аналізом і визначенням інформативності первинного документа. Перед референтом постає завдання: встановити тематичну спрямованість тексту, зрозуміти його й обдумати. Другий етап — аналітичні операції. Для цього за складеним заздалегідь планом першоджерело поділяють на фрагменти. У ньому опускають неінформативні відомості та визначають спосіб звуження тексту відповідно до цільового призначення майбутнього вторинного документа. На третьому етапі виконують синтезування згорнутої інформації та завершують оформлення тексту реферату.

Розглянемо методи викладу інформації у рефераті.

Поаспектні методи реферування. Вони дають змогу підвищити якість змістової частини реферату, полегшити для

користувачів сприйняття тексту, бути джерелом для виконання координатного індексування. Залежно від підходів до відбору аспектів та надання їх у тексті реферату розрізняють анкетне та вибіркове реферування.

Реферуючи документи вузькотематичного або галузевого характеру, найчастіше застосовують методику позиційного анкетного реферування, яка характеризується твердим алгоритмічним характером. Шляхом категорійного (або фасетного) аналізу документів із відповідної тематичної галузі виявляють необхідні аспекти змісту, визначають суворий порядок їхньої послідовності (за фасетною формулою), складаючи таким чином план майбутнього реферату. Реферати на первинні документи багатотемного, багатоаспектного змісту створюють із застосуванням методики адаптивного анкетного реферування, за якою референт має відібрати тільки основні змістові аспекти, тобто він більш вільний у виборі інформації, яку включають до реферату.

Найвищого розвитку формалізація методів реферування набула з автоматизацією цього виду аналітико-синтетичноі обробки документів.

Методи автоматизованого реферування поділяються на статистичні, позиційні та індикативні. Суть перших полягає у відборі значущих речень відповідно до частоти вживання певних слів

і розташування їх у реченні. Різні модифікації цього методу відрізняються підходом до вибору слів, що підлягають статистичному аналізу.

Позиційні - вдосконалюють відбір найбільш значущих речень із текстів первинних документів із використанням складного математичного апарату.

Індикативні методи дають змоіу формалізувати виклад основного змісту первинного документа в рефераті телеграфного стилю на основі синтаксичного аналізу. Йому може підлягати як увесь текст, так і окремі фрагменти, що містять типові маркери.

Методами складання текстів рефератів є екстрагування, перефразування, інтерпретація.

Екстрагування привертає уваїу фахівців своєю економічністю та легкістю одержання реферату досить високої якості. Суть методики полягає в тому, що, аналізуючи первинний документ, у тексті виявляють речення, які потім повністю або із незначними змінами переносять до реферату. Екстрагування базується на виявленні в тексті первинного документа спеціальних словесних кліше — маркерів, індикаторів і конекторів.

Маркери, як і в методі вибіркового реферування, визначають аспекти змісту' першоджерела. На відміну від них індикатори не твердо прив'язують до певного бачення. Конектори призначені для виділення речень, які обов'язково пов'язані з маркерованим аспектом. Групу конекторів становлять вказівні або власні займенники (цей, ці, такі, він), або сполучні та вставні слова (при цьому, наприклад, зокрема).

Перефразування - також значно поширений метод. Воно передбачає випущення значної частини відомостей із тексту первинного документа та перебудову його змістової та синтаксичної структур.

Застосовуючи метод інтерпретації, зміст первинного документа в рефераті розкривають на основі узагальненого уявлення про нього.

Найбільш розповсюджені на практиці такі засоби реферативного викладу згорнутого тексту: цитування,

перефразування, змішані форми та фактографічна інтерпретація.

Цитування — це дослівне відтворення фрагментів, речень, абзаців першоджерела. Сюди входять метод екстрагування, сутність якого полягає у тому, що з тексту вилучають за певним критерієм найбільш значущі речення, які потім переносять до вторинного документа. Однак втрата інформації відбуваються внаслідок неможливості повністю відобразити текст.

Перефразування (переказ) передбачає перебудову всієї композиційної та синтаксичної структур первинного документа. Відбувається згортання інформації на різних рівнях і водночас досягається повнота охоплення змісту. Однак тут виникає небезпека відходження від авторської інтерпретації тексту. Тому, чим значніше

віддалення, тим більша ймовірність помилкового трактування первинного тексту в рефераті (вторинному тексті).

Змішана форма (цитування та перефразування) є більш розповсюдженою. У даній ситуації можна говорити про згортання інформації як про завдання на компроміс, що визначається реальними можливостями й умовами. Це означає, що у на маганні точного та повного викладу авторської думки першоджерела (за умов зменшення фізичного обсягу документа), треба знайти оптимальне співвідношення між ними.

