2. Цензура в Україні і тиск влади на змі

У світі існує лише 20 % демократичних країн, 20 % недемократичних і 60 % - з перехідною демократією. До останніх належить і Україна. Україна – авторитарна держава, тобто країна, в якій велику роль відіграє особистість лідера. У демократичній країні цензура повинна бути забороненою. В Україні ця заборона задекларована у статті 15 Конституції України. Окрім того, «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати і зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб» (Конституція України, ст. 34).

Гарантування свободи слова деталізовано і унормовано в інших законах України – «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про мови» тощо.

Додатково деталізовано права на свободу слова в Законі України від 3 квітня 2003 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова». Передусім, нарешті визначено поняття «цензури» у ЗМІ, якого у попередніх законах не було. Це - «вимога, спрямована до ЗМІ, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск ЗМІ, його засновника, співзасновника, видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється». Органам державної влади, місцевого самоврядування заборонено у будь-якій формі перешкоджати тиражуванню або поширенню інформації. «Забороняється втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником і редакцією ЗМІ, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників ЗМІ, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих організацій, зокрема, з метою поширення чи не поширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладання заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи самоврядування або їх посадових осіб».

На переконання журналістикознавця, професора Володимира Шкляра, в Україні правди шукати марно – «рівнобедрений трикутник» розвернутий таким чином, що «влада» стоїть над «пресою» і «суспільством». Тобто влада диктує. З офіційним скасування цензури тиск на свободу слова в Україні не зменшився, він навіть увиразнився, набув вишуканіших форм.

Україна отримала у спадок від тоталітарного режиму систему принципів і правил у ставленні влади до мас-медіа, рудименти підцензурності й підпорядкованості преси владі. І це зрозуміло, бо фактично в усіх гілках влади залишились кадри старої системи. І якщо нині законодавчо скасовано цензуру, унеможливлений адміністративний тиск на пресу, то це ще не означає, що влада позбулася колишніх компартійних звичок „командувати” пресою, використовуючи інші доступні їй засоби. Тому звичайні в демократичних країнах тертя і непорозуміння, які трапляються в силу розбіжностей інтересів, в Україні набирають форми гучних скандалів та гострих конфліктів.

У 2002 році слово „цензура” стало найпопулярнішим як серед незалежних журналістів, так і серед тих, хто цю незалежність контролює. Моніторинг Інститут Масової Інформації свідчить, що 2002 року у порівнянні з 2000-2001 рр. число втручань державних органів у діяльність ЗМІ зросла майже втричі. Почали з’являтися так звані «темники» - вказівки зверху до ЗМІ, про що і як писати і що показувати. Вперше за роки незалежності заговорили про повернення до цензури радянського зразка, на що представники влади неодноразово заявляли, що політичної цензури в країні в недержавних ЗМІ і різноманітних політичних партій існувати не може в принципі.

Щоправда, говорити про тотожність між радянською цензурою та цензурою в Україні справді не варто. Оскільки це були надто різні суспільства, тому і цензура є різною. Вони різняться насамперед завданнями, які ставлять перед собою тоталітарний радянський та напівавторитарний український режим.

Розгляньмо, у чому відмінність між тоталітаризмом і авторитаризмом.

ТАБЛИЦЯ відмінності тоталітарної системи від авторитарної (малюється на дошці або диктується і записується студентами обов’язково)

На відміну від тоталітарного, основою будь-якого авторитарного режиму є не ідеологія, а особистість лідера. У більшості випадків такий лідер прагне лише збереження влади і підтримки близьких до влади економічних монополій. Природно, що цензура в авторитарному суспільстві має інші завдання, аніж у тоталітарному. Її мета – відстежити інформацію, що може становити небезпеку для правління лідера авторитарного суспільства.

