3. Аудіовізуальний феномен і суспільство

Серед ЗМІ радіомовленню та телебаченню на сьогодні належать незаперечні пріоритети. Це, на думку дослідників, пояснюється не високою якістю мовлення, не видатними радіотелевізійними персонажами, не глибиною публіцистичних узагальнень, не точністю оцінок аналітиків, а унікальними особливостями природи електронних ЗМІ [16].

Вчені виділяють 4 (чотири) риси електронних ЗМІ, завдяки яким вони випереджають пресу, оперативно, миттєво впливаючи «не тільки на свідомість, а й на емоції людини, на громадську думку, здійснюючи «зворотний зв’язок», викликаючи ефект співпереживання, спонукаючи до конкретних дій і вчинків» [16]. Переваги електронних ЗМІ полягають у повсюдності, глобальності, масовості та всеохопності, що забезпечує аудіовізуальним мас-медіа виняткову роль у житті суспільства, у розвитку масового соціального спілкування, потреба в якому постійно зростає.

Першим універсальним засобом соціального спілкування стало слово. Згідно з розвитком соціалізації особистості необхідність дізнатися про та повідомити факти, відомості, оперативно обговорити їх збільшується, створюючи нові типи комунікації, здатні задовольнити потреби суспільства. Відомо, що здавна комунікативні, інформаційні, пропагандистські обов’язки брало на себе мистецтво. Особливості властивого журналістиці синхронного функціонування, пов’язаного з безпосередньою реакцією на всі ситуації громадського життя, наявні в публічних виступах ораторів Давньої Греції та епохи Відродження, в епосі й історіографії Середньовіччя. Дослідники знаходять спільне у способах функціонування сучасних ЗМК і античного театру, італійських комедіантів ХІУ – ХУІІІ ст., проповідництва тощо. Найважливішим етапом у розвитку засобів масового спілкування став книгодрук. Комунікативні функції при цьому значною мірою були притаманні найбільш актуальним на той час видам мистецтва. Щоправда, вчені припускають наявність і «зворотного зв’язку»: актуальність театру, літератури тощо в ту чи іншу епоху зростала здебільшого завдяки їх здатності оперативно відгукуватися на головні запити аудиторії, серед яких незмінною була жага до спілкування.

Найважливішу роль у розвитку соціального спілкування відіграв періодичний друк. Синтезуючи публіцистичні тенденції різноманітних видів мистецтва, преса розвивала їх відповідно до власних завдань. Від самого початку основним змістом преси стає публіцистична діяльність, спрямована на синхронічну комунікацію (на відміну від мистецтва, функціонування якого діахронічне). З виникненням періодичного друку відбувся так званий «розподіл праці» між мистецтвом, яке досліджує глибинні закономірності суспільного і духовного розвитку, їхню природу, і публіцистикою, що покликана «регламентувати, коригувати, охороняти правила та норми людського спілкування, бути безпосередньою реакцією на всі ситуації життєвої практики» [17, 253]. Ці завдання можна ефективно виконати тільки за умов:

1. масовості спілкування;

2. його регулярності;

3. оперативності інформації.

Ці принципи, що згодом поширилися на всі сучасні ЗМК, періодичний друк сформував і опрацював.

Радіомовлення повернуло слову притаманне йому органічне існування в звуку, адже в пресі процес звукового спілкування з аудиторією приховано за газетним рядком. Такі функціональні властивості мовлення як емоційність і експресивність закодовані письмовими знаками. Якщо врахувати, що більшу частину інформації людина отримує зорово, а говорить і слухає втричі більше, ніж читає та пише, то обмеження письмової комунікації більш ніж очевидні. Радіомовлення відчиняє двері аудиторії в поліфонію звукового світу, відбираючи, організовуючи, збільшуючи його фрагменти, знаходячи взаємозв’язки та повертаючи їх аудиторії. Радіо дає максимальне навантаження на слух, через нього впливає на відчуття і свідомість реципієнта, динамізуючи процес спілкування. Авізуальна сутність радіо, що є його основним обмеженням у процесі соціального спілкування, значно активізує слухове сприйняття, «вмикає» уяву, дає потужний поштовх зоровим образам і відчуттям. Як зазначає болгарський дослідник М.Мінков, «радіо змушує око чути, а вухо бачити» [12, 15]. Радіо значно знизило поріг опосередкованості у відображенні дійсності й у взаєминах з аудиторією, порівняно з пресою, і задовольнило потреби людини в нових, більш містких формах соціального спілкування [16].

