2.2 Історія книгодрукування

Слово «книга» давнього походження, воно спільне для майже всіх слов'янських народів. У стародавніх слов'ян слово «кънигы» означало вміння писати, знання взагалі.

Головне соціальне завдання книги – служити розвиткові науки, освіти, допомагати виробництву, задовольняти естетичні потреби, допомагати вести домашнє господарство, розважати тощо.

За змістом книги поділяються на спеціалізовані, конкретного тематичного спрямування (філософські, історичні, мистецтвознавчі, математичні, біологічні, краєзнавчі) та універсальні(галузеві, довідкові, інструктивні і т.ін.). Видавцеві ці види необхідно знати, оскільки на такому поділі побудовано класифікації книг, індекси яких обов'язково проставляються на звороті титульного аркуша кожної книги. Застосовувані у світі Універсальна десятинна класифікація (УДК) та Бібліотечно-бібліографічна класифікація (ББК) систематизують книги за змістом, допомагають читачам розшукувати їх у бібліотеках.

Важливу роль у книзі відіграють зовнішнє оформлення, обкладинка чи оправа, формат, шрифт, ілюстрації. Оформлення книги завжди мусить бути тісно пов'язане з її змістом – воно роз’яснює, розкриває його і завжди залежить від характеру і призначення книги.

За час свого існування книга пройшла досить складний шлях. Першими «книгами», які дійшли до наших днів, були «кам'яні книги», тобто написи на каменях. Такий матеріал був довговічним, але дуже громіздким, і треба було витрачати багато часу і фізичних зусиль, щоб висікти на ньому текст. Тому людство шукало більш прості і практичні матеріали для письма. Писали на пальмових листках, бамбуку, шовку, металі. Писали на обструганих дощечках з дерева. Грецьке слово «біблос» означало «деревина». Саме тому дерев'яні дощечки з письмом стали називатися «бібліями».

Наші предки знайшли матеріал, який легко оброблявся і якого скрізь було багато, – бересту. Тонкий шар березової кори, нарізаний довгими стрічками, скручували у вигляді невеликих сувоїв. Спосіб письма на бересті – подряпини кістяним шилом.

Народи, які жили у Вавилоні і Ассирії, застосовували для письма глину. Після випалювання глина не боїться ні вогню, ні вологості, тому письмо на глиняних дощечках збереглося донаших днів. Спосіб письма на глиняних дощечках вдавлювання трикутною паличкою по вологій глині, так званий клинопис. Обкладинкою для таких книг служив дерев'яний ящик, куди складалися таблички. Щоб сторінки не переминались, в кінці кожної таблички зазначали назву книги і перший рядок наступної таблички. 3 таких книг складалася перша бібліотека ассирійського царя Ассурбаніпала в XII ст. до н. е., яка нараховувала більше 20 тисяч глиняних табличок.

Єгиптянам матеріалом для письма служив папірус – тростина, яка росте в низинах річки Ніл. Спеціально оброблені окремі листки цієї рослини склеювали в довгі широкі стрічки і накручували на палки. Спосіб письма на папірусі – нанесення фарби, виготовленої з сажі. На папірусі вже малювали картинки і прикраси. Заголовні літери і перші рядки виписували червоним чорнилом. Саме від слова «червоний», латинською «рубрум», походить термін «рубрикація». Писали і малювали тростяною паличкою, яка називалася «калям» (донині на Сході так називають перо). Папірусний сувій використовувався у єгиптян з 3000 року до н. е. до IV – V ст. н. е.

В античному світі, головним чином у Греції і Римі, також користувалися папірусними сувоями. На відміну від єгиптян, сувої робили невеликими, зручними для читання. Вони отримали назву томи (від слова «томе» – порізати на стрічки). Кожний такий том поміщали у спеціальний шкіряний футляр – капсулу, на якій завжди висіла дощечка з назвою книги – індекс. На звороті сувою писали ім'я автора, назву твору, короткий зміст. Цей напис, як і в сучасній книжці, називався титулом. У кінці сувою ставили ім'я переписувача, зазначали назви майстерні і за чиїм замовленням був переписаний твір.

У II ст. до н. е. в Пергамі розробили особливий спосіб обробки шкіри, внаслідок чого отримали матеріал для письма «пергамен». 3 нього спершу також робили сувої, а пізніше зшивали в книгу. Таку книгу, яка мала вигляд теперішньої, стали називати «кодекс».

Греки і римляни до IV ст. н. е. використовували також книги з дощечок чи пластинок зі слонової кістки, з’єднаних кільцями або ремінчиками. Такі книги, залежно від кількості дощечок,називали диптихом – 2 дощечки, триптихом – 3 дощечки і поліптихом – багато дошок. Сьогодні подібне скріплення використовується в календарях, записниках.

У VII ст. в Китаї з'являється перша ксилографічна книга. Гравюри і текст для такої книги вирізували на дерев'яній дощечці, і вже з неї друкували по дві сторінки на одній стороні аркуша паперу, який був винайдений китайцем Дай Лунси в 105 р. н. е. Після видруку аркуші складали в одну стопу. Китайська книга починалася з останньої сторінки, пізніше так починали свої книги і японці.

