Поняття «видання». Види видань

Одним із найпоширеніших видів інформаційної діяльності є підготовка інформаційних видань. Вони вміщують систематизовані відомості щодо опублікованих і неопублікованих праць у зручній для швидкого ознайомлення з ними формі та випускаються

органами НТІ, іншими установами, що займаються інформаційною діяльністю. Залежно від характеру та цільового призначення інформаційні видання поділяються на бібліографічні, реферативні й оглядові.

Видання — найважливіший вид документа, головне джерело інформації, універсальний засіб соціальної комунікації. На сьогодні воно не має аналогів по своїй функціональності, простоті га доступності. Тривалий час — аж до XX ст. — видання залишалися практично єдиним засобом зберігання та передачі інформації, виконували відразу всі функції документа. Зараз вони є специфічними, поступилися частиною функцій іншим видам документів, які виконують їх краще.

Видання відрізняється своєю конструкцією, специфікою оформлення та поліграфічного виконання. Набір типових елементів видання, а також вимоги до його оформлення регламентовані спеціальними стандартами. В той же час конструкція кожного виду видання залежить від цільового та читацького призначення, характеру інформації і може конкретизуватися.

Отже, видання — основний вид опублікованого, друкарського, поліграфічного документа. Це документ, призначений для розповсюдження інформації, що міститься в ньому, пройшов редакційно-видавничу обробку, отриманий друкуванням або тисненням, поліграфічно самостійно оформлений, такий, що мас вихідні відомості. До видань можуть бути зараховані всі документи, випущені видавництвом планово чи позапланово будь-якими способами поліграфічного друку на основі договорів із авторами.

Приймаючи це визначення за результатне, виявляють істотну відмінність видання. До них не можна зараховувати всі письмові документи, що не піддавалися редакційно-видавничій обробці й із цієї причини не включені в процес масової комунікації, всі твори в усній формі, тексти на магнітофонній або відеомагнітофонній стрічці, диску, дискеті, перфокарті, перфострічці та г.п.

Видання може класифікуватися за ознаками документа: змістом, матеріальною конструкцією, періодичністю, знаковою природою інформації тощо. Його типологічне різноманіття

базується на сукупності ознак, головними з яких є цільове та читацьке призначення, а також характер уміщеної інформації. Це служить підставою для всесторонньої характеристики видання як виду документа. Його класифікують за наступними ознаками: цільовим призначенням, об'ємом, складом основного тексту, структурою, ступенем аналігико-синтетичної переробки інформації й ін. Це дозволяє здійснити внутрішньовидову класифікацію видань, визначити їх різновиди та типологічну різноманітність.

За цільовим призначенням виділяють наступні типи видань: офіційне, наукове, науково-популярне, науково-виробниче, виробничо-практичне, нормативне виробничо-практичне, виробничо-практичне видання для любителів, учбове, суспільно- політичне, довідкове, видання для дозвілля, рекламне, літературно- художнє.

За ступенем аналітико-синтетичної переробки інформації розрізняють 5 видів видань: інформаційне, реферативне,

бібліографічне, оглядове, а також дайджест (публікація у вигляді підбірки витягів із конкретного тексту, згрупованих так, щоби дати про нього загальне уявлення. Це можуть бути матеріали, передруковані з інших видань).

За складом основного тексту (за кількістю включених творів) видання діляться на 2 види: моновидання та збірка. Перше містить один твір, друга - декілька творів.

За структурою (число одиниць, з яких складається видання) розрізняють наступні види видань: серія, однотомне, багатотомне видання, зібрання творів, вибрані твори. Серія включає сукупність томів, об'єднаних спільною тематикою, цільовим або читацьким призначенням, що виходять в однотипному оформленні. Однотомне (однотомник) — неперіодичне видання, випущене в одному томі. Багатотомне (багатотомник) — неперіодичне видання, що складається з двох або більш нумерованих томів, є єдиним цілим за змістом та оформленням. До зібрань творів відносять однотомне або багатотомне видання, що містить усі або значну частину творів одного або декількох авторів, дає уявлення про його Сіх) творчість у цілому. Вибрані твори - однотомне або багатотомне видання, що

складається з частини найзначніших творів одного або декількох авторів, відібраних за певними ознаками.

Картографічне видання (КВ) виділяють із масиву видань за ознакою знакової природи інформації або формою інформаційних знаків, за допомогою яких фіксується інформація.

Велику частину КВ займає твір (одне або декілька), головною частиною якого є зображення, побудоване в картографічній проекції (наприклад, зменшене, узагальнене зображення поверхні Землі, іншого небесного тіла або іноземного простору в певній системі умовних знаків). Специфіку картографічного видання визначають наступні відмінні риси: певна математична побудова; використання особливих знакових систем (символів); відбір та узагальнень;« явищ, що зображуються; незначні доповнення тексту або цифрової інформації; системне відображення дійсності; ціленаправлене моделювання.

