Виникнення партійної преси на теренах україни

Політична преса виникає як пропагандист, агітатор і захисник своєї партійної організації. Історичний словник подає таке визначення вищезазначеного терміна: “Партія – добровільна політична організація, що об’єднує на умовах членства найактивнішу частину громадян країни, виражає й захищає їхню ідеологію, політичні цілі, володіє матеріальними засобами або їх джерелами, органами інформації, ставить за мету здобуття влади або участь у ній для реалізації своєї програми” [1, с. 102]. Більшість провідних політичних партій на різних етапах свого існування мали власний друкований орган впливу. Час появи першої партійної газети на території України датується 1848 роком. Це зумовлено кульмінацією суспільно-політичного й економічного впливу з боку Росії й Австро-Угорщини. З цього приводу влучно висловились дослідники М. Романюк та М. Галушко: “Перші українські пресові видання засновувалися у ті часи, коли Росія та Австро-Угорщина розгорнули цілеспрямований наступ на політичні та національно-культурні права українського народу” [2, с. 8].

Мета статті – виявити головні ідеї та принципи, які пропагувались в основних партійних газетах і журналах на зламі ХІХ-ХХ століть.

До завдань наукової розвідки входять: 1) простежити визначні історичні й політичні світові події на зламі ХІХ-ХХ століть і встановити причини виникнення політичної преси на теренах України; 2) проаналізувати стан партійної преси.

Передумовою появи партійної преси в Україні стала несприятлива ситуація: східна частина країни потрапила під протекторат Росії, західна – Австро-Угорщини. Унаслідок цього українські видавці мали підлаштовуватися під загальноімперські настрої. Індивідуальність і самостійність преси підпадали під суворі цензурні обмеження. Російський уряд щодо українських ЗМІ вів асимілятивну політику, Австро-Угорський – був більш лояльним і поміркованим, тому власне національна українська преса в цьому регіоні отримала доволі широкі можливості.

Політика Австро-Угорської імперії, на відміну від Росії, у національному українському питанні відзначалася лібералізмом. Це пояснювалося тим, що панівна нація в царській імперії становила переважну більшість, а в імперії Габсбургів ледве досягала десятої частини її населення. Унаслідок цього австрійці більше покладалися на еліту могутніх співгромадян інших національностей, ніж на свої сили. А така форма правління призводила до “пробудження національної свідомості” поневолених народів. Австрійський уряд прийняв рішення віддати Галичину під управління полякам, бо на той час економічний і політичний розвиток Польщі випереджав русинський. Як зазначає І. Михайлин, українці опинилися в конфліктних стосунках не з австрійцями як державним елементом, а з поляками, як найближчим до них панівним елементом.

Не менш важливим було й те, що Україна потрапила під протекторат Австро-Угорщини в той період, коли там проводились реформаторські перетворення в сфері загальнодержавного управління (адміністративна, аграрна, релігійна, освітня реформи). Це сприяло піднесенню національного духу українців.

Переламним моментом в історії українського народу в складі монархії Габсбургів стала революція 1848 року, яка набувала тут буквально релігійного характеру [3, с. 230-231].

Не залишилась осторонь від революційних подій 1848 року й Україна. Політичні зміни, які торкнулися більшої частини Європи, наклали свій відбиток на русинську націю. Так, 2 травня 1848 року представники греко-католицького духовенства й української інтелігенції створюють у Львові Головну Руську Раду (ГРР) з метою захисту національних інтересів. Очолили ГРР Г. Яхимович і М. Куземський. Головною метою цієї організації був поділ Галичини на Західну (польську) і Східну (українську); менша частина учасників прагнула створення слов’янської федерації або незалежної України. У Головної Руської Ради з’явилось перше партійне видання “Зоря Галицька”, дебютний номер якої вийшов 15 травня 1848 року. Створення ГРР послугувало поштовхом до національно-визвольного руху.

За даними І. Кревецького, у Галичині в другій половині ХІХ століття друкувалося 70 відсотків усієї української преси, з того у Львові – 85 відсотків (тобто з загальної цифри 59,5 відсотка). Таким чином, до 1905 р. галицька преса мала всеукраїнське значення [2, с. 15]. Як зазначає А. Животко, “українська преса Галичини з другої половини ХІХ століття розвивалася у двох напрямах: староруському і москвофільському – з одного боку та народовецькому і радикальному українському – з іншого [4, с. 85-114].