В Європі ксилографічні книги з'явилися в Німеччині та Голландії в 1430 –1450-х роках.

Велике поширення отримала книга в середньовіччі. При університетах, які виникали в цей час, організовувалися майстерні з перепису книг – скрипторії. Університети видавали закони – статути. У цих виданнях широко використовували заголовні літери – ініціали. На окремих сторінках малювали ілюстрації і розфарбовували їх червоною і зеленою кіновар'ю, лазур'ю, сріблом, золотом. Юновар на латині – «мініа», звідси ілюстрації отримали назву мініатюри.

Середньовічна оправа, дерев'яна або шкіряна, була особливим витвором мистецтва. Оправи прикрашали золотою і срібною інкрустацією, перлами, діамантами, інколи вставляли емалеві медальйони з живописом. Кожна тодішня книга мала великі застібки і закладки з парчі.

В XI–XII ст. Київ був одним із важливих культурних центрів середньовіччя, тому тут у монастирях також утвердилося переписування книг. Київські князі сприяли розвиткові книжкової справи. В 1037 році київський князь Ярослав Мудрий заснувавна Русі першу бібліотеку. Найдавнішою на території України книгою тепер вважаємо переписане на Русі дяком Григорієм в 1057 році «Остромирове Євангеліє».

У цей час в руських книгах панував почерк, який мав назву устав. Пізніше, в XIV ст., для пришвидшення переписування книг стали застосовувати напівустав. Тоді ж стали застосовувати скорочення, які позначали особливими значками (титло). В кінці сторінки писали слово, з якого починалася наступна сторінка.Таке слово називалося «кустод» (сторож). У рукописних книгах того часу не було титульних аркушів, але самі книги розкішно прикрашалися. Заставки і кінцівки оздоблювали рослинним, тваринним чи геометричним орнаментом. Для заголовків використовували спеціальний шрифт – в'язь. Книги, прикрашені мініатюрами, називали лицевими рукописами.

Значно вищого розвитку досягла книговидавнича справа у Європі в епоху Відродження (XV – XVI ст.). На цей час склалися основні елементи книги, принципи її оформлення, редагування, виготовлення та розповсюдження книг. До того ж папір – основний матеріал для книги, виготовляли в Європі у достатній кількості.

У XV ст. в Кореї починають друкувати книги окремими рухомими літерами, відлитими з бронзи.

В Європі в 1440 році в місті Таарземі (Голландія) літери відливає Лаврентій Костер.

Велику ідею книгодрукування здійснив на практиці Йоганн Гутенберг. В 1450 році він почав друкувати невеликі книги, календарі і листівки. У 1452 році завершив чотирирічний друк Біблії. В своїх книгах Гутенберг зберіг від рукописної книги форму, елементи, накреслення шрифту і залишав вільні місця для вписування ініціалів, заставок і кінцівок.

Книги, надруковані в XV ст., прийнято називати інкунабулами (на латині – «в колисці», тобто на початку книгодрукування).

У цей час був започаткований екслібрис. Саме тоді в Італії винайдено гравюру на міді, яка дала поштовх розвитку глибокого друку. Знаменитий друкар з Венеції Альд Мануцій підійшов до справи редакційної підготовки книг з наукової точки зору, він же перший застосував в книгах курсивне накреслення шрифту,

Йоганн Гутенберг винайшов пуансон – відливну матрицю, ручний відливний апарат, литу свинцеву (гартову) літеру, складання з окремих літер та ручний прес, який використовував для друку книг.

Розпочавшись в Германії, друкарство надзвичайно швидко ширилося на всі сторони; але рух поширення його на периферії все зменшувався в міру віддалення від Німеччини. Перша друкована книжка Європи появилася в Майнці, в друкарні Гутенберга, 1450 р. Дальше поширення друкарства по Європі видно з ціє таблички початків друкарства:

Італія 1464 р. Іспанія 1474 р.

Венеція 1469 р. Флоренція 1477 р.

Мілан 1469 р. Лондон 1480 р.

Аусбург 1470 р. Лейпциг 1481 р.

Нюрнберг 1470 р. Данія 1482 р.

Париж 1470 р. Португалія 1484 р.

Сицилія 1472 р. Гамбург 1491 р.

Голландія 1473 р. Відень 1492 р.

Угорщина 1473 р. Тюбинген 1498 р.

Як бачимо, друкарство відразу пішло по Європі і до кінця XV ст. вже ціла Європа вкрита була друкарнями.

Звичайно, із слов'янських народів найшвидше прийшло друкарство до тих, хто найближче стикався з німцями. Це були чехи, і вони перші розпочали слов'янське друкарство, ще 1478 року. І дедалі на схід, тим пізніше пробивалося друкарство; головним чином серед слов'ян ширилося друкарство вже з початком XVI ст. Ось ця табличка покаже нам поширення друкарства серед слов'янського світу:

Чехи 1478 р. Білоруси 1517 р.

Українці 1491 р. Серби 1553 р.

Серби-чорногорці 1493 р. Росіяни 1564 р.

Поляки Кін.15 ст. Болгари 1641 р.

