Доцільність функціонування есе в регіональних та всеукраїнських друкованих змі

Художня публіцистика на початку ХХІ століття стала панівним жанром у друкованих періодичних виданнях. Навіть найавторитетніші аналітичні та інформаційні паперові ЗМІ країни, що не мають нічого спільного з художніми вісниками, розміщують деформовані, стилізовані під есе, публікації на шпальтах, не беручи до уваги їх доцільність у певному контексті, чи хоча б естетичну вартість. Проблема функціонування есеїв в регіональних та всеукраїнських друкованих ЗМІ є актуальною і потребує оперативного вирішення, адже тотальна есеїстичність журналістських публікацій подекуди призводить до засмічення інформаційного простору, надмірного суб’єктивізму;  подекуди навіть вуалює та двояко трактує правду.

Однак зловживання художньою публіцистикою в регіональній та всеукраїнській пресі залишається поза увагою дослідників та науковців, а проблема есе в ЗМІ не аналізується належним чином. У науковій статті ми вперше розглядаємо та характеризуємо приклади використання есеїв у вітчизняних газетах.

На академічному рівні есе як жанр художньої публіцистики досліджували І. Л. Михайлин “Основи журналістики” та В. Й. Здоровега “Теорія і методика журналістської творчості”. На високому філософському – Сергій Квіт у науковій праці “Герменевтика”. Серед російських науковців – М. Епштейн у статті "Закони вільного жанру" та інші.

Мета нашого дослідження – вказати межі функціонування есе у регіональних та всеукраїнських друкованих ЗМІ, які не є тематично-орієнтованими на художню публіцистику.

Завдання: 1) навести дефініції поняття “есе” відомих науковців, які працюють у сфері журналістики та соціальної комунікації; 2) розглянути приклади вдалих та помилкових варіантів розміщення есеїстичних творів у періодиці; 3) запропонувати доцільні способи використання есе в інформаційному просторі.

Об’єктом дослідження є український інформаційний простір. Предмет – есе та есеїстичність як стиль.

Теоретичне і практичне значення: матеріал, наведений у цій роботі, може використовуватись для подальших досліджень науковців у галузі журналістики та масової комунікації, а також стимулюватиме регіональні та всеукраїнські газети переглянути власну позицію стосовно жанрової політики.

Письменницькі твори, що за усіма ознаками нагадують сучасне есе, відомі ще з часів античності, проте появу есе як жанру пов’язують з ім'ям французького філософа і письменника Мішеля Ейкема де Монтеня (1533-1592), котрий, починаючи з 1572 року й до кінця життя, працював над своїм найбільшим літературним твором "Проби", що ґрунтується на індивідуальних думках, спостереженнях, враженнях від прочитаного, пережитого. Монтень стверджував: “написання есе полягає у вільному викладі думок про предмети, які виходять за межі розуміння і кругозору особистості” [6, с. 20].

Іншим першовідкривачем жанру можна назвати англійського політика та філософа Френсіса Бекона, що у 1597 р. видав збірку есе на етичні та соціально-політичні теми: "Досліди або повчання…".

З французької літератури есеї розповсюдились й на інші, ставши на кінець ХХ ст. найбільш продуктивним жанром у сфері художньої публіцистики. У списку найвидатніших есеїстів Бернард Шоу, Джон Голсуорсі, Анатоль Франс, Ромен Роллан, Генріх і Томас Манни, Йоганес Бехер, Жан-Поль Сартр, Альберт Камю, Андре Моруа; серед вітчизняних – Максим Рильський, Володимир Винниченко, Євгеній Маланюк, Улас Самчук, Павло Загребельний, Іван Драч, Олесь Гончар, Юрій Андрухович [6, с. 20].

