2.1 Етапи розвитку конструкції книги

Зазирнемо коротко в історію конструкції книжки. Конструкція стародавньої книжки визначалася системою письма, специфікою матеріалу, на якому писали, та інструменту для письма. У давні часи в різних країнах для письма використовували глиняні та воскові дощечки, березову кору, пальмове листя, але найбільше значення в становленні і розвитку світової культури письма відіграли папірус, пергамент і папір. Папірус виготовляли в Єгипті з серцевини стебла тростини, яку розрізали на тонкі смужки і після висушування склеювали хрест-навхрест соком рослини, отримуючи аркуші або довгі (до 45 м) стрічки. Текст і рисунок наносили паличкою чи пером чорною або червоною фарбою, а пізніше – чорнилом. Папірус неможливо було складати навпіл (фальцювати), тому «книжки» із папірусу мали форму ЗВИТКІВ, які закріпляли на планках і зберігали у шкіряних футлярах.

Досконаліша і зручніша у користуванні конструкція книжки у вигляді кодексу (скріплені в корінці аркуші матеріалу для письма) з’явилась у I ст. до н.е. і походить, найімовірніше, від римських поліптихів – своєрідної записної книжки із скріплених між собою дощечок, покритих воском, на яких писали заточеною паличкою. Конструкція кодексу для рукописної книжки стала можливою завдяки появі нових матеріалів – пергаменту (шкіра молодих тварин особливої вичинки, II ст. до н.е.) і паперу (Китай – поч. I ст. н.е., Європа – поч. II ст.), які можна було фальцювати.

Рукописні книги – кодекси – самі переписувачі складали із зошитів (вкладених один в один зігнутих навпіл аркушів), обсяг яких сягав 24 сторінок. Після заповнення текстом зошити нумерували, комплектували за порядком, зшивали тонкими сухожиллями або товстими нитками і покривали обкладинкою із пергаменту чи шкіри. Найцінніші книжки покривали твердою палітуркою, яку робили із кількох склеєних аркушів папірусу або пергаменту, а пізніше – із дерев’яних дошок, обтягнутих шкірою або тканиною.

Із винаходом і розвитком книгодрукування (до кін. XV ст. за перші 50 років у Європі було видано більше 10 млн. книжок) брошурувально-палітурні роботи виконувалися у чисельних палітурних майстернях із застосуванням найпростіших інструментів та пристосувань. Шиття блоків проводилося на швейному верстаті, заклеювання і сушіння корінця – в дерев’яних затискачах, обрізування – гобелем із списоподібним чи дисковим ножем, тиснення на палітурці готової книжки – штемпелями, філетами, дорожниками, роликами і набірним латунним шрифтом, закріпленим у шрифткасі.

У XV - XIXст. в Європі аркуші фальцювалися палітурною паличкою, після чого корінцевий фальц оббивали на металевій плиті. Книжковий блок зшивався товстими і міцними нитками на зв’язках – смужках шкіри, спеціально вичинених сухожиллях, пізніше – на пенькових шнурах, які у натягнутому стані закріплювалися у швейному верстаті, а в зшитому блоці утворювали на корінці поперечні виступи. Заклеювання і наступне висушування корінця здійснювали рідким кістковим клеєм у затискачах при сильному стискуванні, яке забезпечувало проникання клею на потрібну глибину між зошитами блока. Кінці зв’язок зшитого блока прикріплювалися до дерев’яних, а пізніше – до картонних боковинок палітурки, після чого корінець блока і боковинки склеювалися палітурним матеріалом – пергаментом, шкірою, парчою або іншою тканиною із загинанням країв матеріалу на внутрішній стороні палітурки. Пізніше, до вже практично оправленої книжки, приклеювалися форзаци, після чого вона декілька годин втримувалася під пресом, що забезпечувало її високу компактність і тривале зберігання форми. Тиснення на палітурці, прикріплення металевих накладок і застібок виконувалося на вже повністю готовій книжці.