Як бачимо, після чехів українці займають перше місце серед цілого слов'янського світу, хоч безпосередньо й не стикалися вони з Європою так близько, як, скажімо, сусіди поляки.

Ось іще одна табличка – вже самого кирилівського друку. Перша книжка кирилівського друку появилася:

Українці (у Кракові) 1491 р. Бєлград 1553 р.

Цетиньє 1493 р. Москва 1564 р.

Венеція 1493 р. Львів 1574 р.

Білоруси (Прага) 1517 р. Остріг 1580 р.

Вільна 1525 р. Київ 1617 р.

Як бачимо, західні українці займають тут уже перше місце, а далі на схід друкарство посувається дуже поволі.

Давня Україна, запровадивши в себе друкарство, швидко переконалася у великій освітній силі його. Цікаво підкреслити, що з українських друкарень виходили книжки не тільки богослужбові, але багато книжок і світського змісту, і при тому різними мовами – церковно-слов'янською, польською та латинською, чим українське друкарство так відрізняється, скажімо, від друкарства московського, де друкувалися книжки переважно церковні.

Доля судила, щоб найперші книжки, надруковані кирилицею, серед цілого слов'янства були українські. Перший друкар українських книжок був родом німець – Швайпольт Фіоль, походив десь із Нейштадту в Франконії, де родина Фіолів була поширена. Рід Фіолів рано емігрував до Польщі і батько нашого Швайпольта (Святополка) жив, здається, в Любліні, а пізніше перейшов до Кракова. В той час у Кракові жило багато українців, тут була для них окрема православна церква. От десь з цими краківськими українцями й зійшовся Фіоль, і навчився від них мови.

Головним ремеслом Фіоля було гафтярство-вишивання шовком. Від природи Фіоль був людиною надзвичайно здібною, до всяких інженерних робіт. Фіоль бував у Німеччині, і тут добре приглядався, а, може, і вчився різних технічних праць. У будь-якому випадку вже на 1489 рік Фіоль настільки був видатним «механіком» у Кракові, що придумав особливі машини, «ніде до того не видані», для висушування копалень від води, на які король видав йому привілею.

Де й коли вчився Фіоль друкарства, нічого не відомо. Напевно, бував він у Німеччині і там навчився нового тоді друкарського ремесла; навчився від добрих майстрів, бо друки Фіоля не були гіршими від тогочасних німецьких друків.

І ,мабуть, ще десь 1489 р., а може й раніше, Фіоль став до друкарської праці, до друку найперших українських книжок. Знайшов Фіоль і майстра, що надзвичайно гарно, за вказівками самого Фіоля, виготовив йому потрібний шрифт; був це також німець – Рудольф Борсдорф з Брунсвіку, що жив у Кракові.

Першими книжками, які видрукував Фіоль, були Октоїх та Часословець, обидві 1491 р.; яка вийшла раніше, тобто яку з них вважати першою ластівкою українського друку – не відомо, але традиція вважає Октоїха 1491 р. за найпершу слов'янську книжку, друковану кирилицею. Крім цього, надрукував Фіоль ще дві книжки – Тріодь пісну та Тріодь цвітну , але вже без зазначення місця та часу друку. Збереглася звістка, шо Фіоль видрукував ще й п'яту книжку – Псалтир, але самої книжки до нашого часу не дійшло.

Для кого друкував Фіоль свої книжки? Через те, що книжки ці – це найперші друковані книжки серед цілого слов'янського світу, честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але вирішує тут мова цих друків: там, де Фіоль не був зв'язаний традиційним церковно-слов'янським текстом, там мова його видань має дуже багато відзнак живої української мови.

Але праця Фіолева закінчилася трагічно: 1491 р. його арештувала краківська духовна інквизиція, і по довгій тяганині визволився Фіоль лише в середині 1492 р. Праця Фіолева спинилася, а книжки його, як каже переказ, спалено.

Після такої невдачі Фіоль покинув Краків і перебрався в Угорщину, до вільного королівського міста Левочі, Спишського комитату. Можливо, що Фіоль хотів тут ще зайнятися друкарством, але на це він не мав вже матеріальних засобів. Помер Фіоль десь у 1525 р.

Основоположником книгодрукування у Великому князівстві Литовському був Георгій Франциск Скорина – перший білоруський просвітник, визначний діяч всього слов’янського книгодрукування.

Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі в 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані “малі книжечки”, практичні у користуванні. Але найцінніше в усіх виданнях Скорини те, що він сам зробив переклади кожної книжки, супроводжував її коментаріями, роблячи наголос на просвітницьких елементах. У передмові до “Псалтиря “ він говорить: “Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому и безумному, богатому и убогому, младому и старому, наиболее тым они же хотять имети добрыя обычая и познати мудрость и науку ”.

Його діяльність стала дороговказом у слов’нському книгодрукуванні.

Одним з перших друкарів і засновником друкарства в Україні і Росіїї є Іван Федоров. Де народився, у кого навчався своєї майстерності Іван Федоров – про це не збереглося надійних джерел.

