2. Роль емоцій у політичному портретуванні

Переважна більшість політичних портретів – розроблення необхідного уявлення про свого кандидата у Президенти шляхом наділення його такими рисами, які, на думку імідж-мейкерів, дозволять кандидатові відокремиться, набути певної контрастності по відношенню до інших кандидатів та, таким чином, бути впізнаним під час виборів. Слід мати на увазі, що дуже велика частина інформації, і в тому числі, й про претендентів на крісло глави держави, свідомо впроваджується (інколи під виглядом несанкціонованого витоку конфедиційної інформації), або іншими словами, нав’язується пресі спеціалістами з передвиборчих штабів. Цією інформацією керується значна частина електорату, сприймаючі їх переважно емоційно й підсвідомо. Скажімо фотографії Ющенка з багатодітною сім’єю сприймаються виборцями дуже позитивно, Ющенко виглядає у ролі батька народу. Важливо нагадати, що в будь-якій кампанії завжди беруть участь три головних гравця: кандидат, виборець та посередник. Враховуючи, що детальні розробки імідж-мейкерів часто суперечать сприйняттю журналістами образу того чи іншого політика, можна казати про існування певних протиріч, а інколи і противаг на шляху впровадження тієї чи іншої інформації, що стосується політичного портретування.

До політичного портретування вдаються багато друкованих видань (зокрема, найяскравіші приклади були надруковані “Дзеркалом тижня”, “Киевсикими ведомостями”, “Днем”, “Україною молодою” та іншими, не кажучи вже про переказ друкованими ЗМІ телевізійних розробок в цій галузі).

Увага до політичного портретування під час усіх виборчих кампаній є досить серйозною. А вплив портретів досить вагомим. Розробляючи портрети, й самі розробники, й підконтрольна преса користуються, передусім аксіомою, що електоральна ідея може бути створена лише на підставі чистого уявлення. Тому й вплив спрямовується, переважно, на людське уявлення. За допомогою портрету створюються люди-легенди, завжди переможці, що спроможні вести народ до кращого майбутнього. Отже, змагання політичних портретів в кампанії завжди є, певною мірою, змаганням політичних міфів. Цікаво, що деякі політологи говорять про міфологізацію президентської виборчої кампанії взагалі. Так, М.Томенко зазначає, що кандидатів на посаду глави держави представляють або як ворогів українського народу, або як його рятівників. Скоріш за все, вважає дослідник, ці образи готують у штабах кандидатів. Але проблема полягає в тому, що перевагу мають ті, хто володіє інформаційними ресурсами. Згадаймо виборчу кампанію 2004 року. Коли одні ЗМІ малювали Януковича ледь не всемогутнім богом, інші – волали про його бандитське минуле.

Одним з показових прикладів власних розробок політичних портретів є журнал “ПіК”, створений під президентську кампанію 1999 року як альтернативне аналітичне видання, що приховано підтримувало під час передвиборчої кампанії діючого президента Л.Кучму.

Видання вибрало подачу матеріалу через надання політичних біографій, що є різновидом політичного портрету, який має право і самостійного ужитку. Водночас, в біографіях, запропонованих “ПіКом”, присутній й емоційний профіль душі. Так. Наприклад, розповідаючи про О.Ткаченка, видання згадує, як у дитинстві майбутній спікер українського парламенту був завзятим футболістам та незаперечним лідером серед ровесників, а говорячи про О.Ржавського, “ПіК” старанно й детально виписує, як у дитсадочку майбутній кандидат у Президенти винахідливо “вивертався”, аби не пригостити яблуками нянечку. Такі дрібні деталі, безумовно, мають впливати на уявлення читача та підкреслювати особливі чи контрастні риси політика. У випадку з Ткаченком – здібність до керівництва людьми та його енергійність, у випадку із Ржавським – здібність знайти нестандартне рішення у нестандартних ситуаціях. Це відповідає бажанню виборців бачити майбутнього президента молодим та динамічним.