Фактографічна інтерпретація (переосмислення) передбачає виклад першоджерела на принципово новому, відмінному від оригіналу рівні. Тому референт, аналізуючи текст, групує його, виходячи зі свого задуму. Тут відбувається не лише вибіркове звуження інформації першоджерела, а й розгортання (коментування), переосмислення. На такому рівні створюють аналітичні огляди.

5. Призначення анотації та її функції

Крім рефератів важливим засобом наукової комунікації є анотації, іцо також часто використовуються в інформаційно- пошуковій системі. Анотація — це стисла характеристика твору друку (їх сукупності або частин) із точки зору змісту, призначення, виду, форми й інших особливостей (додаток Б). Вона, як правило, складається на видання в цілому (книгу, журнал, збірник).

Анотації властиві такі функції: пошукова, комунікативна та функція оцінки. Практична реалізація першої пов'язана з установленням місцезнаходження документа, про який у споживача є мінімум інформації. Комунікативна функція на відміну від пошукової може бути реалізована шляхом доведення до особи відомостей про існування та зміст невідомих йому документів. Оскільки мова йде про зміст, то тут переважають семантичні характеристики документа, а форма виступає вихідною умовою. Функція оцінки передбачає рекомендацію — позитивну чи негативну — даного документа певному споживачеві. Вона може

базуватись як на характеристиці самого тексту (хороший він чи поганий), так і типологічних показниках споживачів документної інформації.

Метою анотації є інформування користувачів стосовно основного предметно-тематичного змісту документа, аспектів розгляду теми, матеріалу, на базі якого проведено дослідження, його географічних аспектів і хронологічних рамок. Крім того, зазначається, іцо нового несе в собі видання у порівнянні з іншими, спорідненими за тематикою та цільовим призначенням. У разі необхідності наводяться' відомості про автора. Анотація сприяє орієнтації корисгувачів інформації у документальних потоках, системі документальних комунікацій у цілому. Вона допомагає відібрати потрібну літературу, заздалегідь націлити читача на особливості змісту та форми тексту, висвітлює його позитивні якості та своєрідність. Середній обсяг анотації - 600 друкованих знаків.

У фаховііі літературі існує безліч класифікацій анотацій залежно від:

• видів анотованої літератури (художня чи наукова, публікації документів тощо);

• цілей і функцій (видавнича, для масових бібліотек);

• інформативності та глибини розкриття змісту документа.

Найвдаліша спроба типізації анотацій належить В. Леонову. її

головним критерієм є функціональний підхід, який дав змогу відрізняти анотації з урахуванням їх суспільного призначення. Згідно з вищесказаним, анотації поділяються на рекомендаційні та довідкові.

Рекомендаційна дає характеристику й оцінку документа з огляду на його цільове та читацьке призначення, служить пропаганді та рекламі кращої літератури й покликана зацікавити, привернути увагу, активізувати процес читання. Як правило, вона має дидактичну спрямованість і може вміщувати педагогічні рекомендації, методичні поради тощо.

Довідкова анотація стисло уточнює незрозумілий заголовок і повідомляє розширені відомості про автора, а також форму, зміст, жанр, призначення й інші особливості документа, відсутні в

бібліографічному описі. Вона не містить критичної оцінки тексту. Додатковими ознаками анотацій за В. Леоновим є засіб характеристики первинного документа; глибина згортання та форма подання інформації; рівень механізації інформаційних процесів, якими послуговуються під час складання анотацій; кількість джерел та ін.

Залежно від використаного засобу характеристики документа анотації поділяють на загальні й аналітичні. Перші характеризують джерело загалом, другі — тільки певну частину його зміст)' (главу, параграф) або висвітлюють деякі сторони документа.

За критерієм глибини згортання інформації виділяють розширені та реферативні анотації. Перші крім характеристики твору, можуть уміщувати відомості про історію його написання, поширеність серед читачів, опрацювання літературною критикою, друк іншими мовами, а також висвітлювати історико-бібліографічні та текстологічні особливості. Реферативна анотація — це синтез індикативних та інформативних методів згортання інформації. Інколи цей вид вторинного документа називають індикативним рефератом. У реферативній анотації подається характеристика основних положень і висновків твору, переказ його змісту в цілому або окремих аспектів.

У бібліографічній практиці за цим же критерієм виділяють три типи анотацій: формальні, пояснювальні та розгорнуті

(аналітичні). Формальні вміщують додаткові відомості бібліографічного характеру, відсутні у бібліографічному описі. У пояснювальних також є ряд формальних характеристик, але вони стосуються типу не документа, а здійсненого автором книги ч и статті дослідження. Найінформативнішою є розгорнута (аналітична) анотація. Крім формальних характеристик вона включає елементи аналізу предметно-тематичного змісту документа.

За формою, згідно з типізацією В. Леонова, виділяють традиційні та телеграфні анотації. Перші мають форму завершеного текстового повідомлення, а другі подаються у вигляді формалізованого тексту, який за зовнішніми ознаками нагадує телеграфне повідомлення.