Москвофіли, русофіли – суспільно-політична течія в Галичині, на Буковині та Закарпатській Україні в другій половині ХІХ − на початку ХХ століття, що об’єднувала частину духовенства, інтелігенції та сільської буржуазії, які орієнтувалися на царську Росію [1, с. 87]. Рух москвофілів на русинських землях виникає внаслідок реакції українського народу на колонізаторську політику поляків, євреїв і мадяр. Головною опорою в боротьбі з полонізаторами москвофіли вбачали Росію. Фінансову підтримку ця течія отримувала: 1) від офіційної австрійської влади; 2) з власних приватних капіталів; 3) від російського уряду. Стабільна економічна допомога дозволила партії москвофілів проіснувати довше, ніж іншим політичним течіям. Засновниками громади виступали Я. Головацький, І. Гушалевич, Б. Дідицький, М. Малиновський. У своїй програмі вони заперечували існування українського народу та його мови, вірили у провідну роль російського панславізму, виступали за приєднання західноукраїнських земель до Росії. З 1848 до кінця ХІХ століття москвофіли видавали близько 40 газет і журналів. Серед них: “Галичанинъ” (1862-1863), “Домъ и Школа” (1863-1864), “Письмо до Громады” (1863-1865, 1867-1868) з додатком “Школа” (1865), “Недғля” (18665-1866), “Боянъ” (1867), “Русалка” (1868-1870), “Учитель” (1869-1874,1880) з додатком “Ластовка” (1869-1881). Головним друкованим органом москвофільського руху виступав часопис “Слово”. Спробуємо проаналізувати, класифікувати і конкретизувати матеріали часопису за 27 років його виходу у світ. Періодичність “Слова” складала спочатку 2, а потім 3 рази на тиждень (щосереди і суботи; по вівторках, четвергах і суботах після обіду, окрім святкових днів). При верстці часопису використовувалися шрифти різних розмірів і курсив. Окремі найважливіші речення, слова у текстах виділялися напівжирним шрифтом, подавалися урозбивку. Газета друкувалася “язичієм”. У різні роки посаду видавця і головного редактора займали Б. Дідицький, “мрією якого було наблизити літературну мову австрійських українців до російської літературної мови” [2, с. 36], В. Площанський, М. Клемертович і О. Мончаловський. Тираж першого випуску склав 1200 екземплярів, а через 3 місяці він збільшився до 1500 одиниць. Фінансову підтримку москвофільське ЗМІ отримувало з різних джерел. Громадський діяч М. Качковський не тільки вніс заставу у 3000 гульденів, а й щомісячно утримував редактора і співробітників редакції. Митрополит Г. Яхимович також надавав щомісячну допомогу. Царський уряд теж субсидував проросійськи налаштовану газету, в грошовому еквіваленті це спочатку складало 2000, пізніше – 6000 австрійських гульденів. Крім того, “Слово” одержувало допомогу від Російського Міністерства народної освіти (майже 500 р. на рік) і від Київського Слов’янського комітету. Рубрики часопису охоплювали широкий спектр суспільно-політичного життя, багатогранно висвітлюючи події сучасності: “Вғсти из краевъ коронныхъ”, “Политичное обозрғнье”, “Осмотр политичный”, “Заграничье”, “Австро-Венгерская монархія”, “Внутреніи дғла”, “Кореспонденціи “Слова”, “Новинки”, “Всяка всячина”, “Экономическая часть”, “Литературныи извғстія”, “Послғдніеи вғcти”, “Смғcь”, “Рускій народный театръ”, “Некрологія”. Зазвичай перші шпальти часопису присвячувалися політичній тематиці: “Осмотр политичный”, “Настоящее положеніе”, “Наши дғла”, “Наши жизненныи вопросы”, “По текучим дғлам”, “Колонизація Галицкой Руси”, “Государственный язык”. Даючи оцінку мові публікацій “Слова”, М. Костомаров назвав її “тарабарщиною”, бо більшість матеріалів видавалася “язичієм”, але поряд з цим друкувалися уривки польською мовою і твори українських письменників, у деяких номерах подавалися передруки із “Русского Мира”, “Русского Вестника”, “Голоса”, “Русского инвалида”. Прогресивні літератори й громадські діячі Росії сміялися над мовою москвофільського видання. Наприклад, російський письменник-революціонер М. Чернишевський у статті “Австрія, Германія и Словяне” зазначав, що “це навіть не нестравна мішанина, це безглузда нісенітниця” [2, с. 42].