За останні роки в Україні з’явилася опозиційна преса. Її наявність свідчить, що країна зробила крок від тоталітаризму, коли жорстоко карається будь-який критичний виступ, до авторитаризму. Цей устрій, як описав політолог Р.Фаген, характеризується правлінням певної еліти, досить замкнутої, всередині якої постійно точиться боротьба за першість. Лише правляча еліта приймає суспільно значущі рішення. Ця еліта влаштовує і успішно проводить формально вільні вибори, які легітимізують її правління. Вона відірвана від народу та необізнана з його потребами, або просто ігнорує їх. Її відповіді на почути вимоги нагадують крилате: “В них немає хліба? То нехай їдять тістечка.” Мас-медіа використовуються цією елітою для власної пропаганди, а не підзвітна властям преса зазнає репресій.

Cлід наголосити, що репресії, до яких вдається авторитарна еліта, виглядають витонченішими, якщо порівнювати з відверто брутальними, насильницькими діями, до яких вдається тоталітарна влада. Наприклад, через державну монополію у розповсюдженні видань. Так, у Хорватії уряд дозволив державній кампанії “Тісак” затримувати виплати. У результаті незалежний тижневик “Ферал Трібуне” не отримав 194 тисячі доларів за продані номери у листопаді та грудні 1998р. і опинився на межі банкрутства. У подібну ситуацію потрапив і інший тижневик “Націонал”, критично настроєний до правлячої президентської партії ХДЗ.

Для визначення дій авторитарного режиму щодо преси ліпше вважати термін примус з огляду на формально декларовану свободу преси. Тобто пресу здебільшого примушують виконувати вимоги властей. Відмова підкоритися цім вимогам призводить не до фізичного знищення (хоча це теж можливе), а до юридичного переслідування під надуманими приводами (судовий позов за образу або наклеп на посадових осіб, порушення в процедурі реєстрації або фінансової звітності і тому подібне), що призводить, як правило, до закриття медіуму. Показовий приклад закриття газети “Правда Украины”, яка у 1997 році активно підтримувала колишнього прем’єра Павла Лазаренка та його партію “Громада”. 28 січня 1998р. газету закрило (у рішенні це називалося призупиненням виходу) міністерство інформації начебто через порушення в реєстрації (засновником газети була первинна журналістська організація – не юридична особа), хоча за законом міністерство таких повноважень не мало. Судові рішення на користь газети успіху не мало. Нарешті, головного редактора газети Олександра Горобця взяли під варту на час слідства за звинуваченням у спробі зґвалтуванні співробітниці редакції. Але через рік – 5 січня 1998р. – уже міністерство юстиції України видало свідоцтво про перереєстрацію видання (новим засновником видання виступило колективне підприємство – редакція газети “Правда Украины”). Нова головний редактор Ольга Проніна одразу повідомила, що керівництво газети “припинило всі стосунки” із Всеукраїнським об’єднанням “Громада” і що на прохання журналістів газети колишній редактор газети “ПУ” Олександр Горобець (у Лук’янівському СІЗО) подав заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Крім нього, з редакції пішли три його заступники. Як пообіцяла нова редактор, газета “повернеться до своїх традицій, стане центристською і дотримуватиметься незалежної та об’єктивної позиції”, (УНІАН, 05.01.99)

Авторитарна держава створює цілий інституційно-ідеологічний комплекс для здійсненні подібного примусу: ухвалюють закони, які обмежують діяльність мас-медіа (чи не найпопулярніший привід для таких обмежень – національна безпека), до переслідувань залучають судову систему, що створю уявлення про дотримання законності (показове рішення судді про арешт редактора газети “Політика” за неявку в суд за позовом про захист честі і гідності голови Національного бюро розслідувань), утворюють урядові відомства, на яких покладають завдання контролю і покарання, урядовці невтомно говорять про загрози зовні, іноземні та внутрішні змови. Як і в країнах “третього світу” (Африка та Азія) з недемократичними режимами, в Україні широко артикулюється риторика “медіа-імперіалізму” – невдоволення критичними матеріалами західних (а щодо України, то і російських) ЗМІ про соціальні виразки авторитарних держав – зубожіння більшості населення і збагачення купки можновладців, порушення прав людини, корупція тощо.

