Розвиток українського телебачення в період перебудови

Телебачення – це світ, який покликаний інформувати суспільство. Воно відіграє роль “регулятора динамічних процесів соціальної психіки; роль інтегратора масових настроїв; канали циркуляції психоформуючої інформації” [1;35]. Завдяки цьому телебачення є потужним засобом впливу і на особу, і на соціальну групу.

Українське телебачення має більш ніж п'ятдесятирічну історію, багаті традиції та висококласні кадри. Саме це допомогло українському телебаченню поступово досягти, незважаючи на економічну та політичну кризу, доволі високого рівня й не втратити аудиторію.

Актуальність нашого дослідження в тому, що, будучи одним з найбільш досконалих на сьогоднішній день засобів відображення реальної дійсності, життя суспільства у всіх його проявах, "телебачення в той же час являє собою повне джерело інформації, зручний інструмент масової комунікації, засіб вивчення суспільства, його розвитку.

Метою дослідження вбачаємо окреслення особливостей розвитку українського телебачення у часи перебудови, а саме 1986-1991 та доби Незалежної України його здобутків на тому етапі й перспектив розвитку в майбутньому.

У бурхливий період “перебудови” й гласності українське телебачення входило зі значними технологічними проблемами і відставанням. Наприклад, на початку 80-х років чотири мільйони глядачів усе ще мешкали поза зоною впевненого прийому будь-якої телепрограми. Цей період змін у суспільному житті ознаменувався для нашого народу зловісною Чорнобильською катастрофою, яка виявила внутрішні проблеми українського телебачення й тотальної цензури.

Характеризуючи стан українського телебачення в роки перебудови, З. Дмитровський зазначав: “Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію України, де проживало 97 відсотків населення, серед нього – практично все сільське населення. Другу і третю програми мали змогу дивитися, відповідно, 93% і 65%. Це були найвищі технічні показники в колишньому СРСР” [2; 14]. Особливістю тодішнього телебачення стало поширення й активне використання жанру відеоканалу, який, на відміну від звичайних монопередач, присвячених одній темі, виглядає як поєднання, часом досить строкате, різнорідного тематичного матеріалу. Він відзначався й особливою формою контактів із телевізійною аудиторією, що виразно позначило тенденції до інтерактивності телебачення. “До відеоканалу належали інформаційні програми "Ранкова мозаїка", "Вечірній вісник", "Будьте з нами", громадсько-політичні випуски "Творче об'єднання “Громада” представляє..." , телеканал "Право", літературно-художня студія "Основа", науково-популярна програма "Свічадо", дитяча "Канал “Д”", кінематографічна "Чарівний промінь" тощо. Одні з цих програм адресувалися всім, інші – певній аудиторії (молодіжній, дитячій), треті призначалися глядачам за інтересами” 3. На українському телебаченні першопроходцем нових підходів до організації мовлення стала молодіжна студія “ГАРТ”, а пізніше дискусійний клуб “Плеяда”. Формат відеоканалу відроджував традицію гостювання, спілкування, культури, дружності.

Ще одним проявом діалогічного спілкування стали популярні наприкінці 80-х телемости, які виходили найчастіше у прямому ефірі. Перший український телеміст “Київ – Братислава” було проведено у травні 1986 року ; 16. Як відзначають дослідники, це було неабияким кроком уперед у розвитку телебачення, особливо з огляду на тодішні політичні обставини: “Досягнуто цього, як кажуть, всілякими правдами і неправдами. Адже розподіл техніки повністю залежав від Москви. Українське телебачення було складовою частиною всесоюзного (центрального) телебачення і перебувало у його технічному, адміністративному та, особливо, політичному підпорядкуванні. Тоталітарній системі потрібно було слухняно-лакейське телебачення, яке обслуговувало інтереси комуністичного партапарату. Партійне керівництво телебаченням, як і іншими засобами масової інформації (ЗМІ), проголошували відкрито, повну ж підпорядкованість УТ Москві всіляко завуальовували” ;14.