Проте, незважаючи на широке коло застосування, серед українських вчених немає одного загальноприйнятого трактування жанру “есе”. Журналістикознавець, літературознавець І. Л. Михайлин дає таке пояснення: “Есе – жанр художньо-публіцистичної чи науково-популярної творчості, де вільно, не обов’язково вичерпно, але виразно індивідуально, трактується певна подія, явище, проблема чи тема” [6, с. 20]. Подібне визначення терміна в Олександра Галича на сторінках підручника “Теорія літератури”. Дещо інший підхід запропонував український дослідник Дудик П. С. у “Стилістиці української мови”: “Есе – наукова, критична або інша оповідь, позначена вишуканістю форми” [5,с.90]. Роман Теодорович Гром'як, професор, доктор філософських та філологічних наук пропонує наступну дефініцію: “Есе – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми” [2, с. 249].

Отже, щоб окреслити загальні контури розуміння есеїстичного твору, необхідно синтезувати наявні тлумачення, узагальнити диференційні ознаки жанру й вивести щось нове. Отож: есе як жанр художньої публіцистики – це образний нешаблонний філософсько-орієнтований та асоціативний виклад суб’єктивних авторських думок, що може не аргументуватися конкретними фактами і не бути вичерпним, але повинен містити в собі фактор новизни та елемент парадоксальності.

Для прикладу наведемо есе Михайла Вдовцова “Метелики”, що було розміщене в одному із регіональних літературних видань Вінниччини:

“Розмірковуючи над смислом життя і призначенням людини в цьому світі, якось подумав: “А для чого на землі метелики, які, зазвичай, існують не більше одного дня?” І справді – це жарт, гра, примха, витівка Божа? Для чого? В кого запитати? Це, зрештою, якщо пильно приглянутись – якась добра і тиха краса. Може, вони приходять на землю і з’являються перед наші очі для того, щоб ми бачили різницю між гарним і поганим? Може, наявність метелика – це і є смисл його появи, як представника фракції краси в безмежному просторі Всесвіту?” [1; с. 26]

Бачимо, що автор есе вміло використовує творчу спонтанність, неконтрольовану асоціативність, через індивідуальний суб’єктивізм і незвичний ракурс погляду прагне збагнути суть висловлювання. Подібне есе виразно орієнтоване на певну аудиторію, визначену категорію людей: зі специфічною манерою мислення, оригінальним складом розуму, високим рівнем інтелекту та із здатністю до філософічності. Тобто, така публікація не може бути використана, приміром, у газетах, які ідентифікують себе як інформаційні, аналітичні, політичні, економічні. Тому цілком зрозумілим є те, що автор, віддаючи твір у друк, звернувся до відповідного літературознавчого видання, де есе є доцільним та актуальним. На превеликій жаль, такі випадки – рідкість.

Прикладів недоцільних публікації “під есе” в паперових ЗМІ є переважна більшість, проте, як правило, вони виконуються не у вигляді “чистого” есе, а в есеїзованому стилі, через що й не можуть називатися власне есеями. Красномовною ілюстрацією такого явища може слугувати есеїзовано-філософічний твір “Парадокси особистого життя” Людмили Смольської у газеті “Дзеркало тижня” за 26 грудня 2009р. : “И вот так целый день – динь-дилень, динь-дилень. То тюлень позвонить, то олень”, – згадувала кумедні рядки з дитячого вірша, працюючи якось на телефоні довіри. Дзвонили справді цілий день. Від утоми в голові закрутилась пісня “Олені-олені, небриті і неголені”. Нелегко було вислуховувати історії розбитого серця. Зради або те, що під це поняття підводилось, було головною темою звернень. Телефонували переважно дівчата й жінки. “До чого тут олені?” – запитувала я саму себе в паузах. А-а-а, звісно ж, – роги… Тільки от що цікаво. Чоловіків називають рогоносцями, а от у жіночому варіанті відповідника щось не згадою. “Рогоносиця” – якось ріже вухо. Цьому явищу навіть слова в нашій мові не знайшлося. Виходить, нормально, якщо чоловік “працює” по різних “каналах зв’язку”. Існує, щоправда, виправдання, нібито працюють на “паралельних лініях” тільки тілом, а душа, мовляв, належить одній-єдиній…”, “Набридлий хіт про оленів продовжує мені допікати у перерві між дзвінками. Думаю, в чому був успіх пісні? Вона заворожувала своєю ностальгією за чимось простим, щирим, але водночас незвичним. Ліричний герой утомився від непристойності, від липкого павутиння щоденності. “У мене на канапі лежали дівчата – вони хотіли любов мою забрати”, – звучить у другому куплеті. І як же так трапляється? Навіщо тоді він пустив їх до себе “на канапу”? А пустивши, чому тужить за своєю любов’ю? Ну розважався б із ними, як того вимагає його плоть” [4, с. 5].