Свобода слова і преси для авторитарної еліти є розмінною монетою у політичних ігрищах. Коли урядова народно-демократична партія відчула, що втрачає прихильність Леоніда Кучми, її керівництво зробило удавано принциповий хід, оголосивши, що “може підтримати його кандидатуру на майбутніх президентських виборах лише за умови погодження і виконання умов у сфері економічної та соціальної політики, в боротьбі з корупцією, у питанні співробітництва з парламентом тощо.” У цій заяві окремо наголошувалося, що “президент зобов’язаний припинити будь-яку приховану цензуру, особливо на електронних ЗМІ, та “покласти край переслідуванням недержавних ЗМІ за те, що вони займають критичну до існуючої влади позицію”. (УНІАН, 05.01.99)

В Україні неможливо навести бодай один приклад, коли влада була б змушена реагувати на журналістські матеріали, навіть коли вони містять звинувачення у криміналі проти конкретної високої особи (публікації про колишнього секретаря Ради національної безпеки та оборони Володимира Горбуліна у травні 1998 р.). Інший бік справи – “викривальні” матеріали, які ініційовані самою владою або окремим кланом з метою дискредитувати політичного/ бізнесового конкурента (публікації про колишніх прем’єрів – міністрів Юхима Звягільського та Павла Лазаренка).

Отже, спроби контролю ЗМІ здійснюються у кількох площинах, основні з яких – владно-державна, владно-кримінальна та владно-олігархічна (засновників). У кожного свої можливості, методи і засоби впливу.

Правитель, а надто свита, завжди бояться того, хто може вигукнути: «А король – голий!». У них відразу відіграє інстинкт самозбереження. Саме страх позбутися влади – офіційної чи прихованої – рушій будь-якої цензури. Зазвичай, декларуючи на людях відкритість, таємно влада намагається водночас цю відкритість обмежити.

Іще майже два століття тому міністр внутрішніх справ Росії приписав у конфіденційній записці цензорним комітетам: особливий контроль покласти на… безцензурні видання, передусім на книжки для учнів та простолюдинів, оскільки в них – найбільша загроза владі.

Головним критерієм лояльності було шанобливе ставлення до коронованих осіб. Тих не можна було не лише критикувати – не дай Боже, просто переповідати про них щось таке, що могло б тлумачитись двозначно, виставляти їх у невигідному світлі. Подібне каралося відразу і однозначно. Це пізніше вислання Тараса Шевченка пояснять його діяльністю в Кирило-Мефодіївському братстві. Насправді – і тому є дослідження – властиво глумливо-саркастичне зображення цариці більше накликало гнів на поета.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Поясніть, чому Україна відноситься до держав із перехідною демократією.

2. Чи є в Україні цензура і які її прояви?

3. Які способи тиску влади на ЗМІ ви знаєте? Наведіть приклади.

4. У чому відмінність цензури радянського зразка від сучасної?

Рекомендована література до теми:

1.Карпенко В. Основи професіональної комунікації. – К., Нора-прінт, 2002.

2. Чічановський А.А., Шкляр В.І. Політика, преса, влада. – К., 1993.

3.Сучасна політична культура та мас-медіа. – К., 1998.

4. Преса і влада: хроніка протистояння. – К.:ІМІ. - 2001.

5. Преса і влада: хроніка протистояння. – К.:ІМІ. - 2002.

6. Преса і влада: хроніка протистояння. – К.:ІМІ. - 2003.

7. Преса і влада: хроніка протистояння. – К.:ІМІ. - 2004.

