Чи є у нас в Україні свобода слова?

Свобода слова, яка передбачає право і можливість кожного вільно виражати свої погляди і переконання, без перешкод збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, є однією з найважливіших передумов існування демократії. Без неї неможливий вільний і повноцінний розвиток як окремої людини, так і суспільства у цілому. Це підтвердив досвід розвитку інших держав, це має принципове значення і для подальшого демократичного становлення України.

Одним з найсуттєвіших недоліків українського інформаційного ринку, а відтак і причиною порушень прав громадян на свободу слова, недорозвинутості громадянського суспільства є недоступність для переважної більшості населення повної та об'єктивної інформації про стан справ у державі та світі тощо. Незважаючи на те, що інформаційний простір України достатньо насичений, громадяни відчувають певний брак свіжих і тверезих оцінок всього, що відбувається, особливо у політичній сфері.

Інший бік проблеми полягає у тому, що ЗМІ, навіть маючи відповідну інформацію, не можуть донести її до споживачів (читачів, глядачів, слухачів тощо). Головною причиною цього є їх фактична залежність від певних груп інтересів (так званих “кланів”), державних органів та посадових осіб і т.ін.

У країнах так званої “розвинутої демократії” ЗМІ також є залежними. Але умови “диктує” споживач інформації – той, хто купує або передплачує газету чи журнал, вносить абонентську плату за перегляд телепередач, замовляє рекламу тощо. Відповідно, ЗМІ зацікавлені подавати об'єктивну і потрібну громадянам інформацію. В іншому разі вони втратять аудиторію і, як наслідок, прибутки.

Що ж відбувається в Україні? Громадяни не мають реальної змоги купувати послуги ЗМІ (передплачувати газети і журнали, дивитися комерційне телебачення тощо). Тому останні змушені орієнтуватися на тих, хто може фінансово забезпечити їх існування – інвесторів. Інвестори ж, у свою чергу, пов'язані з органами і посадовими особами державної влади. Саме тому, незважаючи на те, що майже 65% українських ЗМІ є приватними, відзначається їх жорстка залежність від держави та місцевих органів влади. Як за таких умов можна говорити про незалежність (а відтак – і об'єктивність) преси, телебачення, журналістської діяльності?