Коли ж у Москві почалась діяльність першої або перших друкарень, Федоров, на думку сучасних дослідників, перейшов туди справщиком. Там він, на думку вчених, створив і видав друкований буквар – «Начало учення детям». Ця книга збереглась в Англії, куди її вивіз в XVI сторіччі англієць, який хотів, мабуть, зміцнити свої знання російської мови.

Аналіз шрифтів, побудови, змісту і навіть друкарських помилок, припущених у цьому виданні, порівняння з львівським букварем І. Федорова, виданим у 1574 р., дозволили прийти до висновку, що випустив цю книгу

І.Федоров в одній з перших московських друкарень. Склав він її, користуючись своїм досвідом викладання.

Особливістю російського друкарства було те, що воно з перших своїх кроків стало державним. » У 1563 р. Іван Федоров разом з Петром Мстиславцем очолив царську друкарню. Тут були створені всі умови для успішної роботи. Не відчувалось нестачі в коштах. Мабуть, не мало було й моральної підтримки з боку передових кіл. Менше ніж за рік з друкарні вийшов «Апостол». Він мав при собі післямову, що викладала передісторію російського друкарства й містила дату виходу книги – за сучасним календарем 1 березня 1564 р.

Це була прекрасно оформлена богослужебна книга, яка повинна була зберігатися в церкві, чекаючи святочної служби, коли з неї читали. Але цим значення «Апостола» в жодному разі не обмежувалося. Недарма «Апостол» був у кожної освіченої людини того часу.

Текст «Апостола» мав чимале культурне значення. В ньому було багато запозичень з грецьких і римських авторів. Мудрість окремих міркувань стала надбанням культурних людей того часу.

Одержати справжній текст «Апостола» здавалося рівною мірою потрібним і тим, хто боровся за зміцнення старого в житті країни, і прихильникам нового.

Інша справа – мова книги. Більшість духовників вчили, що «гріх простим честі «Апостол» і Євангелії», при переписуванні застерігали книжкові слова «простими безчестити».

Іван Федоров, ставлячи перед собою мету дати книгу не лише для богослужіння, а й для читання, усував з мови старих «переводів» «Апостола» те, що було б незрозумілим тому, хто не знав тонкощів старослов'янської мови; наближав правопис слів до їх звучання.

Він також відновив за грецьким оригіналом деякі місця, що пропускалися в списках «Апостола», зокрема, гостру розмову Савла з богом.

«Жестоко ти єсть противу рожну прати» – погрожує господь апостолові Савлові. Цей вислів, відновлений у Федорівському виданні, укріпився в східнослов'янських мовах.

Немає сумніву, що І. Федоров добре знав, на що наражався, коли свідомо порушував заборону замінювати книжкові слова народними. Але поки він міг сподіватися на підтримку прогресивних кіл духовенства.

«Апостол» вийшов з друку на початку 1564 року. А в 1565 році виходять два видання «Часовника» – книги, яка була в той час першою книгою для читання. Два видання за один рік – хіба потрібний кращий доказ того, яка була потреба в цій книзі!

Як бачимо, за кілька років першодрукар створив друковану бібліотеку, що містила у собі й буквар, й книгу для початкового читання, і церковнослужебну книгу, яка разом з тим була надихаючим і збуджуючим думку читанням для високорозвинених людей.

Важко догадуватися, як широко і корисно для російської культури розгорнулася б діяльність І. Федорова, коли б не змінилося становище у Москві і влада в церкві не перейшла до рук найбільших мракобісів. Покарання посипалися на голови багатьох представників кіл, з якими був міцно зв'язаний і погляди яких відбивав у своїй діяльності першодрукар. Не могли вони обминути і його.

У кінці 1565 чи на початку 1566 року І. Федоров і П. Мстиславець покинули Москву і переїхали у велике князівство Литовське.

Пізніше, у передмові до львівського «Апостола», розповідаючи про те, що мусив покинути Москву, І. Федоров пояснював це наклепами різних священоначальників і священослужителів, які «погано розумілися на граматиці». Це свідчення дає підстави гадати, що Федорова обвинувачували у якихось викривленнях релігійних текстів, що містилися у його виданнях.

І. Федоров пізніше писав, що не цар його переслідував. І справді, політична лінія, витримувана першодрукарем, була служінням інтересам централізованої московської держави, вона була відображенням і перетворенням у життя поглядів тих історично прогресивних кіл, які певний час спрямовували централізаторську діяльність Івана Грозного.

З Москви І. Федоров і П. Мстиславець в жодному разі не втекли. Вони мали можливість виїхати разом, з майже всім своїм друкарським устаткуванням і приладдям. Це підтверджується тим, що літери, якими друковані немосковські видання Федорова, відлиті з тих самих пунсонів, що й у Москві; заставки тиснуті з тих саме дошок.

Переїзд першодрукарів відповідав спільним інтересам єднання українського, білоруського і російського народів. Вже до цього зверталися до Москви українці з проханням допомогти їм у влаштуванні «тиснення печатного».

І. Федоров і П. Мстиславець були поважані і потрібні українцям і білорусам майстри. Відомий прихильник православ'я гетьман Ходкевич запросив Їх у містечко ЗаблудІв, розташоване між Білостоком і Гродно, щоб заснувати друкарню.