Наприкінці ХІХ століття на Західній Україні виникає народницький рух, який став антагоністом москвофільству. Народовці (українофіли) – національна українська течія, що зародилася в 60-х роках ХІХ століття, представники якої (в основному – молода українська інтелігенція) доводили самостійність українського народу та мови. Партійними ідеологами виступали К. Климкович, Є. Згарський, Ф. Заревич. Видавали журнали (“Вечорниці”, “Русалка”, “Мета”, “Правда”) та газети (селянська газета “Батьківщина” (1879 р.), щоденна українська газета “Діло” (1880 р.).

Лідером у кількісному і якісному відношенні серед народницьких ЗМІ по праву виступає газета “Діло”. Час її видання з 1880 по 1939 рік. Історія виходу газети нараховує 4 етапи: перший період – 1880-1887 рр., другий – 1888-1902 рр., третій – 1903-1918 рр., четвертий – 1922-1939 рр. У своєму аналізі ми торкнемося 2 перших часових етапів. Технічні характеристики: 1) періодичність – (1880-1882) щосереди та суботи, крім руських свят, (1883-1888) – у вівторок, четвер і суботу, (1889-1913,1914) – щодня, крім неділі та руських свят; оздоблення – різноманітні шрифти і графіка; 3) передплата: на цілий рік 8 зр., на півроку 4 зр., на чверть року 2 зр., поодиноке число коштує 10 кр.а.в.; 4) рубрики – “Телеграми “Діла”, “Чорні карти з економічного життя Галичини”, “Перегляд політичний”, “Дописи з провінції”, звіти із засідань Державної Ради й Крайового сейму, огляди преси, “Вісті з України”, “Вісті з українсько-руських земель”; 5) головний редактор – М. Коссак, редакційна колегія – М. Желехівський, В. Барвінський, В. Підлящецький, К. Кахникевич, М. Струсевич.

Перший період існування видання – початок конкурентної боротьби з москвофілами. Часопис закликав зі своїх шпальт створювати міцну українознавчу базу: видавництво учбової і просвітницької літератури рідною мовою. Газета “Діло” не розуміла сутності радикальних змін, проте вона твердо знала з чим миритися не можна. Часопис вів публічну полеміку з офіційною владою і політичними опонентами. Українофільський друкований орган керувався в своїй політиці загальнолюдськими ідеалами, намагався уникати суб’єктивізму. Щоденник категорично заперечував будь-які політичні потрясіння, він закликав до еволюційного, а не революційного шляху розвитку, адже в ньому “регіональні проблеми обов’язково ув’язувалися з контекстом Європи, яка повинна базуватися на тривкому фундаменті соціальної й національної рівноправності, відсутності національного гноблення як передумови повноцінного розвитку всіх народів” [2, с. 366]. На зміну аналітичним матеріалам приходили хронікально-документальні жанри. Майбутню історичну долю свого народу редакція “Діла” вбачала в єдності всього українського народу. М. Галушко й М. Романюк щодо орієнтації часопису висловили таку думку: “Газета чіткіше визначила й послідовніше та наполегливіше відстоювала поставлені цілі, серед яких масштабно вирізнялася автономія народностей (перед реальною загрозою полонізації, в умовах жорстокої протидії москвофільству й панславізму); об’єктивно інформувала про спектр нових політичних учень, що з’явилися на зламі віків” [2, с. 368].

