Образ журналіста в сучасній художній літературі як феномен соціальної комунікації

Актуальність нашої наукової розвідки полягає в тому, що як джерело вивчення соціальних комунікацій художня література ще мало досліджена.

Мета нашого дослідження - з’ясувати вплив образів журналістів у сучасній літературі на соціально–комунікативні зв’язки в суспільстві, та розкрити комунікаційну стратегію, прагматику творів, героями яких виступають журналісти і проаналізувати образ працівника мас-медіа, що створюється в уяві читачів на підґрунті прочитаних текстів.

Споконвіку основною функцією художньої літератури була естетична, сутність якої полягає в тому, що вона приносить задоволення і заповнює вільний час. Література, незалежно від жанру, автора чи якості твору має величезний вплив на суспільство. Читання є приємним проведенням часу і засобом саморозвитку. Люди звертають увагу як на шедеври великих митців, так і на твори письменників – аматорів. Для кожного головне – знайти цікаву тематику, легкий виклад, можливість провести певні паралелі з власним життям, і не важливо, що не всі автори подають у своїх творах не викривлені ціннісні орієнтири, які не спотворюють сприйняття реальності. Знайшовши болючу тему, автор здатен торкатися свідомості читача, навіть спонукати до певних дій. Кожна прочитана книга є каталізатором для розвитку чи деградації людини.

Але не слід забувати про те, що література знаходиться у інформаційно – комунікативному просторі. Дослідити соціально-комунікаційну функцію художньої літератури досить складно, оскільки її може виконувати лише дуже відомий твір. Мається на увазі саме його популярність, а не літературна довершеність.

Література виконує функції, які властиві усім комунікаційним засобам. Інформаційна функція повідомляє про події та явища, експресивна, що виражає образну оцінку навколишньої дійсності, та прагматична. Усі ці функції здатні передавати комунікаційну настанову, яка справляє певний вплив на комуніката та його адекватну реакцію у відповідності із соціальною нормою мовленнєвої поведінки. [3]

Ураховуючи ці функціональні особливості, можна стверджувати, що література зображує сутність людини, її духовний розвиток та місце в сучасних соціокультурних умовах. Художня література є невід’ємною частиною соціальної комунікації. Створюючи образи журналістів, письменник поглиблює соціально–комунікативну функцію твору, адже саме журналіст виступає яскравим суб’єктом соціальної комунікації.

Ось що говорив про образ журналіста В. Різун у своїй доповіді на Міжнародній науковій конференції “Журналістика – 2004 у світлі підготовки журналістських кадрів”. “Ідеальний портрет журналіста – це об’єктивний і незалежний спостерігач, який має достатньо інтелекту для неупередженого й глибокого аналізу фактів, який спроможний передати проаналізовані факти у вигляді осмисленого повідомлення й досягнути запланованого результату комунікації” [6].

Ю. Шаповал вважає, що особистість журналіста становить єдність світоглядного, функціонально-рольового і характерологічного елементів. Світогляд забезпечує, на думку вченого, цілісність у сприйманні, тлумаченні, відображенні навколишнього світу в діалектиці його зв’язків та ідеалів соціальної системи. Цілісність функціонально-рольової сфери означає зумовленість поведінки світоглядними установками й професійними параметрами, сутність яких – у єдності ідеологічних, творчих і “технічних” елементів журналістики (володіння методами творчості й словесно-зображувальними засобами відтворення життя)[7].

До образу журналіста та його професії зверталися навіть класики літератури, такі, як А. П. Чехов, А. М. Горький, К. С. Єремеєв, В. М. Дорошевич.

