Українська військова преса 1912 – 1945 років

Військова преса є невід’ємною частиною історії української преси. Кожна сторінка військових часописів фіксувала події, пов’язані з прагненням до визволення, створенням незалежної держави. Саме в часописах закладена історія нашого народу з перших вуст. Формуючись у складному соціально-політичному середовищі, протягом десятиріч українська військова преса отримала певні ознаки. Утвердилися властиві тільки їй проблемно-тематичні напрями. Військові часописи виступають свідками тих подій, набувають статусу документів.

Мета статті – показати хронологію української військової преси від започаткування до 1946 року, зосередивши увагу на основних виданнях тих періодів, проблематиці цих видань, причинах, що зумовили їх появу.

Теоретико-методологічну базу дослідження становлять праці М. Романюка, В. Владимирова, С. Костя, І. Михайлина, які присвячені вивченню історії української журналістики. Вагомими для студіювання зазначеної проблеми є також праці І Крупського, А. Животко, С. Сегеди, О. Богуславського, С. Горєвалова тощо, у яких проаналізовані окремі аспекти української військової преси.

Для неупередженого вивчення військової преси на тлі історичних подій необхідно чітко сформувати періодизацію процесу розвитку цього типу загальнонаціональної журналістики. М. Романюк виклав своє бачення проблеми загальної періодизації української журналістики, подавши її як колективну думку науково-дослідного центру періодики при Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Пропонуються такі періоди: 1.Українська військова журналістика від започаткування до формування системи (1912–1917). 2.Українська військова преса в часи революцій у Росії та національно-визвольних змагань України (1917–1921). 3.Українська військова преса в міжвоєнний період (1921–1939). 4.Українська військова преса в роки другої світової війни (1939–1945). 5.Українська військова преса в післявоєнний період (1945–1991). 6.Українська військова преса в роки розбудови української державності [1]. Саме цю періодизацію було взято за основу дослідження.

Загалом військова преса України формувалася під впливом інших держав, зокрема Росії. Реакційна військова преса цієї держави намагалася “придушити” думки вояків-українців про національну незалежність, творення своєї держави, захист її від зовнішніх посягань. Так само за допомогою друкованого слова виховувалися і галичани, буковинці, закарпатці, які проходили військову службу в чужих для них арміях Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Визначимося з тим, коли і де саме шукати витоки української журналістики. Існує дві обґрунтовані теорії. Перша належить І. Крупському. Він уважає, що перше видання української військової преси вийшло не раніше 19 липня 1914 року. Це були стрілецькі часописи, які видавалися на фронтах першої світової війни [2,с. 105]. А. Животко стверджує: “В 1912 -1914 рр. появляються січові та пластові органи. З перших “Січові Вісті” (1912−1914) за редакцією Дм. Катамая” [3, с. 199]. З цього випливає, що точної дати започаткування української військової преси ще не визначено.

Упродовж 1912–1914 років вийшла газета “Січові Вісті”, яка була присвячена січовим справам, просвіті і науці; газета “Шляхи”; журнал “Відгуки”, гасло якого – “Українська незалежна держава і збройна боротьба за її самостійність”; газета “Запорізькі вісті”, у якій подавались численні статті, поради із військової справи, матеріали історичного характеру.

28 червня 1914 року над світом спалахнуло полум’я світової війни. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, а відтак і Німеччина кинула виклик Росії. [4, с. 91].

Саме з початком воєнних дій виникала стрілецька преса. Перші стрілецькі часописи, які видавалися на фронті, здебільшого писалися від руки. Тираж їх був незначний – від одного до кількох сотень примірників. Але оскільки видання передавалося із рук у руки, влаштовувалися колективні голосні читання, то із змістом часописів були знайомі майже всі стрільці. Упродовж 1915 – 1918 років на світ з’явилися журнал “Новініяна” (1915), матеріали якого являють собою віршований нарис або ж пісню про стрільця Новіну, на долю якого випали різні воєнні та любовні пригоди [5]; гумористично-сатиричний журнал “Український самохотник” (21 липня 1915−1918 р); журнал “Бомба” (21 січня 1916 р.); журнал “Самопал” (15 травня 1916 р.); місячник “Вісник пресової квартири У.С.С.” (травень 1916 року); “Тифусна одноднівка” (1917), яка висвітлювала діалоги і розповіді про стрільців-карантантів, як називали хворих на тиф; журнал “Червона калина” (травень 1917), провідними темами якого були теми патріотизму, незбореного бажання до побудови незалежної демократичної держави, збереження чистоти української мови.