Щоправда, характер контакту радіо та аудиторії не завжди був однаковим. Він історично змінювався. У нашій країні прослуховування радіо спочатку було колективним. У багатьох західних країнах такої форми сприйняття радіо не було ніколи. Там радіо з самого початку адресувало програми в оселі, було сімейним, яким стало й у нас на порубіжжі 40-50 рр. ХХ ст.

Масовим радіомовлення в усьому світі стає тоді, коли збільшується кількість передавальних радіостанцій і приймальних пристроїв, коли активно розвивається радіоаматорський рух, відповідно, зростає інтерес масової аудиторії до вже регулярного (чітко лімітований, фіксований час виходу програм в ефір) радіомовлення. Саме громадський інтерес до радіо свідчить про його масовість. Завдяки цьому уряди багатьох держав укладали закони, які регламентували діяльність радіопрофесіоналів і аматорів. Так, «Закон про радіо» у США з’явився 1911 р. Регулярним і водночас масовим радіомовлення ставало від 1921 р. у США (30 радіостанцій) Франції, Австралії, з 1922 р. – Великобританії, 1923 р. – Чехословаччині, Німеччині, 1925 р. – Японії тощо [11]. Як зазначає І. Мащенко, з початком масового радіомовлення були зафіксовані перші випадки радіохуліганства: «1925 р. нижегородські аматори Ф. Лобов і В. Петров зробили 96 несанкціонованих виходів в ефір. Сигнал почули у Великобританії, Франції та в Іраку» [11, 60]. Так само масовий інтерес до радіо покликав до життя таку форму мовлення як радіоконцерт. Першим радіоконцертом в Україні став виступ Державного українського хору ім. Леонтовича, переданий 1 березня 1925 р. в ефірі Харківської радіостанції. Ведучий оголошував номери та давав короткі пояснення. І. Мащенко вважає, що «відтоді веде початок історія музичного радіомовлення в країні» [11, 60].А початком регулярної трансляції вистав із театрів стала передача по Харківському радіо опери «Камінний господар» за драмою Лесі Українки в січні 1926 р.

Якщо порівняти розвиток регулярного та масового радіомовлення в Україні та за кордоном, то постанемо перед фактом, що на початку 30-х рр. ХХ ст. справжні, природні інтереси вітчизняної аудиторії починають відігравати все меншу роль у програмуванні радіо. Натомість у США й Європі орієнтація на потреби слухачів була першочерговим завданням програмінгу, тому що безпосередньо пов’язувалася з економічною рентабельністю радіокомпанії. Так, у 20 рр. у США перші радіопередачі рекламували приймачі з метою роширити аудиторію радіомовлення максимально. А від 1926 р. за наказом уряду США на фермах установили 400 тисяч радіоприймачів для систематичного одержання фермерами оперативної інформації про погоду, новини агровиробництва [18, 10]. Варто нагадати, що перша радіореклама в світовій історії пролунала в ефірі Нью-Йоркської радіостанції WEAF 1921 року. Інформація про продаж квартир транслювалася протягом 10 хвилин і принесла станції 50 $. Вечірній повтор реклами був дорожчим – станція заробила 250 $ [11, 51].