Друкарня була створена порівняно швидко, в основу її були покладені привезені з Москви матеріали.

Влітку 1568 р. почалось друкування книги «Євангеліє учительное». Це був важливий виступ у боротьбі проти окатоличення білоруського і українського населення. Воно одержувало кілька тисяч примірників книги, що містила основні богослужебні тексти не чужою латинською мовою, як у костьолах, а в основному зрозумілою старослов'янською.

Була тут і післямова першодрукарів. Вони писали, зокрема, що книга «видрукована».

У свій час російський історик В. Рум'янцев, переглянувши назви деяких друкарських професій та частин друкарського верстату, прийшов до висновку, що «всі терміни наших першодрукарів були італійські», що свідчило, на його думку, наче і техніка друкарська була запозичена з Італії.

Як показали дослідження радянських вчених, спосіб Друкування був вироблений Іваном Федоровим й іншими московськими друкарями – його сучасниками – шляхом власних шукань, лише на основі уявлень про друковану книгу і суть друкарства. Тож цілком зрозуміло, що й твердження, ніби терміни наших першодрукарів були іншомовні, не може бути вірним. Ще за часів Івана III - за три чверті сторіччя до Федорова – знала російська мова слово «печатньїй» у значенні друкований і «печатник» – у значенні видавець, виробник друкованої книги.

Російське слово «печатньїй», походить не від «печатать» (тоді було б «печатаний»), а від слова «печать», що мало в описуваний час значення – знак, який нанесений не шляхом писання.

«Печатная книга» означало книга, яка несе на собі не писанням зроблений знак. Сам виробничий акт друкування одержав пізніше назву «тиснуть». «Печатать» же тривалий час означало передусім видавати, публікувати. Лише пізніше це слово було твердо перенесене на самий процес друкування, а «тиснуть» – на повторюваний елемент цього процесу. Подібно розвинулися й значення українських слів «друкувати» і «відбивати».

У передмові до «Апостола» Івана Федорова, виданого у Москві, ми на позначення друкарства і пов'язаних з ним уявлень зустрінемо лише слова від кореня печат.

Перегляд термінології московських друкарів, що збереглась з XVII ст., також свідчить про перевагу в ній не італійських чи німецьких термінів, а російських – друкарський верстат називався «стан», літери – «слова», складач – «наборщик».

Перші російські друкарі називали себе рідною мовою – «печатники». І лише, переїхавши на землі Білорусії і України, почали називати себе так, як говорив народ, для якого вони тепер видавали книги, – «друкарі».

У тому ж заблудівському Євангелії, у передмові до нього, написаній Г.О.Ходкевичем, згадується й про походження Федорова. Він названий Іван Федоров Москвитін. В наступному це стало традицією першодрукаря – завжди при своїм прізвищі з гордістю згадувати своє московське походження.

У Заблудові І. Федоров видав й ще одну книгу – «Псалтир». Над нею він трудивсь уже один, бо П. Мстиславець поїхав у Вільно, де купці – брати Мамоничі заснували друкарню.

Незабаром старий вже гетьман Г. О. Ходкевич чи через політичний тиск з боку урядових кіл, чи через хворобу втратив інтерес до друкарства і запропонував подарувати Федорову сільце, де б той міг спокійно і безтурботно, в розкоші прожити все своє життя. Першодрукар відмовився. Він обрав місцем продовження своєї діяльності Львів, де поклав початок українському книгодрукуванню.

До Львова Іван Федоров прибув десь в кінці 1572 р. чи трохи раніше. Львів – місто з розвиненим ремісництвом і широкими торговельними зв'язками був одним з найбільших центрів боротьби українського народу проти насильницького ополячення і окатоличення.

На запровадження друкарства в Україні великий вплив зробила ця могутня боротьба, яка розгорнулась в XVI ст., і особливо в другій його половині. Вона викликала велику потребу в книзі, яка могла бути задоволена тільки шляхом запровадження друкарства. Необхідність запровадження друкарень на території Західної України особливо усвідомлювалась ремісниками і бідним духовенством. Недарма Іван Федоров отримав грошову допомогу на організацію друкарні у Львові не від багатіїв, а від середнього міщанства. Це свідчить, про те якого великого значення надавав український народ заснуванню друкарства.

І. Федоров оселився не у самому Львові, не між міськими мурами, де жили багатші люди, а за їх межами, у добре й зараз відомому львів'янам – Підзамчі – під схилами Замкової гори. Серед простих людей знайшов він друзів, помічників і учнів.

З тих, хто допомагав Федорову, дехто стали його учнями і відіграли згодом немалу роль у продовженні львівського друкарства. Це були міщани Сачко Сідляр і Сенько Корунка, чернець Мина. Допомагали Федорову в його роботі Гринь Іванович, який приїхав разом з ним із Заблудова, і син першодрукаря – Іван Друкарович, який став палітурником.

В лютому 1574 р. вийшло львівське видання «Апостола». Це був первісток українського друкарства. Це була також перша друкована книга, видана у Львові.