Наведений фрагмент є схрещеною моделлю декількох жанрів художньої публіцистики, хоча у ньому домінують диференційні ознаки саме есе або есеїстичності як стилю. З точки зору тематики така публікація не може бути використаною у найавторитетнішому інформаційно-аналітичному виданні, яким є “Дзеркало тижня”. Це – щонайменше – невиправдано. Редакції варто детальніше й професійніше підійти до виконання поставлених перед суспільством обов’язків, оскільки вказаний деформовано-есеїстичний твір не є актуальним і доречним для аудиторії, яка читає подібну пресу, і за тематичною приналежністю не підходить для видання такого рангу.

Розглянемо цю ж проблему в іншій, не менш авторитетній, аналітичних газеті – “День”: “Кожного разу закохуюсь в нову кавову чашку, у мене вже своєрідний гарем з них. З точки зору професіонала, це зовсім не системна колекція, а швидше, законсервоване враження від зустрічі. Сьогодні люблю цю, завтра – іншу. Інколи по два роки п`ю лише з однієї чашки, особливо бажаної, як зараз із крихітки, купленої в магазинчику на самій верхівці Ейфелевої башти. Вже відчуваю, що ця, марокканська, виразно починає хвилювати фантазію. Хочеться обійняти її рукою, погладити боки, розписані соковитими фарбами пустелі орнаментами, доторкнутися губами до напою в ній, і відразу вловити – чи надовго новинка втримається у фаворитах … Недорогі речі, зроблені уміло і в далеких від нас краях, легко набувають виразного шарму. Відчуваю – настрій сколихнувся, ніби, знаєте, вийшла в сад, і вітер розбурхує волосся. Тільки не з Сахари, він там досить страшний, утім, фантазія обов’язково підкаже, звідки повіяв свіжий вітер. Вона завжди мобільна, і це поза вікова якість” [3, с. 9].

У контексті суміжних матеріалів, розміщених на сторінках цього випуску газети, есеїстична оповідь автора, Людмили Засєди, є абсолютно зайвою і непоєднуваною із загальною концепцією (визначеним типажем). Хоча, насправді, сам твір є естетично цікавим, неординарним, проте повинен націлюватись на видання з відповідним профілем. Для читачів газети “День”, а це переважно особи, для яких цінністю є лише інформація та аналітика, зайва художність може здатися парадоксальною та безглуздою. Подібні ж матеріали сприйматимуться як ознака низькопробної преси, яка не дотримується тематичної політики, а це знижує рівень довіри до видання.

Звичайно, есе, або публікацій у есеїстичному стилі, уже не вдасться викорінити зі сфери друкованих ЗМІ, проте їх присутність має суттєво зменшитись, а у випадку регіональної преси – і взагалі зникнути із шпальт найавторитетніших інформаційно-аналітичних газет. Художня публіцистика, передусім есе, на нашу думку, може ефективніше і, головне, змістовніше використовуватись на сторінках журналів, мистецьких вісників, літературних альманахів.

В українському інформаційному просторі повинні переважати виразно журналістські жанри публікацій, що є особливо важливим для рейтингових видань (“Дзеркало тижня”, “День” тощо). Есеї, котрі все ж функціонуватимуть в ЗМІ, мають орієнтуватися на відповідні тематичні медіа, мати органічну цінність для читацької аудиторії, бути зрозумілими та виправданими.

Як бачимо, проблематика доцільності функціонування есе у друкованих ЗМІ дуже глибока і потребує детального вивчення та подальшого наукового аналізу.