Технологія виготовлення книжки на Близькому Сході була дещо іншою. Книжкові блоки зшивалися нитками без зв’язок, а найбільш потовщені шви ховалися в поглиблення – пропилах, зроблених у скомплектованому і затисненому у затискачах боці. Боковинки палітурок робилися із картону, причому було три Боковинки, так щоб третя боковинка закривала передній обріз блока і частково передню сторінку. Для скріплення палітурки з блоком використовувалася тканина, а корінець палітурки робили порожнистим, щоб позолота на корінці не тріскалася і не відшаровувалася під час користування книжкою.

Найдавнішими з шкіряних оправ були оправи для літургійних кодексів єгипетських християн (коптів) – так звані коптські оправи. Тверді боковинки виготовляли з обклеєних тканиною кількох шарів папірусу. На цю основу накладали червону або червоно-брунатну шкіру (рідше–товстий пергамент). Шкіру попередньо оздоблювали ажурним орнаментальним візерунком, який виконувався різними способами.

Історично склалася велика група східних оправ («оправи ісламу»), до якої входять південно арабські оправи, мавританські (сарацинські), каїруанські, перські. Вони відрізняються від європейських прямим корінцем і розміром сторінок, що не виступають за обрізи блока, тобто не утворюють канта. Конструкція каїруанських оправ нагадує скриньку. «Оправи ісламу» відзначаються різноманітністю і оригінальністю способів оздоблення, які мали великий вплив на формування «європейської оправи».

У Європі VІІІ -Xст. побутували так звані каролінзькі або передроманські оправи: у вигляді конверту з пергаменту чи грубої шкіри, без боковин, прошитого разом із зошитами блока книги.

У VII ст. з’явилась техніка оздоблення оправ різьбленням за допомогою ножа або різця, а також своєрідне карбування пуансонами із заглибинами на кінцях у формі півкулі.

Оправа більшою мірою залежала від зміни художніх смаків, ніж інші елементи конструкції книжки. Розрізнюють романські оправи (ХІІ -XIIIст.), готичні (ХІV-XVIст.), ренесансні (XVI ст.), оправи стилю ля фанфар (XVII ст.), барокові оправи, стилю ампір (класицизм), романтизм (XIX ст.) тощо.

Цікавою є структура української стародрукованої книги. Українські стародруки, за дослідженням Я. Запаска мали складну композиційну будову, яка була підпорядкована двом вимогам: по-перше, забезпечити зручність у користуванні, щоб читач легко міг орієнтуватися у тексті, і, по-друге, зробити книжку твором мистецтва. Обидві вимоги дотримано у нерозривній єдності, і більшість елементів стародрукованої книги одночасно є засобами як технічного, так і художнього оформлення.

Друкована книга повністю перейняла від рукописної форму оправи і методи оздоблення. Зроблені з міцних дошок, обтягнені шкірою або міцною тканиною, забезпечені защіпками оправи оберігали блок книжки від руйнування і прикрашали її. Слід відзначити, що ні у рукописній, ні у стародрукованій книзі оправа не виконувала того завдання, яке має сьогодні, – відображати зміст книжки. Вихідні дані на старовинних оправах трапляються рідко, а їх художнє оформлення виконується незалежно від змісту.

Найдавніші тверді шкіряні оправи українських книг прикрас не мали. У XVст. з’являється сліпе (безколірне) тиснення у вигляді ромбовидної сітки, яке закриває всю площину верхньої палітурки. У першій половині XVI ст. на зміну йому приходить тиснення (сліпе і з позолотою) рослинних орнаментів на середниках, наріжках, бордюрах. Ще до появи друкарства на Україні сформувався той тип оправи, який існуватиме до XVIII ст.: на палітурці – в орнаментованому середнику найчастіше зображали розп’яття з пристоячими, по кутах – євангелістів і їх символи.

Великого поширення набули в Україні у другій половині XVII -XVIIIст. металеві прикраси оправ. Коштовні металеві окладні оправи, виконані з дорогоцінних матеріалів – золота, срібла з використанням кольорових емалей, черні та фініфті, були результатом співпраці майстрів різних спеціальностей, серед яких провідна роль належала вже не палітурникові, а ювелірові.

У деяких випадках напрестольні Євангелії покривали суцільною металевою оправою, що накладалася на голу дошку. Обов’язковим елементом старої оправи є защіпки, які робилися для того, щоб при тугій оправі не шкарубли дошки, і книга при переховуванні не розшарувалася. Тому залишати книгу незащепнутою вважалося недбальством.