Найхарактернішою рисою сучасних технологій у розробках політичних портретів стало застосування ярлика чи клейма (при чому як позитивного, так і негативного) по відношенню до політика. До речі, у застосуванні вдалих ярликів по відношенню до політиків між журналістами навіть триває певне змагання. Масова свідомість, за вдалим висловленням професора Г.Почепцова, повинна за щось зачепитися, а ярлики як раз і слугують універсальними зачіпками, згідно з якими пересічний виборець ідентифікує політика. Так, П.Симоненка названо “сірою міллю на червоному полотнищі” та “битим королем передвиборних пасьянсів”, О.Ржавського “типовим “новим українцем”. Але найбільш яскравих ярликів було застосовано щодо опосередкованого учасника президентських перегонів В.Пустовойтенка. Його охрещено і “завжди другим”, і “тихим орачем”, і “вірним опричником”, і “головним диспетчером”, і “пожежником”, й нарешті, “сірим кардиналом” Президента. Безумовно, розробки політичного портрету прем’єра мали впливати на сприйняття електоратом особистості самого Л.Кучми.

Щодо кампанії 2004 р., усталеними ярликами є: „американський зять”, „бухгалтер” про Ющенка, які мають негативний відтінок. А з позитивних – „Ющенко –Так!”, „Не словом – а ділом”. Та найбільше ярликів створено на адресу Януковича – „Тому що так треба”, „тому що найкращий” тощо і на противагу їм – „Тому що пахан”, „тому що людожер”, біг-морди, і „хамське яєчко”.

Важливим аспектом кожного портретування є відображення зв’язків політика з оточенням та визначення самого оточення. При цьому, як правило, згадуються такі зв’язки, які додають ваги до іміджу кандидата (та, навпаки, негативні зв’язки у випадку, коли впроваджується негативний портрет).

Говорячи про Кучму, “ПіК” наголошує передусім на його впізнаваності (як, до речі, на впізнаваності й його головного опонента П.Симоненка). У цьому сенсі “Канівська четвірка” для автора “ПіКу” є збірним образом, а “учотирьох кандидати складали біль-менш цікавий інтегративний образ привабливого українця. Впізнаваність як така співвідноситься з контрастністю політика. Отже, “Пік” так розподіляє цю характеристику: В.Кононов – схильність до європейської ексцентричності та оригінальності; Ю.Костенко – здібність до відстоювання корпоративних прав; Л.Кучма – здатність до дій у критичних ситуаціях; Н.Вітренко – готовність діяти ризиковано та відчайдушно; П.Симоненко – вміння …підібрати плащі. (Навіть неозброєним оком видно, кого висувають на роль героя міфів, а кого на роль “ворожої сили”). Відчувається й увага видання до нового покоління політиків: з О.Ржавського не вийшло професійного скрипаля, тому що, “за твердженням його педагога, в нього від природи занадто жорсткі руки”.

Подібні міфи із застосуванням “відвертостей та деталювання” є найбільш впливовим на аудиторію, оскільки така інформація може класифікуватися як емоційна та неофіційна, а читач, за висновком Г.Почепцова, “за своєю суттю – неофіційний”.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Що таке політичний портрет?

2. Що таке портрет політика?

3. Яка відмінність між портретом політика і політичним портретом?

4. Які складові політичного портрету ви знаєте?

5. Наведіть приклади політичного портрету і портрету політика із преси.

6. Хто займається створенням політичного портрету? Що для цього використовується?

7. Які політичні ярлики вам відомі?

Рекомендована література до теми:

1. Шкляр В.І. Бар’єри слова: (Казуальні роздуми і маргіналії). – К., 1995.

2. Сметаніна С. Бюлетені не пахнуть. // Комерсантъ-властъ. 5.10.99.