Видання багато в чому повторювало московське. Шрифт був відлитий з тих самих матриць, ті самі були здебільшого й прикраси. Правда, зустрічався шрифт нового зразку – похилий; ним друкувалися примітки по краях сторінок. Наново була замовлена гравюра із зображенням легендарного автора «Апостола». На останньому аркуші був вміщений на всю сторінку книжковий знак, який мав великий символічний зміст. Серед переплетінь дещо фантастичного рослинного орнаменту були вміщені два герби. Перший – міста Львова: лев на фоні міських воріт з трьома вежами. Другий, – символічне значення якого не розшифроване, був гербом самого Федорова. На ньому написано ЇОАН і зображений знак у вигляді вигнутої полоси (що нагадує літеру S, написану у зворотню сторону), яку увінчує стріла.

Надзвичайно важливим є підпис під книжковим знаком, який нагадує про московське походження друкаря.

Та найдорогоцінніше для нас у Львівському «Апостолі» – післямова Івана Федорова – прекрасний, пристрасний твір української публіцистики XVI сторіччя – «Ця ж бо повість пояснює, звідки почалася і як створена була друкарня ця». Федорівська післямова – твір великого історичного значення і глибокого, тонкого політичного ліризму.

На початку післямови першодрукар повідомляє, що «створена була друкарня ця у царюючому граді Москві в 7070 перший рік (1563)». Це надто важлива заява. Тут йдеться, звичайно, не про те, що пунсони чи заставки чи інший друкарський матеріал були привезені Іваном Федоровим з Москви. Тут проголошується єдність і спадковість самої установи, її ідеологічного спрямування.

Далі І. Федоров розповідає історію свого переїзду в князівство литовське. Говорить він про своє перебування у Ходкевича.

Гордо звучить – наче відповідь Федорова Ходкевичу – закінчення цього відрізка: «Не пристало мені, ані оранкою, ані сіянням насіння скорочувати час свого життя, бо замість плуга володію я мистецтвом приладдя ремісничого, а замість хліба повинен розсівати духовне насіння по світу й усім по чину роздавати духовну цю поживу».

Рядки ці блискуче підтверджують, що Федоров прекрасно розумів значення друкарства як знаряддя освіти і виховання. Не погорда селянською працею, а свідомість важливого значення освіти для народу(«усім по чину роздавати!») звучить у наведених рядках.

Післямова до Львівського «Апостола» не має собі ні рівної, ані схожої серед післямов до слов'янських друкованих книг. Звичайно післямови містили у собі лише стислу характеристику обставин видання та самої книги. Другої такої гостро публіцистичної й глибоко ліричної розповіді друкаря про своє життя, поневіряння й вірність своїй справі, яка була б разом із тим гімном книговидавництву, ми не знаємо.

Львівський «Апостол» розійшовся не лише по землях України. По всій землі руській, до Москви і на північ від неї аж до Архангельська, поширювалось з часом Федорівське видання.

А першодрукар одразу почав виготовляти нову книгу. Коротенька післямова до неї містила звернення до «християнського руського народу грецького закону», тобто до православних українців. «...Заради швидкого навчання дітей скоротив мале щось. І якщо праця моя виявиться гідною Вашої милості прийміть ЇЇ з любов'ю. А я радий трудитися й над іншими угодними вам книгами, якщо дасть господь по ваших святих молитвах».

За цією післямовою були вміщені герб Львова і герб Івана Федорова. Наявність книжкового знаку й дозволила в наш час вирішити питання про автора і складача книги.

Кілька сторіч нічого не було відомо про цю книгу. Тільки в 1927 р. відомий російський балетмейстер Сергій Дягілев, який мав пристрасть збирати старовинні російські книги і рукописи, перебуваючи в Римі, побачив, як він писав, «чудесну, потрясаючу російську книгу». Це й була перша (або друга, якщо рахувати московський Буквар), з усіх друкованих східнослов'янських граматик і вийшла вона з друкарського верстату Івана Федорова. В 1953 р. ця книга була передана в бібліотеку Гарвардського коледжу у Сполучених Штатах Америки.

Буквар складається з двох частин. У першій вміщені власне азбука, матеріал для вивчення літер та складів, слова на відповідні літери, наведені зразки відмінювання, окремі вислови. У другій частині надруковано тексти найбільш вживаних молитов, які треба було читати й запам'ятовувати.

Закінчувалась книга повчанням, окремо для дітей та окремо для батьків. Деякі з цих повчань, поряд із чисто виховним змістом, містили й пересторогу ворогам. Ось одне з них, найбільш характерне: «Не дотикайся межей чужих й на поле сироты не вступуй, понеже мститель их силен єсть».

Львівський Буквар Івана Федорова – важлива ланка в цілому ланцюзі зусиль, спрямованих на те, щоб відновити єдність літературної мови східних слов'ян. Мова його – церковно-слов'янська спадщина, прийнята російською традицією, – була перенесена в українську культуру. Цей культурний вплив Москви на Україну і Білорусію був надзвичайно сильний в період після Люблінської унії 1569 р., яка значно посилила гноблення українців і білорусів. Коли в кінці XVII століття відбувся зворотний процес впливу літературної мови, що вироблялася в Києві, на літературну мову Москви, йому сприяла наявність українських видань І. Федорова, і в тому числі Букваря.