Під час загострення політичної ситуації в 1990-91 рр. телебачення стало рупором політичних сил, які часто намагалися незаконно скористатися ним для пропаганди своїх ідей. Перед будинком Держтелерадіо на Хрещатику часто збиралися мітинги, влаштовувалися страйки та голодування. Так Українське телебачення поступово стало заручником політичних пристрастей, які вирували у суспільстві. Щоб якось послабити тиск на телебачення з боку різних політичних сил, а найголовніше, щоб вивести керівництво Держтелерадіо з-під щільної опіки Верховної Ради, Кабінет Міністрів 8 серпня 1991 року прийняв постанову "Про перетворення Держтелерадіо в Державну телерадіомовну компанію України (Укртелерадіокомпанію)" 4. У такий спосіб повноваження керувати змістовим наповненням телетрансляції отримав президент телерадіокомпанії, колегіальність управління була скасована. Ця реорганізація системи телебачення та радіомовлення України у значній мірі посприяла тій кризі ефірних ЗМІ, що загострилася на початку 90-х років. Однак не можна не відзначити той позитивний момент, що “ще до здобуття Україною незалежності українське телебачення стало окремою, незалежною від вказівок з Москви системою [3]”.

Політичні події в Україні значною мірою визначали “обличчя” вітчизняного телебачення, тенденції його розвитку, коло аудиторії. Так, після прийняття незалежності Верховна Рада України почала транслювати у прямому ефірі власні пленарні засідання, внаслідок чого популярність українського телебачення стала зменшуватися. Погіршували ситуацію також і непродумані реорганізації та відсутність досвіду у пошуку джерел фінансування і створенні економічно вигідної моделі телебачення.

Однією з головних причин кризи державного телебачення у незалежній Україні А. Яковець називає “структуру самого ТБ, яка склалася і закостеніла у застійні роки, служила в основному інтересам тоталітарного режиму і виконувала комунікаційну функцію впливу на громадськість” , с. 16. На початку 90-х така організація стала гальмом як для творців телепрограм, так і для керівників УТ.

Пошук шляхів виходу із кризи, необхідність формування оптимальних економічних моделей функціонування телестудій та створення конкурентноспроможного змістового наповнення зумовив виникнення незалежних телекомпаній. “Вже на початок 1994 року офіційні свідоцтва на право вести мовлення одержали майже тисяча компаній, студій, редакцій, програм ТБ та радіомовлення, що не входили до системи Укртелерадіокомпанії, в тому числі більше 400 телекомпаній. З них 284 не вели мовлення”4. Набір програм був стандартний: зарубіжні фільми, відеомузика, мультфільми, щотижнево — блок новин. Пізніше почалося виробництво власних передач, головним чином пізнавально-розважального плану. У 1992 році з’явився канал УТ-3, який задумувався як альтернатива приватному телебаченню й зразок авторського телебачення.

Не менш бурхливо у цей час розвиваються регіональні телеканали як альтернатива старій централізованій системі. Вони здебільшого засновувалися на конкуренції декількох або багатьох телекомпаній, що, як правило, далеко випереджали державні телекомпанії. Найбільша кількість об'єктів телебачення і радіомовлення розташована в Києві (120), Одеській (76), Донецькій (59) областях, 10 областей мають від 20 до 50 об'єктів телерадіомовлення. Програми комерційних телерадіокомпаній сумарно за обсягами мовлення у кілька разів перевищували обсяги мовлення державного телебачення і радіо. Зокрема, одним із них був Луганський обласний телеканал “ЛОТ”. Сьогодні телеканал ЛОТ – обласний інформаційно-просвітницький телеканал для всієї родини. Всі 18 районів  Луганської області охоплені обласним телевізійним мовленням повністю або частково. У цілому, за даними офіційного сайту телеканалу, їх “дивиться  89,7% населення області, що складає близько 2189,3 тис.чоловік [5]”. Інформаційна політика телеканалу відповідає Констітуції України, Закону України “Про інформацію”, Закону України “Про телебачення і радіомовлення” та іншим нормативно-правовим актам України.

Отже, те, що відбувається з українськими ЗМІ нині – це перехідний етап розвитку від радянської моделі до принципово іншої, заснованої на відсутності цензури та ринкових відносинах. З огляду на це ведеться постійна робота щодо вдосконалення існуючого телевізійного продукту та започаткування нових проектів з урахуванням тенденцій розвитку сучасного телебачення. Подолання кризи пострадянської адміністративної системи значною мірою залежить від розвитку регіонального телебачення як альтернативи централізованому віщанню.