3. Томенко М. Політичні технології у виборчій кампанії Президента України.// Політична думка. Українській науковий журнал. - №3 – 1999.

4. Видрін Д. За образом і подобою. – ПіК - №28 – 1999.

5. Почепцов Г. Йшов дощ і 15 кандидатів у Президенти.// ПіК – №24 – 1999.

Тема 4. ПОЛІТИКА, ПРЕСА, ВЛАДА: СТЕРЕОТИПИ І НОВІ ТЕХНОЛОГІЇ ВЗАЄМОВІДНОСИН

1. Четверта влада проти інших трьох

2. Цензура в Україні і тиск влади на ЗМІ

1. Четверта влада проти інших трьох

Поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову є чи не найбільшим здобутком світової демократії. Це сприяє тому, щоб жодна з гілок не могла зосередити в своїх руках абсолютну владу в державі, тобто узурпувати її.

У будь-якому суспільстві відносини між ЗМІ та владою (усіма трьома її гілками, та найбільше з виконавчою) складаються не просто. Існують об’єктивні причини для певних колізій і конфліктів, оскільки інтереси сторін часто не збігаються, а то й часто суперечать одна одній. Адже ЗМІ передусім орієнтуються на інтереси суспільства, які далеко не завжди збігаються з інтересами влади. Уже в цьому закладені елементи їхньої опозиційності до інституцій влади. Тому пресу (в широкому розумінні) і називають образно четвертою владою після законодавчої, виконавчою та судової, хоч жодних легітимних і владних функцій у суспільстві вона не виконує. Якщо функції перших трьох гілок влади тримаються на силі закону, то преса спирається на закони моралі. Вона може впливати на життєві реалії силою громадської думки. В демократичному правовому суспільстві громадське схвалення чи громадський осуд мають велике значення не тільки для пересічного громадянина, а передусім для представника будь-якої владної гілки, оскільки цей представник перебуває на службі у суспільства, відсуває відповідальність перед ним і прагне в його очах завжди бути в позитивному світлі.

Не секрет, що є речі, які влада з різних міркувань не хотіла б піддавати гласності. На цьому ґрунті виникає певна колізія, живильним середовищем для якої є розбіжність в інтересах: преса завжди зацікавлена в тому, щоб донести до споживача те, що влада воліла б приховати. З іншого боку, маючи значне поширення, друковане чи мовлене слово може завдати моральної (і матеріальної) шкоди будь-якому суб’єкту, якщо розтиражує викривлену, неправдиву інформацію про нього. Тому дуже гостро постає проблема відповідальності за зловживання свободою слова: адже слово може не тільки піднести людину, але й знищити її в очах громадськості.

Атмосфера суперництва між політиками та медіа має давню історію. Як зазначає професор Київського інституту журналістики Валерій Іванов, ще Фрідріх Великий (король Німеччини) мав проблеми з представниками преси (чи вони з ним). З одного боку, монарх визнавав, що газети не можна придушувати, з іншого, за критику позбавляв їх ліцензій. Він дуже різко виступав проти представників преси. І не тільки він. Колишній канцлер ФРН г. Шмідт називав журналістів „вуличними розбійниками”, а інший екс-канцлер Г. Кольт порівнював деякі газети із системою каналізацій в Гамбурзі.

Українські політики діють у дусі цих висловлювань, але без усякого побоювання, бо знають, що в Україні преса – це не інститут громадянського суспільства, а інструмент у руках фінансово-політичних угруповань. Ось яскравий приклад. 16 жовтня 2000 року колишній губернатор Чернівецької області Теофіл Бауер дозволив собі на нараді привселюдно нецензурну лайку на адресу колишньої журналістки «Молодого Буковинця», а нині редактора газети «Версії» Л. Чередарик. І це зійшло чиновникові з рук. Безліч прикладів утисків владою журналістів ви знайдете у брошурах «Преса і влада: хроніка протистояння», які видає Інститут масової інформації.