У другій половини XVII ст., поруч з оправами з дошок, з’являються оправи з аркушів склеєного паперу або картону, які покривали шкірою, а вже в XVII ст. для таких оправ використовуються позолочені або фарбовані папери з різними узорами. Для запобігання розшарування картонні оправи мали металеві защібки або ремінні зав’язки.

Як відомо, за оправою розташований титул. На Заході він з’явився наприкінці XV ст. Українська рукописна книга, як і російська, до XVIII ст. титульної сторінки майже не знала. На Україні титульний аркуш вперше запровадив Іван Федоров при виданні «Читанки» в 1578 р. Відтоді титул стає невіддільним елементом української книжки. У XVI-XVIIIст. після титульної сторінки, а в деяких виданнях – після передмови, вміщали фронтиспис – окрему сторінку з малюнком, який стосувався загального змісту книжки.

За фронтисписом розміщувалась переважно присвята – висловлення, в прозовій або віршованій формі, подяки якійсь впливовій особі, що мала те чи інше відношення до видання. Герб на зворотній стороні титулу і присвята належали переважно тій самій особі.

За присвятою йшла передмова – широке або коротке звертання до читача, найчастіше в прозовій, зрідка – у віршованій формі.

В книжках ХVІ -XVIIIст. покажчик змісту найчастіше заверстували на початку книги, після передмови.

Після таких вступних статей (інколи це посилання на джерела, якими користувався автор, цензурні свідоцтва) починається основна частина книги, її текст. Початкова сторінка основного тексту мала переважно більший або менший спуск із заставкою. Заставки іноді передують і допоміжним статтям: передмові, присвяті, але там вони особливо не виділяються, а мають вигляд вузької смужки, зверстаної в підбірку без спуску.

Заставка була найважливішим елементом художнього оздоблення рукописних, а потім і друкованих книг, крім того, вона виконувала чисто службову роль: «за каждой кафисмой (частиною книжки), – говорить білоруський першодрукар Ф.Скорина, – заставиця большая. А по каждой главе заставица меншая для лепшего разделения чтущим суть». У більшості видань ХVІ -XVIIIст. заставки робили незалежно від змісту книжки, і вони переходили із видання у видання. Наприкінці книги звичайно були абеткові покажчики, покажчики помилок, післямова і так званий вихідний літопис. Інколи, щоб легше було користуватися книгою, крім «оглавленія», абеткового покажчика, вміщено ще так звані «счисления нравоучений» – перелік моральних істин і положень, про які йдеться в книжці. Дано також поради, як користуватися виносками на полях («читателеви вниманіє»).

Щодо формату та обсягу видань, зазначимо, що здебільшого в стародруках використовували кілька форматів: в аркуш (іn Folio, 2) – це формат, що дорівнював половині паперового аркуша; в четверту частину аркуша (in quatro, 4); у восьму частину (in octavo, 8); значно менше – в 12-ту, в 24-ту і 32-ту частину аркуша. Оскільки розміри самих паперових аркушів не мали постійної величини, то в межах зазначених форматів були чималі коливання. Часом книжка форматом в аркуш своїми розмірами наближалась до формату в четверту частину, і навпаки. Великими і середніми форматами видавали переважно книжки літургійного призначення, богословські трактати, збірники казань, життєписи та історичні твори, малими – здебільшого літературу вжиткового характеру: часослови, псалтирі, букварі тощо. Тиражі того часу були незначними, в межах 600 примірників. Лише навчальні книжки – букварі, граматики – видавались тиражами, що доходили до 6000 примірників. Товщина книги 15 ст. була в межах від 1, 2, 4 аркушів невеликими виданнями, до сотні аркушів великими томами, на зразок Острозької Біблії 1581 р.

Питання для самоконтролю:

1. З яких складових складається видавничо-поліграфічний комплекс?

2. Що таке видавництво? Класифікація видавництв.

3. Які функції виконує видавництво?

4. Що таке видавничо-поліграфічна продукція?

5. Наведіть класифікацію поліграфічної продукції за різними ознаками.