Економічна проблематика ЗМК

Тема 5. Економіка на сторінках європейської преси

1. Головні проблеми економіки, що найретельніше відстежуються європейською пресою

2. Економічна тема у загальнополітичних виданнях

3. Словник найуживаніших економічних термінів

1. Головні проблеми економіки, що найретельніше відстежуються європейською пресою

Довідкові спеціалізовані видання Центру підготовки й вдосконалення журналістів (Париж) визначають такі ключові основні проблеми, що найбільше цікавлять світову пресу;

• глобалізація міжнародної економіки — взаємопроникнення національних економічних інтересів різних країн, збільшення опосередкованої економічної взаємозалежності сучасних держав;

• монетарна політика країн «Великої Сімки» та великих геополітичних регіонів;

• динаміка світової комерції (на регіональному та міждержавному

рівні);

• великі ринки сировини;

• розвиток міжнародного ринку енергії;

• інвестиції та заощадження;

• макроекономіка на національних рівнях: бюджетна й податкова політика держав світу;

• мікроекономіка: оригінальний досвід конкретних підприємств і концернів, виробничих груп;

• процеси приватизації та націоналізації в різних країнах світу;

• захист інтересів споживачів;

• конфлікт екології і виробництва.

Глобалізація (розширення до світових меж) сучасних економічних процесів, вочевидь, є найчастішим об'єктом усвідомлення й аналізу європейської преси. Найбільші щоденні загальнополітичні видання виступають з відповідними статтями, інтерв'ю, коментарями щонайменше двічі на тиждень. Спеціалізована щоденна преса практикують постійну рубрику: «Глобалізація економіки».

Загальнополітичні тижневики практикують постійні підбірки на відповідну тему обсягом у 5-10 сторінок, а інколи присвячують глобалізації окремі тематичні номери.

Підвищений інтерес до цієї теми пояснюється кількома чинниками. Світова економіка переживає наразі процес глобальних і надшвидких перетворень, який розпочався після Другої світової війни й визначився розпадом великих колоній. Почали зникати різко окреслені зони впливу тих чи інших великих держав, що спричинило спалах конкуренції за їх пере­розподіл. Падіння Берлінської стіни відкрило принципово нові геополітичні й економічні можливості для фінансово потужних держав.

Невпинне запровадження нових технологій західними країнами, поява нових товарів та послуг супроводжуються нововведеннями у діяльності економічних, політичних і соціальних структур, про що газети зацікавлені регулярно повідомляти читача.

Високе безробіття на тлі швидкого розширення світового ринку спричиняє інтерес (особливо у кваліфікованих фахівців) до повідомлень про розвиток окремих галузей у тих чи інших регіонах світу.

Високорозвинені країни, як наприклад, Франція, котрі давно стали невід'ємною складовою світової економіки, регулярно відчувають зовнішній тиск та істотний вплив різноманітних світових процесів на свою національну економіку. Зокрема. 22,5 % сукупного світового продукту є результатом міждержавного виробництва та обміну.

Упродовж останніх двох століть значно скоротився період часу, необхідний для відчутних економічних змін в окремих країнах та регіонах, що робить загальну економічну ситуацію надзвичайно мобільною. Великобританії, щоб подвоїти середній прибуток своїх громадян, знадобилося, починаючи з 1780 року, 58 років. Сполучені Штати на вирішення такого ж завдання витратили, починаючи з 1839 року, 49 років. Китай вдвічі збільшив купівельну спроможність своїх громадян за 10 років — з 1977 по 1987. Перелік нескладно продовжити. Зміни хоча б лише за цим параметром постійно змінюють рамкові умови економічної діяльності країн, їхні імпортні та експортні можливості, систему внутрішнього споживання тощо.

Україна, яка поволі інтегрується у світову економічну систему, мусить також приділяти серйозну увагу темі глобалізації економіки. Зацікавлені видання можуть на початку запозичити досвід західних колег — як формувати рубрики, знайти актуальну тему та документальний матеріал, допоки не викристалізується власний оригінальний досвід. Завдання українських колег ускладнюється тим, що Україна мала надто короткий час державної незалежності, щоб досконало вивчити свої перспективи на світовому ринку й визначити відповідну концепцію державного розвитку. Тим корисніше були б журналістські розвідки на такі теми.