В цілому кінець 20-х рр. ХХ ст., а саме 1928 р. вважають «поворотним» у розвитку програмування «адресного радіомовлення», тобто спрямованого на конкретного споживача інформації, задоволення його потреб і інтересів. Як зазначає В. Смирнов, тоді в світі налічувалося 242 спеціалізовані журнали, присвячені радіомовленню [18, 27]. Саме в цей період редакції питомої більшості станцій у різних країнах розуміють необхідність системного підходу до інформування аудиторії, задоволення її потреб і мотивів різнотематичними, різножанровими програмами. У Радянському Союзі ввели типову тижневу сітку мовлення, в якій позначалися тема програми, її тип, напрям і об’єм мовлення з урахуванням соціально-демографічних характеристик аудиторії. Зрозуміло, що сітка мовлення не могла існувати без урахування оцінок і думок слухачів. Так, в Україні 1926 р. при товаристві «Радіопередача» створили Радіораду з представників організацій і громадськості, які висловлювалися щодо змісту радіопрограм. Одним із важливих рішень Ради було таке – всі радіопередачі мають звучати українською мовою [11, 67]. Та попри програмування з огляду на слухачів, урахування смаків аудиторії було все ж таки формальним. Так, 1928 р. у Харкові відбувся перший з’їзд радіотовариства України, на якому слухали справу «радіозайців» («радіодезертирів»), кількість яких зростала. Вони відмовлялися сплачувати абонентський збір і не реєструвалися, як вважає І. Мащенко, через небажання слухати нудні програми (на кшталт двогодинної лекції полтавського радіо про доїння корів) [11, 77].

На сьогодні радіомовлення переходить на індивідуальний контакт зі слухачем. Зміна характеру звертання до аудиторії потягла за собою зміну стилістики й уточнення змісту радіопередач: з одним співрозмовником не можна говорити як з групою і як на велелюдному зібранні. Однак з масової спрямованості радіомовлення та індивідуалізованої, буцімто міжособистісної форми спілкування випливає певна суперечливість, успішне подолання якої свідчить про знання журналістами механізмів взаємодії з аудиторією [10].

Телебачення стало наступним кроком у задоволенні нових потреб людини у процесі соціального спілкування. Перед суспільством відкрилися більш природні способи одержання інформації, які включають звукозорову конкретику та первинну образність світу. Два технічні досягнення – «великий німий» (кіно) і «великий невидимка» (радіо) – мали поєднатися, щоб виникло телебачення. Наявність аудіовізуальних властивостей дозволяє ЗМІ донести до масової аудиторії досить оперативно словесно-поняттєву та емоційно-образну інформацію [16].

На сьогодні точаться дискусії з приводу активної співпраці електронних ЗМІ в процесі створення так званої «медійної картини світу» як глобального медіа-ефекту, як особливої соціокультурної дійсності. «Медійна картина світу» створюється та видозмінюється на підставі стереотипів масової свідомості, тобто вона бере активну участь у формуванні й розвитку соціального досвіду. Вивчення стереотипів масової свідомості є актуальним напрямом медіа-досліджень. Це питання активно розробляють такі дослідники, як В. Мансурова, Л. Світіч, І. Рогозіна, І. Фомічова та ін. Як зазначає М. Бутиріна, «світ заступає медійна картина світу, і саме в цій штучно створеній гіперреальності відбувається процес соціальної взаємодії, приймаються певні рішення, здійснюється життєдіяльність суспільства» [3, 311]. ЗМІ не відображають дійсність, а адаптують її до картини світу, що існує в свідомості адресата. Активну участь у цьому процесі беруть такі ефекти як «ефект стереотипізації», «ефект інерційності». Саме вони зумовлюють специфіку механізмів пізнання в соціальному полі ЗМК, які адаптують реальний свт до стану внутрішнього світу масової аудиторії. Отже, стереотип – ефективний механізм комунікації. За допомогою стереотипів людство засвоює та передає соціальний досвід. Дослідник О’Хара визначає такі етапи стереотипізації, як:

1. вирівнювання (вибір із багатогранного явища дійсності тих аспектів, які відповідають важливості певного моменту);

2. підсилення (гіперболізація обраного/их аспекту/ів на підставі використання додаткової інформації);

3. асиміляція (надавання явищу та проблемі ознак і рис, близьких кожній людині, масовій аудиторії) [3, 312].

Серед прикладів стереотипізації важливих суспільних проблем О’Хара наводить інформацію про проблему глобального потепління. Головне, створюючи медійну картину світу, уникати редукціонізму (спрощення, зняття важливості проблеми), адже це може фальсифікувати інформаційний матеріал, тобто ввести в оману аудиторію.