У своїй статті “Імідж журналіста в художній літературі та публіцистиці” Ю. А. Апанасенко зазначає, що опираючись на сучасну російську літературу і публіцистику, можна простежити еволюцію іміджу мас – медіа, що відбулася у суспільно – літературній свідомості, та перетворення образу працівника ЗМІ. [1]

Аналіз творів Олега Андреєва “Телевиденье”, Тетяни Устинової “Богиня прайм-тайма”, Сергія Довлатова “Компромисс”, Віктора Пелевіна “Generation П” та Сергія Мінаєва “Media Sapiens” йшов паралельно з дослідженням того, як визначає місце, роль і значення професії журналіста в сучасному суспільстві аудиторія. Нами було проведено опитування, в якому прийняли участь студенти, аспіранти, працівники фірм та державних закладів, педагоги та пенсіонери. Опитування проводилося в громадському транспорті, на вулицях, поблизу місць продажу періодичних видань. Опитуваних поділили на три вікові групи: 20 – 35 років, 35 – 50 років, та 50 – 70 років. З отриманих результатів можна було зробити висновки про те, що в оцінці респондентів, художників та публіцистів мас-медіа розділено на дві відмінні одна від одної групи працівників. Для одних журналістика – це спосіб життя, для інших – засіб швидкого й легкого збагачення. Характеристики і методи роботи цих двох категорій також суттєво відрізняються.

Перша категорія, до якої увійшли герої творів С. Довлатова, Т. Устинової та О. Андреєва – журналісти, для котрих інформація є великою цінністю. Це справжні професіонали, уважні до деталей, які борються за правдиву інформацію. В умовах обмеженості в техніці та виборі тем їм доводиться використовувати всі можливі методи отримання нових відомостей. Для журналістів, які створюють текст з інформації, здобутої власними силами, робота стає способом життя.

Друга категорія – це герої С. Мінаєва та В. Пелевіна, журналісти, які прийшли в систему мас-медіа для того, щоб збагатитися. Для досягнення цієї мети вони створюють штучну інформацію, яку можна дорого продати, зображають реальність під потрібним кутом. Це справжні психологи, які грають на почуттях людей.

Проблематику зображення образу працівника мас-медіа в художній літературі досліджувала й М. В. Загідулліна у праці “Імідж журналіста в сучасній літературі”. Авторка зазначає, що природа літературного образу така, що професіональний імідж є невід’ємним від особистості героя. При цьому виникають певні кліше, згідно з якими людина сприймається за його професійним статусом. У цьому випадку літературі належить особлива роль. [4].

Щодо професії журналіста дослідниця дотримується думки, що яскравого збірного образу журналіста у вітчизняній культурі немає, хоча він стає героєм багатьох літературних творів. Зображення цієї професії як досить “слизької” призвела до вироблення загального негативного стереотипу (продажність, полювання на сенсації, безцеремонність, поверхневість). Авторка стверджує, що саме в період перебудови, коли функції ЗМІ були різко змінені, а їх соціальна роль зросла в кілька разів у порівнянні з періодом “розвинутого соціалізму”, і сформувалося стійке уявлення про журналіста як про безпринципного мисливця за сенсаціями, безтактного, грубого та нахабного. Очевидно, що причинами такого уявлення стали об’єктивні фактори: майже миттєве спрямування ЗМІ у бік розважального компоненту, бурхливий розвиток жовтої преси, ствердження принципу сенсаціонізму в інформаційних блоках.

Як приклад, дослідниця приводить роман А. Слаповського “Якість життя”. Головний герой цього роману – письменник, який штампує під різними псевдонімами “модні” серійні романи. Одного разу доля звела його з відомою телеведучою Іриною, яка працювала в Останкіно. Для вирішення особистих питань вона запрошує Анісімова (прізвище головного героя) в Останкіно, де йому на мить стає погано (читачу відомо, що герой страждає порушенням мозкового кровообігу). Ірина намагається підтримати чоловіка на ногах, і саме в цей момент її фотографує випадковий свідок сцени. Далі робота ЗМІ нагадує справжній шабаш відьом. Перші шпальти газет зарясніли яскравими заголовками: “З ким обіймається Віленська?”, “Чому відома телеведуча обіймається з нікому невідомим видавничим службовцем Анісімовим?”. Далі автор описує спроби героїв виплутатися з тих проблем, які були створені журналістами.

Аналіз таких фактів зображення журналістів у літературі говорить про те, що не можна сподіватись на масове позитивне сприйняття журналістів у суспільстві.