Головною політичною подією на Галичині в середині 70-х років ХIХ століття безумовно стала поява радикального соціалістичного руху. Приводом цьому послугувало написання К. Марксом і Ф. Енгельсом у 1848 році “Маніфесту комуністичної партії”. Радикалізм (від лат. radicalis – корінний) – політична й ідеологічна течія, яка відстоює необхідність рішучих дій і глибоких змін у політичному та соціально-економічному ладі [3, с. 116]. Батьком українського соціалізму прийнято вважати М. Драгоманова. На думку І. Михайлина, “поява радикальної течії була корисною для українства в цілому, стала актом його оздоровлення, виходу зі стану стагнації, наступним кроком у внутрішньому саморозвитку нашого національного організму” [2, с. 486]. Виразником ідей соціалізму стала перша українська політична організація – Русько-Українська радикальна партія, заснована під проводом І. Франка та М. Павлика. Як усі партії вона ставила перед собою чергові і довготривалі завдання. “Українська радикальна партія (УРП), яка проголосивши себе партією усього трудового народу, прагнула поєднувати національно-визвольну боротьбу українського народу із соціальною і вимагала утворення окремої української політичної автономії з українських частин Галичини та Буковини” [5, с. 25]. ЗМІ УРП нараховували кілька різностильових видань, серед них одне з найвпливовіших місць відводилося журналу “Народ”. Він виходив 2 рази на місяць, спочатку 1 і 15, потім 8 і 22 числа кожного місяця. В Австро-Угорщині ціна складала 4 гульдени, для закордону 5 рублів, один номер коштував 20 кр. У перший рік виходу видання мало 251 передплатника, з них на західноукраїнських землях – 197 людей, східноукраїнських − 22 і за океаном −16 передплатників, у Росії – 15 прихильників (там журнал виходив нелегально), а це було як зазначив І. Франко, “на таку єретицьку газету аж надто багато” [5, с. 517]. У 20 номері “Народу” були опубліковані першочергові завдання партії та її програма: “розбирати й критикувати життя й розвій нашої суспільності, особливо її назадницькі думки та привички”; друкувати статті, у яких розкривалися б “найхарактерніші прояви й черти нашої суспільності”, а з творів художньої літератури ті, які “мали б глибше суспільне значення” [5, с. 596]. Якісні матеріали подавалися під такими рубриками: “Політика крайова і загранична”, “Справи суспільно-економічні”, “Наука і штука”, “Критика і бібліографія”, “Полеміка і дописи”, “Заяви і запити”.

Зміст часопису становлять національно-політичні (В. Охримович “Куди нам іти і що нам робити?”), суспільно-економічні питання (І. Франко “Кілька слів о проекті фільваркової господарки на селянських ґрунтах”), соціалістичний рух (“З’їзд нашої радикальної партії”), просвіта народу (М. Драгоманов “Два учителі”), соціально-просвітній стан і розвиток галицько-української інтелігенції (Є. Ярошинська “Ще про руську інтелігенцію та про народ на Буковині”), селянсько-робітниче життя в краю і в Європі (С. Данилович “Про неподільність мужицьких ґрунтів”), українське життя за океаном (М. Павлик “Про еміграцію наших людей”) та літературна критика і бібліографія (Г. Успенський “Народна совість”).

У силу своїх радикальних поглядів “Народ” мав багаточисельну опозицію: москвофілів, народовців і церкву, яку не влаштовували антиклерикальні висловлювання соціалістів. Журнал видавався 5 років, 20 серпня 1895 року він припинив своє існування: помер М. Драгоманов і тяжко захворів М. Павлик, якому не під силу було справлятися з усіма видавничими справами.

За своєю структурою український соціалізм не був моністичним. “По сімох літах, − писав у спогадах В. Охримович, − відокремилися Яросевич, Ганкевич, Бачинський і витворили українську соціал-демократичну партію. Пізніше відокремилися Євг. Левицький, Будзиновський і я, щоб витворити українську національно-демократичну партію, до якої пристав був також Франко, але тільки на короткий час, бо пізніше цілком відсунувся від політичного життя. Павлик, Данилович, Трильявський, Стефаник полишилися при радикальній партії”. Таким чином, радикали поклали початок партійній диференціації українського суспільства [5, с. 487].

Найчисельнішою українською партією, яка відокремилася від загальної платформи соціал-радикалів, стала Українська національна-демократична партія (УНДП). Вона утворилася в 1899 році під керівництвом В. Будзиновського, Ю. Романюк, К. Левицького, Є. Левицького та В. Охримович. До новоутвореної партії увійшли народовці, незадоволені “новоерівськими” компромісами, та радикали, які відмовлялися від соціалістичної ідеології на користь національної ідеї. Основну ціль своєї організації вони вбачали в: створенні єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом та адміністрацією; вихованні почуття єдності з наддніпрянськими українцями; соборності й незалежності держави. “Українська національно-демократична партія (УНДП), у програмі якої головною метою було дійти до того, щоб цілий українсько-руський народ з’єднався з часом у одноцільний національний організм” [5, с. 25].