Українська військова преса бере свій початок на Західній Україні, а в Наддніпрянській Україні військові часописи почали видаватися лише з 1917 року.

17 березня 1917 року в Києві була створена Центральна рада, яка прийняла на себе державну владу в Україні та, в числі інших демократичних свобод, проголосила свободу слова.

“З початком революції в Росії з 1917 р. український народ низкою універсалів оголосив свою волю до створення власної держави. Перед молодим українським урядом виникло актуальне тоді питання, а саме – створення української національної армії” [6, с. 153].

С.П. Сегеда стверджує, що одним із шляхів творення українських військових часописів українізованих частин російської армії було видання україномовних додатків до російських військових газет. Наприклад, українська громада вояків одеського гарнізону у серпні–вересні 1917 року видавала газету “Салдатська думка”, що виходила як додаток до російськомовної “Солдатской мысли”[7] .

Згуртовували українське вояцтво фронтові газети, які засновували створені на фронтах Українські Військові Ради комітети.

Де б не створювалися і знаходилися українські військові формування, там дуже часто активізувався випуск військових часописів: “Вісник Військового З’їзду Кавказького Фронту” (Трапезунд (Туреччина), 1916–1918 рр.); “Український голос” (м. Рига, червень 1917 року, видавець − Виконавча Влада українців 12-ї армії); “Вісник Закавказзя” (м. Тифліс,1917 р., Закавказька Українська Військова Рада); газета – тижневик “Вісти Українзапкомітету” (м. Мінськ, 1917р., Український Військовий Комітет Західного фронту); “Бюлетень Інспекції національно-культурно-політичних справ Північної групи військ” (1917 р.); газета “Козацька думка” (листопад–грудень 1917 р., м. Бердичів, Українська Військова Рада Південно-Західного фронту); “Бюлетень Комітету Південно-Західного фронту” (1917 р., м. Бердичів); “Вільна думка” (з грудня 1917 р. видавалася на Південно-Західному фронті, з січня 1918 р. у місті Бердичеві, видавець − Українська Військова Рада Південно-Західного фронту).

До центральних військових видань доби Центральної ради (березня 1917–квітня 1918 років) належать такі часописи: журнал “Вісник Українського Військового генерального Комітету”, що виходив у Києві з травня по листопад 1917 року 2 рази на місяць, вийшов 21 номер журналу; журнал – тижневик “Українська військова справа”, який видавав Український Військовий Генеральний Комітет з травня 1917 року в Києві; газета “Наш голос” − центральний орган українських вояків на фронті і в тилу, яку видавала Всеукраїнська Рада Військових Депутатів у Києві в грудні 1917 року періодичністю тричі на тиждень; щоденна газета “Військовий вісник”, що виходила в Києві в листопаді–грудні 1917 року як орган Генерального секретаріату Військових Справ УНР, вийшло 25 номерів газети; журнал – місячник Генерального Штабу УНР “Військово-Науковий Вісник Генерального Штабу”, що видавався у Києві 1918 року, вийшло 4 номери, редагував часопис О. Ковалевський. Відновлено випуск за часів гетьманату [8].

Всеукраїнська Генеральна козацька Рада видавала свій орган – газету “Вільний козак”, яка видавалася у м. Біла Церква у січні 1917 року.

Унаслідок перевороту 1918 року була усунута Центральна рада. До влади прийшов гетьман Скоропадський. Уряд Скоропадського запровадив цензуру, заборонив есерівські газети “Боротьба” та “Народна воля”, піддав утискам “Нову Раду”.

За свідченням сучасників, 70 відсотків газет в Україні виходили російською мовою, писали про російські справи і в кращому разі ніяк не переймалися українськими проблемами або навіть вели запеклу боротьбу проти “планів українізації”[9].

Порушилася структура тогочасної військової преси, що формувалася протягом 1919 року.