Федорівський Буквар робив вплив на російські, українські, білоруські букварі аж до кінця XVIII сторіччя.

Так, в 1574 р. почалось українське друкарство.

І. Федоров заснував друкарство на Україні не лише у Львові, де через нестатки йому довелось заставити друкарню лихвареві.

Князь Костянтин Острозький (з Острога, що на сучасній Рівененщині), великий землевласник і видатний культурний діяч, який створив навколо себе цілу «Острозьку академію», запропонував Федорову надрукувати в Острозі «Біблію».

Поки розпочнеться широка підготовка до видання, Костянтин Острозький запропонував друкареві стати керуючим маєтками Дерманського монастиря. Федоров, який ще так недавно відмовився від власного сільця, що дарував йому Ходкевич, бо бачив своє покликання у поширенні освіти, тепер погодився на важку для людини його вдачі справу, бо бачив за нею перспективу подальшої видавничої діяльності.

Мотиви заснування Острозької друкарні були політичні.У виданні слов'янських книг К. Острозький бачив духовну зброю проти запеклого ворога – католицтва.

В 1580 р. були випущені спочатку окремим виданням Псалтир і Новий Завіт, а потім й ціла Біблія. У передмові до «Нового завіту» нагадувалося про потребу бути вірним рідному народові – писалося, що православна церква страждає не лише від чужих, а й від своїх, які їй зрадили. КОЖНОМУ читачеві було зрозуміло, що тут вважалися ті, хто забув думати про страждання рідного народу, боротися проти його знищення.

Біблія була величезним за розміром виданням. Понад 1200 сторінок тексту. Навіть сучасна книга такого обсягу справляє враження важкої, надмір великої. Коли дивишся на Федорівське видання, диву даєшся – настільки легкою, привабливою, компактною здається ця книга. Друкарнею був створений до неї красивий похилий шрифт.

В Острозі виникло перше українське видавництво на основі великого наукового центру. Іван Федоров був одним з його працівників.

В Острозькому «Новому завіті» згадується ім'я Тимофія Михайловича, який склав алфавітний покажчик до книги – «Собрание вещей нужнейших вкратце, скорого ради обретения в книге Нового завета, по словесем азбуки...». Додані до «Біблії» вірші належали Герасиму Даниловичу.

Один з членів цього кола високоосвічених людей Андрій Римша написав «Хронологію» – віршований перелік назв місяців. Федоров надрукував її окремою листівкою.

У 1582 р. І. Федоров повернувся до рідного вже йому Львова, до своєї родини, щоб налагодити власну видавничу справу. Не маючи змоги викупити із закладу старе устаткування, він прийнявся за створення нової друкарні. Та завершити його не встиг.

5 грудня 1583 року Іван Федоров помер.

Він ще жив, коли його майно почали описувати за борги.

Першодрукаря поховали в церкві святого Онуфрія. На надгробній плиті, зробленій з пісковика, був висічений його книжковий знак. По боках плити писалося «Іоан Федорович, друкарь москвитин, которий своим тщанием друкование занедбалое обновил» й була поставлена дата смерті. Під книжковим знаком було написано: «Друкарь книг пред тым невиданных».

Діяльність друкаря з Москви у всіх чотирьох друкарських центрах була до дива схожою за предметами видання. Усюди він випускав один великий розкішно оформлений том «Апостол» – у Москві і Львові, «Учительное евангелие» – в Заблудові, «Біблію» – в Острозі. Всюди він випускав також менш розкішне, менше за розміром видання, яке могло б служити для щоденного учбового вжитку.

Чи ж такий вибір скромного і розкішного видання був випадковим? Ні. Буквар був початком, а Апостол і Біблія – вершиною навчання. Від Букваря піднімалися до читання Часовника, Псалтиря і йшли далі. Таким чином, першодрукар свідомо створював учбову бібліотеку. Граматика, Часовник і Псалтир – три книги, по яких рекомендував вчити православних дітей Іван Вишенський, – всі ці книги видавалися І. Федоровим.

Всюди, де друкував І. Федоров, справа його продовжувалася.

І. Федоров покинув Москву десь в 1565 чи 1566 р., а вже в 1568 р. Никифор Тарасієв і Андронік Тимофєєв Нєвєжа випустили друкований «Псалтир». Андронік Нєвєжа розгортав велику друкарську діяльність аж до початку XVII ст., коли його змінив син Іван. Він же був видатним російським гравером того часу – «резчиком».

У Вільні помічник Івана Федорова Петро Мстиславець працював у друкарні братів Мамоничів, яка до кінця XVI сторіччя була найбільш активним видавничим центром східного слов'янства. На початку XVII сторіччя продовжувалася діяльність Острозької друкарні, поки вона не була ліквідована єзуїтами. Острозька друкарня служила інтересам українського народу. Тут було випущено ряд полемічних творів на захист православ'я.