Монетарна політика окремих країн та великих геополітичних регіонів, є, безперечно, другою за популярністю економічною темою європейських видань. Це пояснюється:

сильним взаємним зв'язком економік країн світу;

запровадженням, починаючи з 1998 року, спільноєвропейської валюти. Якраз відтоді більшість видань приділяють колосальну увагу прогнозам стосовно «євро», різноманітним соціологічним опитуванням, інтерв'ю з видатними економістами. Запровадження «євро» було надзвичайно цікавим питанням для читача, оскільки безпосередньо зачіпає інтереси широкої маси людей, змінює їхнє майбутнє. Монетарна реформа викликала лихоманку в системі обмінних курсів валют ЄС. Звичайно, міждержавна комерція у рамках Європейського Союзу миттєво реагує на ці коливання, змінюючи структуру. Спеціалізовані економічні газети також регулярно відстежують динаміку курсів, наприклад, «долар-євро-йєна».

Поза тим, західна преса регулярно аналізує монетарні кризи, що виникають у стратегічно важливих регіонах. Наприклад, починаючи з серпня 1997 року практично щодня друкуються коментарі про сплеск інфляції в Таїлан­ді — країні, яка незадовго до цього зазнала дивовижних економічних успіхів. Нова ситуація потребувала аналізу, оскільки вплинула на торговельні відносини західних країн з усім регіоном Азійського Дракона.

Аналіз монетарної ситуації у країнах Східної й Центральної Європи з'являється більше в спеціалізованій, ніж у загальнополітичній пресі: цей регіон ще не посів пріоритетного місця у зовнішньоекономічній діяльності ЄС.

Проте, оскільки Україна життєво зацікавлена у розвитку зв'язків з ЄС, аудиторії української спеціалізованої економічної преси було б однозначно корисно мати регулярну й грамотно проаналізовану інформацію про те, що відбувається на внутрішніх валютних ринках західних країн.

Динаміка світової комерції — мабуть, єдина тема, яка в українській пресі так само популярна, як і в західній. Україна зосереджена на пошуках нових ринків збуту, Заходу не вдається подолати кризу перевиробництва, що виникла в 70-х роках. Джерелом почасти критичних, але завжди аналітичних виступів є Світова організація торгівлі, яка замінила в квітні 1994 року Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Для України, яку щойно прийняли до СОТ, ця тема є надзвичайно актуальною

Фактично, всі великі європейські газети мають регулярні рубрики на кшталт «Міжнародна торгівля», де досить ретельно (але обов'язково — за наявності чіткого інформаційного приводу) аналізуються економічні відносини держави з іншими країнами.

Великі ринки сировини — аналізуються або під політичним кутом зору (наприклад, масові публікації на тему російського «Газпрому», чи то окремі, присвячені українським Єдиним Енергетичним Системам), або під суто «споживацьким», розрахованим на широку непідготовлену аудиторію. Нині є дуже модним вміщувати тематичні шпальти в загальнополітичних газетах, які знайомлять читача, наприклад, зі станом світового ринку какао, або — з новинами бананового ринку. І це викладається в максимально доступній формі, з цікавими статистичними виносами, цінами у різних країнах, і якщо йдеться про продукти споживання — навіть рецептами.

Розвиток міжнародного ринку енергії — надзвичайно важлива для світової преси тема, оскільки виробників енергії незрівнянно менше, ніж її споживачів.

Всі видання ретельно відстежують і аналізують все, що пов'язано з ринком нафти: нові угоди про ціни між нафтовиробниками, політичні проблеми в країнах зі значними ресурсами «чорного золота»... Це читається так само масово, як у нас, оскільки зачіпає безпосередні інтереси людей: наприклад, змінює ціни на бензин, а отже, опосередковано — на чималу кількість продукції.