Подальші історичні події тільки погіршували стан військової преси. Відбувається різкий занепад військової преси. Це зумовлюється поразками в боях, нестачею кадрів та відсутністю матеріальної бази. Успіхи на фронті сприяли нетривалому злету преси. У серпні−жовтні 1920 року друкованим органом Армії УНР (Української Народної Республіки) була газета “Козацька думка”. Видавала її Військова Рада Південно-Західного фронту, потім Культурно-Просвітний відділ Дієвої армії УНР. Вийшло 24 номери у містах Кам’янець-Подільський і Станіслав. Окрім “Козацької думки” Культурно-Просвітний відділ Дієвої армії УНР випускав з 25 вересня 1920 року інформаційний листок “Наша правда”. У світ вийшло 4 номери, потім видання припинило існування.

Коли польський уряд підписав перемир’я з радянською владою (18 жовтня 1920 р.), бійці Армії УНР потрапили в польські табори, де продовжували видавати військову пресу для розвитку духовного життя. Так у м. Ченстохові видавався український часопис “Громада”. Підтримувало військову періодику і Міністерство преси і пропаганди українського уряду. Їх завданням було підтримувати бойовий дух військовослужбовців для подальшої боротьби за Україну. У кулеметній дивізії разом з культурно-просвітницьким відділом працювала “Просвіта”. У таборі виходили журнали “Запорожець”, “Аванс”, у кулеметній дивізії − “Жало”.

У 1920–1921 році продовжували боротьбу з більшовиками і повстанські загони Київщини, Поділля, Полтавщини, Катеринославщини, які видавали часописи: “Український повстанець” − газета повстанських військ Дніпровської дивізії отамана Зеленого, що виходила у м. Козятин з жовтня 1919 року; “Шлях до волі” − щоденна газета Культурно-Просвітнього відділу Революційно-повстанської армії України (махновців), виходила у Катеринославі з листопада по грудень 1919 року.

Командування Української Галицької Армії (УГА) широко використовувало пресу як чинник інформаційно-пропагандистського забезпечення. С.П. Сегеда вказує на те, що переломні події відбилися у назві центральної газети УГА, яка на 1920 рік вже була перейменована в Червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА) [10]. Ця організація видавала у Балті в січні–лютому 1920 року газету “Перелом”. Перший Корпус ЧУГА газету “Стрілецька вістка” (лютий 1920р., м. Балта), Другий Корпус ЧУГА видавав у Балті, Вінниці, Києві з лютого до квітня 1920 року газету “Червоний Стрілець”.

Табірна або таборова преса 20–30-х років XX ст. видавалася і поширювалася серед українців – військовополонених таборів в основному Польщі, Німеччини та Чехословаччини. Тут велася активна культурно-просвітницька робота. Усі видання цього періоду мали спільні риси. Вони виходили для військовослужбовців, їх тематика була військова, а засновниками були військові організації, установи чи групи військовослужбовців.

До творення військової періодики долучалися й українські письменники У. Самчук, В. Барка, Є. Маланюк, видатні діячі С. Петлюра, О. Саліковський, І. Липовецький, Г. Гладкий, М. Вороний та інші.

У Варшаві під редакцією О. Саліковського засновано “Українську трибуну”, “Визволення”, “Нашу Зорю”, “Залізний стрілець”, “Нове життя”, “Запорожську думку” та “Релігійно-науковий вісник”.

Існуючи в еміграції, український уряд прагнув створити чітку систему преси. Зробити якісний цікавий продукт для інформаційно-пропагандистської роботи. Свідченням такої завзятої праці був науковий і літературний журнал “Табор”, створений в Каліші (Польща) з ініціативи С. Петлюри влітку 1923 року.

Та все ж таки роль центрального військового органу займав тижневик Українського козацтва “Син України” (Варшава). Він розсилався у табори Ланьцута, Пикуличі, Олександрова, Каліша, Вадовиці, Ченстохова, а також у міста інших країн. З боку уряду контролювалося розповсюдження цього часопису. М. Вороний був редактором “Сина України”. Кошти для часопису надавали Військове міністерство Речі Польської та Ліквідаційна Військова Комісія УНР. Також видавалися журнали “Визволення” та “Військово-історичний збірник”.