Друкованим флагманом Української національно-демократичної партії протягом 40 років був часопис “Свобода”. Періодичність видання на першому етапі виходу у світ – чотири рази на місяць щочетверга. Формат − 28,5×21,5 см. Передплата: цілорічна 2 зр. За редагування відповідали К. Левицький, В. Нагорний, А. Борковський, В. Будзиновський. Постійні рубрики: “Рух політичний руского селянства”, “Просвітній, економічний і політичний рух серед нашого народу”, “Листи з Відня”, “Що чувати в світі”, “Що нового чувати в широкім світі”, “Виборчий рух”, “Дописи”, “Новини”, “Всячина”, “Господарський порадник” або “Господарські ради”, “Порадник лікарський”, “Порадник правничий”.

Курс видання за весь шлях свого існування залишався незмінним. Це просвітницька діяльність, заклик до консолідації українського суспільства, утвердження державних ідеалів. Публікації, які відкликалися на повсякденну світову і вітчизняну дійсність: публіцистичні статті про події у Росії, земельну реформу, страйки в Україні, матеріали про російсько-японську війну, Всеукраїнський з’їзд у Росії (29-30 червня 1905 р.), автономію України. Газета закликала робітників і селян Галичини не їздити на заробітки до Польщі, вимагала від Австро-Угорщини автономії, відмежування від ляхів і росіян, запевняло свій електорат у необхідності політичної реформи. “Свобода” висловлювала думку, що партії України структуровані за ідейним, а не класовим принципом. Назви журналістських матеріалів: “Народні віча і маніфестації”, “Хлопські страйки”, “Ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане по стороні Австрії, проти російської держави, яко найбільшого ворога України”, “Що каже право про урядову мову громад?”, “Як скасували Запорожску Січ?” вказували на політичну орієнтацію часопису. Свобода і національне питання для газети були тотожніми.

Другою за значущістю після трансформації УРП стала Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899), створена внаслідок об’єднання лівих радикалів та соціалістів, які не увійшли до Польської соціал-демократичної партії. Засновниками політичної течії виступили М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Програма партії містила наступні положення: досягнення соціалізму шляхом реформ; захист інтересів робітників; парламентські методи боротьби; перспективна мета – незалежна Українська республіка. Її головний політичний друкований орган – газета “Земля і Воля”. Вона виходила щочетверга кожного тижня. Формат часопису − 33×24,5см. Обсяг видання – 4 сторінки. Передплата: на рік 4 кор., на півроку 2 кор., на чверть року 1 кор. Головний редактор – М. Огроднік. Зміст видання визначався у статті “Землі і Волі”: “Пишучи зі становища соціялістичного світогляду, будемо писати про положенє наших міських, а особливо сільських робітників… та про те, яких способів їм уживати, аби вибороти собі кращу долю. Будемо подавати звістки про справи, що обходять кожного робітника не тільки з нашого краю, австрійської, російської та американської України, але також і чужого…цікаві оповідання, вірші та відомості з науки [2, с. 264].

Теми пропаганди соціалістичних ідей, класової боротьби, організації українського пролетаріату, робітничого руху були представлені наступними статтями: “Що таке соціалізм?”, “В організації сила”, “Робітничий рух”, “Про кооператив”. Разом з тим тижневик містив матеріали суспільно-політичного та економічного спрямування, як-от: “Політика української буржуазії на Буковині”, “За що продалися буковинські патріоти правительству”, “Розділ церкви від держави”. Проблеми української еміграції в Канаді, США і Росії подавалися під такими рубриками: “Вісті з Канади”, “Письма з Америки”, “З Росії”.

Партійна преса на зламі ХІХ-ХХ століть, безумовно, є сполучною ланкою між тогочасною і сьогоденною журналістикою. На прикладі політичної преси розглянутого періоду можна визначити основні тенденції й умови в розвитку сучасних ЗМІ, а це актуально для наших днів.