Не меншу увагу європейська преса приділяє темі атомної енергетики.

Інвестиції та заощадження – тема регулярних політичних сторінок у спеціалізованій пресі, де детально аналізуються, передовсім, капіталовкладення у місцеву економіку та участь державних капіталів у виробництві за кордоном. Поряд з тим, уважно відстежується інвестиційна політика усіх економічно потужних країн світу. Загальнополітична преса дозволяє собі виступи на теми інвестицій виключно за наявності помітної події (наприклад, відкриття чи закриття філіалу великої французької фірми за кордоном, криза в роботі міжнародних підприємств…). Заощадження, навпаки, - тема частих виступів загальнополітичних видань, оскільки більшість європейських країн мають чималий середній клас з невисоким місячним доходом.

Макроекономіка — більшість публікацій на макроекономічні теми присвячено внутрішній ситуації в країні. Це переважно коментарі та прогнози щодо тих чи інших рішень уряду. Це також аналітичні виступи-роз'яснення стосовно ситуації з валовим внутрішнім продуктом, зі збільшенням валової національної продукції. Восени, коли обговорюється й ухвалюється бюджет на наступний рік, бюджетна тема стає однозначно пріоритетною в усіх без винятку серйозних виданнях.

Поза тим, європейська преса приділяє все більше уваги макроекономічним процесам на європейському та світовому рівнях. Стосовно Європи, аналізуються наслідки рішень сусідніх країн для державної економіки; аналогічно досліджуються причини успіхів інших країн та ймовірна можливість застосування чужого позитивного досвіду. За такою ж схемою вивчається економічна ситуація нинішніх і потенційних партнерів у світі загалом.

Мікроекономіка — тема, що стає популярною останніми роками — нині преса намагається писати «не від події, а від людини». Це означає—висвітлювати ситуацію на фірмі чи системі виробництва крізь призму людини, яка там працює; її платні, перспектив, мрій... Мікроекономічна тема часто окреслюється у формі репортажів з того чи іншого підприємства, яке або працює з великим успіхом, або — з суттєвими збитками для держави. Спеціальна комісія з професійної етики відстежує, щоб позитивний економічний репортаж не виявився прихованою рекламою.

Процеси приватизації й націоналізації в різних країнах світу — тема, що частково пов'язана з інвестиційною, а почасти — з суто політичними питаннями. Різні політичні сили по-різному визначаються, наприклад, щодо питань приватизації та націоналізації (ліві здебільшого гальмують приватизацію, праві ж її заохочують і домагаються).

Захист інтересів споживачів — у різних країнах існує кілька спеціалізованих видань, які цілком присвячені захисту споживачів. Поза тим, критичні статті з приводу якості того чи іншого товару виникають регулярно на сторінках загальнополітичних та економічних ЗМІ. До того ж, будь-яка економічна інформація в принципі містить елементи саме «споживацького» спрямування: ціни на ту чи іншу продукцію, міркування про те, на кого вона зорієнтована, що вона змінює у житті звичайної людини, — все це збільшує коло потенційних читачів. Тематична палітра цього напрямку найширша: від коротких інформацій до тематичних добірок, коментарів, аналітичних виступів, репортажів, навіть розслідувань.

Конфлікт екології й виробництва — дуже гостра саме для Європи тема, оскільки конфлікти ці відбуваються регулярно (протести громадськості проти відкриття нових заводів, будівництва нових приміщень аеропортів, боротьба екологів проти непевних, на їхню думку, атомних станцій...). Ситуація, до речі цілком співставна з українською, де недовіра не тільки зелених, але й населення до систем безпеки виробничих структур навіть на порядок вища. Типовий жанр подання цієї теми — аналітична кореспонденція з місця події, де обов'язково подано позиції обох учасників конфлікту.