Документ ізографії містить інформацію, виражену за допомогою зображення якого-небудь об'єкта (одного або декількох), або яка відображає дійсність у наочних, візуально сприйнятливих образах і, як правило, точно відтворюючу реальність. Завдяки методам узагальнення, типізації, уяві художника ізодохументи здатні естетично розкривати тимчасовий розвиток подій, духовну зовнішність, переживання, думки, взаємини людей, утілювати суспільні ідеї.

їх розрізняють за характером знакових засобів фіксації та передачею інформації. За цією ознакою документи ізографії відносять до класу іконічних (іконографічних), що містять переважне зображення витворів образотворчого мистецтва, спеціальної або художньої фотографії. Інформація фіксується за допомогою схожих знаків об'єкта, що відображається. Це візуальні документи. Основну частину документів ізографій складають ізовидання.

За ступенем надання відомостей документи діляться на опубліковані та неопубліковані. Ці понятт я є взаємопротилежними, з'явившись у 1960-х рр. вони не отримали однозначного визначення. Найбільш прийнятним представляється трактування, згідно з яким опублікованим є документ, призначений для широкого та

багатократного використання, пройшов редакційно-видавничу обробку, мав тираж і вихідні дані.

Неопубліковані документи не розраховані на широке розповсюдження, створені в ході роботи установ, підприємств, окремих осіб, відображають результат їх діяльності. Вони залишаються в рукописному вигляді або тиражуються в невеликій кількості екземплярів. До них відносяться звіти, дисертації (за винятком виданих у вигляді наукової доповіді), описи алгоритмів і програм, проекти та кошториси, раціоналізаторські пропозиції, неопубліковані заявки на винаходи, рукописи, що депонують, переклади.

У межах неопублікованих виділяється непублікований документ, призначений для одноразового використання, необхідний для ухвалення або виконання безпосередніх управлінських рішень, такий, що містить первинні початкові фактичні відомості, показники, параметри і т.д. Сюди відносять адміністративно-господарську, організаційно-розпорядливу,

бухгалтерську, технологічну, постачальницьку та подібну документації.

Неопубліковані документи служать основою для складання нових узагальнюючих документів. Вони оформляються, як правило, засобами машинопису або друкуються принтером ЕОМ, реєструються в органах інформації та бібліотеках для віддзеркалення в інформаційних виданнях або базах даних цих органів.

Неопубліковані документи виникли історично раніше, ніж опубліковані. Зараз видається лише 20% відомостей, отриманих у процесі досліджень, тому їх у 4 рази більше, ніж опублікованих. За загальною кількістю назв число неопублікованих документів, що щорічно з’являються, по важливості, новизні, актуальності, унікальності та достовірності інформації, оперативності виходу й іншим інформаційним якостям вони часом перевищують опубліковані документи.

Діловий документ є різновидом непублікованого, тобто призначеного для одноразового використання. Його мета —

ухвалення або виконання безпосередніх управлінських рішень. Він містить первинні початкові фактичні відомості, показники, параметри і т.п. і є засобом і результатом управлінської діяльності, оскільки управління суспільством, галуззю народного господарства або підприємством (організацією, установою) є з погляду технології процесом отримання, обробки та передачі інформації. Більшість використовуваних в управлінні даних фіксуються. Матеріальним носієм фіксованої інформації є документ.

За ознакою соціально-культурної значущості виділяють групу документів, що отримали назву артефакт (лат. arte — штучно, factus — зроблений). Це — документ, що володіє особливою соціально-культурною цінністю, невластивою йому в цілому. Сюди можна віднести документі пам'ятники, в г.ч. писемності, складові частини культурного надбання країни, народу, людства, що зазвичай охороняються спеціальними законами.

Пам'ятники виступають об'єктом науки пам'ятникомгавство, яка ділить їх на рухомі та нерухомі. До перших відносять документні пам'ятники: рукописи та старопечатні книги (манускрипти,

палімпсести, інкунабули), раритети, рідкісні письмові та графічні видання, кінофотофонодокументи і т.п.

У середині 1980-х рр. поширення набуло поняття «книжковий пам'ятник», що поступово стало узагальнювальним для таких понять, як «рідкісна» та «цінна книга» (унікальна).

Важливе місце серед документних джерел інформації займають кінострічки, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, які в сукупності називають кінофотофонодокументами (КФФД). Цей термін уведений у науковий обіг на початку 1980-х рр. як узагальнювальний дія понять «кіно-», «фото-» та «фонодокументи». Проте єдиної загальноприйнятої дефініції не існує. Як найбільш загальне може бути прийняте визначення, згідно з яким кінофотофонодокумент містить образотворчу, звукову або образотворчо-звукову інформацію, яка відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів (діа-, епідіа-, фільмоскопів, діа-, кінопроекторів, магнітофону,