З початком бойових дій з 1 вересня 1939 року у діючій армії почали розгортатися фронтові, армійські, дивізійні газети, штати яких комплектувалися з робітників місцевих органів преси. Типові назви цих російськомовних газет – “За Родину!”, “В бой”, “За победу!”. Кореспонденти низових військових газет збирали матеріал прямо в землянках та окопах, на вогневих позиціях, на бойових кораблях. Редакція та друкарня складали єдиний комплекс і пересувалися згідно з переміщеннями штабів.

У цей важкий період українська військова періодика була невід’ємною складовою радянської військової періодики. І в цей час головною ідеологією була комуністична та інтернаціональна, замість демократичної, національної. Номери армійських газет періоду Великої Вітчизняної війни − це суміш з партійних передовиць, опис боїв, повідомлень Совінформбюро про становище на фронтах, інформація про життя тилу, міжнародні події. З текстів обов’язково вилучалися цензурою будь-які подробиці, що могли б розкрити військові таємниці.

Розглянемо основні військові часописи. Поет Микола Бажан був редактором газети “За Советскую Украину”, яка розповсюджувалася всіма областями республіки. На окупованих територіях виходили “Вести с Советской Родины”, які випускалися з ініціативи Головного політичного управління Радянської Армії.

Усі тогочасні видання виходили всіма мовами Радянського Союзу, наприклад, газета 3–го Українського фронту дублювалася казахською та молдавською мовами, бо у особистому складі було багато казахів і молдован.

Дуже велике інформаційне навантаження несли газети звідти, де велись основні запеклі бої. Усім відома героїчна оборона Севастополя 1942 року. В умовах постійних бомбардувань, авіанальотів, обстрілів велася пропагандистська, агітаційна робота. Тут виходили газети “Красный Черноморец” (Чорноморського флоту), “За Родину” (Приморської армії), а також багатотиражні газети – у бригадах морської піхоти, в частинах морської авіації, на крейсерах. Головною метою цих видань було виховати мужність і стійкість військових.

С. І Горевалов зазначає, що в роки війни виходило загалом 13 військових журналів, у тому числі Головне політичне управління видавало “Агитатор и пропагандист Красной Армии”, “Блокнот агитатора”, “Литературно-художественний журнал”, журнали “Красноармеец”, “Фронтовая иллюстрация” [13].

На 2- му Українському фронті видавався “Суворовский натиск”, на 3-му Українському – “Советский воин”, на 4-му Українському – “Сталинское знамя”. У 1944 році ці фронти вступили на територію сусідніх країн де продовжували боротьбу друкованим словом. У статтях підкреслювалося, що воїн повинен гуманно ставитися до населення країн, які звільнялись від окупації. У публікаціях пояснювався інтернаціональний обов'язок бійця.

Але не всі поділяли думку тогочасної влади. На Західних землях України в цей період діяли ОУН і УПА, які мали свої друковані часописи.

Преса УПА бере свій початок ще з видань, започаткованих у формуваннях “Поліської Січі”. У збройних загонах А. Мельника та військових формувань С. Бандери виходили газета “Гайдамаки” (видавалася з літа 1941 р. у загонах Т. Бульби-Буровця). У Сарнах з 1941 р. виходила газета “Сурма”, що призначалася воякам “Польської Січі”. Ідеологію А. Мельника репрезентував часопис “Бойові вісті”. ОУН (б) видавала “Вільну Україну”, “До зброї”, “За самостійну Україну”, неперіодичний бюлетень “До зброї” та інші [14].

ОУН й УПА проводили масову агітаційно-роз’яснювальну роботу. Провідною ідеєю була боротьба з гітлерівським терором. “Тогочасна війна була спробою вирішення стосунків між Німеччиною і Радянським Союзом, доля інших народів була їм байдужа”, − таким бачимо наскрізний мотив підпільної преси.

Також ОУНівці боролися проти свавілля військ НКВД та регулярних частин Червоної армії, проти сталінської антинародної політики. Однією з форм боротьби були заклики в формі листівок до партизан і червоноармійців.

У своїй роботі преса УПА й ОУН проводили чітку межу між російським народом і керівництвом СРСР, оголошуючи війну правителям і співчуваючи російському народові [14].

Таким чином, як і у всій історії України, в історії преси існує дуже багато нерозглянутих тем. Вивчення історії української військової преси не тільки систематизує знання з історії, а ще й допомагає сучасним військовим друкованим органам удосконалюватися, бо процес становлення української військової преси ще продовжується.