Аналізуючи образ журналіста в сучасній літературі, варто дослідити детектив-подію Олени Міхалкової “Острів мрії, що здійснилася”. Твір розкриває межі особистих стосунків, розплутуючи клубок складних взаємовідносин. Головна героїня – Вікторія Стрежина – несподівано виграє у лотерею подорож на безлюдний острів. Дивно, якщо зважати на те, що дівчина мріяла про цю подію все своє життя. Вікторія не підтримувала зв’язок з власною родиною через численні непорозуміння. Люди її недолюблювали через надмірну відвертість. Особисті стосунки на цьому етапі життя не склалися. І ось дівчині випав неймовірний шанс здійснити свою давню мрію. Звичайно, не помічаючи лихого задуму, Вікторія вирушає в таку жадану подорож, подалі від людей, на свій власний острів.

Та не все так просто. Опинившись на острові, дівчина поступово розуміє, що у вказаний термін її з нього не заберуть, і що хтось навмисне прирік її на божевілля та повільну смерть від голоду та спраги. Твір, як того вимагає жанр, оснований саме на викритті злочинця та на пошуку зниклої дівчини.

Авторка яскраво змальовує складність дитинства й життя головної героїні, її стосунків з людьми. А найбільшою радістю та найближчою людиною для дівчини був її рідний дядько, назавжди прикутий до інвалідного візка. У старого вона завжди знаходила підтримку та слушну пораду. Дядько уміло переконував Вікторію в її особливості, заспокоював цікавими історіями зі свого колишнього життя, а саме з професії журналіста. Почавши кар’єру з посади кореспондента, він освоїв тележурналістику, а зрештою став надзвичайно відомим фотографом–пейзажистом. Тут і починається найцікавіше. Дуже детально Олена Михалкова змальовує життя Михайла Каморкіна, дядька зниклої на острові Вікторії. Чоловік, будучи ведучим телепрограми, подорожував по світу, знімав надзвичайну красу природи та захопився фотозйомкою. Під час подорожей Михайло потоваришував з оператором на прізвище Шпунтиков. Вони проводили разом величезну кількість часу, ділилися найпотаємнішим. Романтичний Шпунтиков брав фотоапарат Каморкіна й знімав те, що зовсім не приваблювало Михайла, проте він спокійно ставився до захоплення товариша. Одного дня сталося непоправне, і при спробі зробити черговий “геніальний” кадр Шпунтиков зірвався у прірву. Каморкін, не знаючи, що Шпунтикову вже нічим не допомогти, спробував врятувати товариша, та теж зазнав падіння. На щастя Михайло вижив, та назавжди лишився прикутим до інвалідного візка.

Далі авторка змальовує цього представника журналістики. Михайло Каморкін вирішив проявити плівку зі знімками покійного товариша. Сталося диво, чоловік зрозумів, що шістнадцять кадрів, знятих Шпунтиковим є довершеними пейзажами. Задля самоствердження, слави та збагачення він привласнює фотошедеври. Лише через багато років з непрочитаного листа дружина Шпунтикова дізнається про обман і надсилає листа Вікторії. Злякавшись оприлюднення правди власною племінницею старий влаштовує геніальне убивство Вікторії Стрежиної.

Такий жахливий образ журналіста, що прагне до збагачення і слави будь–якою ціною назавжди залишиться в пам’яті кожного читача.

Висновки. Отже, ми побачили світ журналістики, який постає перед читачами сучасної художньої літератури. Це світ безжалісних людей, які знаходяться в постійній гонитві за славою та грошима, переступаючи у своїй діяльності через людські долі.

Від того, як саме література зображує професію журналіста, буде залежати характер соціальної комунікації на усіх рівнях мікро-,

макро -, та мідікомунікаці. І доки в літературі не буде переважати образ працівника мас-медіа як об’єктивного та незалежного професіонала, майстра своєї справи, покликаного безкорисливо відкривати людям очі на те, що ретельно приховується, не можна буде говорити про якісні соціально–комунікативні зв’язки у суспільстві.