Невдовзі після смерті І. Федорова знайшлись покупці з різних друкарських центрів на його львівську друкарню. Та львівське міщанство, яке все більше політично активізувалося і краще розуміло роль друкованої книги у боротьбі за збереження українського народу і його культури, зібрало потрібні кошти, щоб викупити із закладу федорівське устаткування. Львівське православне братство відновило і розвинуло друкарню.

Що ж являли собою перші друкарні і який шлях пройшло друкарське виробництво за 400 років, що минули після виходу першої російської точно датованої друкованої книги?

Перші друкарні являли собою дрібні майстерні, в яких працювала невелика кількість друкарів. Рівень розподілу праці тут був низький, один майстер виконував багато робіт. Друкар-універсал сам займався і виготовленням шрифту і складанням, і правкою, і друкуванням та іншими роботами.

Друкарні початкового періоду мало були схожі на підприємство в сучасному розумінні цього слова. Вони являли собою заклади, навколо яких об'єднувалася певна кількість вчених того часу, які самі писали або перекладали і самі тією чи іншою мірою брали участь у виготовленні книги. У кожній друкарні був вчений гурток, що збирався біля друкарського верстату і шрифтової каси; кожна друкарня являла собою в мініатюрному вигляді академію наук.

Організацію виробничого процесу в перших друкарнях можна певною мірою відтворити на основі даних про наявність у них друкарського обладнання. Так, такса (інвентарний список) Львівської друкарні Івана Федорова, яка була складена після смерті першодрукаря, називає таке устаткування:

1. Друкарський дерев'яний прес.

2. Латунний гвинт з надгвинтником.

3. Рама для складання набору.

4. Дві латунні таблиці, одна вживалася як основа для наборної форми, другою притискували папір до набору.

5. Наборна каса.

6. Матриці для відливання літер.

7. Шрифт.

8. Метал для відливання літер та інші речі.

В процесі друкування набор, вкладений в раму і скріплений гвинтом, клали на латунну дошку, яка вміщалася на дерев'яному талері друкарського преса. На набор наносилася шкіряними подушками фарба. Після цього на нього накладали аркуш паперу разом зі шкіряним декелем і при допомозі рукоятки підводили під прес.

Безпосередніми наступниками львівської та острозької друкарень Івана Федорова були друкарня Львівського братства і друкарня в Острозі, яка залишилася власністю К. К. Острозького. Спершу обидві ці друкарні не змогли втримати на належному рівні технічне виконання своїх видань, зате значно розширили їх тематичну різноманітність. Львівська братська друкарня, яка діяла з 1591 р. аж до скасування братства в 1787 р., наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. опублікувала цінні пам'ятки письменства: граматику грецької і церковнослов'янської мов, ряд віршів і драматичних творів. Друкарня Львівського братства протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Вже в перших виданнях братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського шрифту, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт і вважають одним з джерел пізніших гражданських шрифтів».

Діяльність Острозької друкарні відновилася в другій половині 80-х років XVI ст. Крім навчальних і богословських книг, видано цілу низку публіцистичних творів. Найвідоміший серед них український текст «Апокрисиса», видрукований близько 1598 р р Острозі (польський текст вийшов у краківського друкаря Олекси Родецького, який часто виконував замовлення протестантів). Автор книги, що виступає під псевдонімом Христофор Філалет, гостро засуджував церковну унію, закликав до боротьби проти наступу католицизму в Україні і в Білорусії.

В Острозі надруковано також «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького І «Книжицю», куди увійшов також і лист Івана Вишенського «До всіх православних християн» – єдина прижиттєва публікація твору знаменитого письменника. Протягом деякого часу Острозька друкарня діяла в недалекому Дерманському монастирі, де видавничою справою керував рідний брат Северина Наливайка Дем'ян Наливайко.

В 1604 – 1606 рр. в Стрятині (поблизу Рогатина), а в 1606 р. в Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів. У крилоському виданні вперше в практиці східнослов'янського книгодрукування з'явилися сюжетні ілюстрації, вмонтовані в текст книги (перед тим використовували лише орнаментальні прикраси і нечисленні портретні гравюри на всю сторінку).

Друкарство нашої країни пройшло довгий шлях розвитку, від перших друкарень ремісничо-цехового типу, через мануфактурний і машинний періоди капіталізму – до сучасних за технічним обладнанням соціалістичних промислових підприємств.

Протягом XVII сторіччя російське книгодрукування за рідкісними винятками зосереджувалося в Москві і обмежувалося богослужебними і рідше богословськими виданнями. Але не ця література мала великий попит. Найбільшим попитом користувалися Букварі, Граматики. За два-три дні «Печатньїй двор» продавав увесь тираж їх. Поряд з Граматиками за XVII сторіччя вийшло всього кілька книг світської тематики. Українські друкарні того часу випускали багато полемічної літератури, спрямованої проти окатоличення напору.

У першій половині XVII сторіччя виникає друкарство в центральній частині України Києво-Печерська Лавра з 1616 р. приступила до видання книг. Засновником друкарні в Києві став син дяка львівської Успенської церкви Хоми з Рогатина Єлисей Плетенецький, довголітній архімандрит Києво-Печерської лаври. Він купив «припале пилом» обладнання Стрятинської друкарні, влаштував для потреб друкарні папірню в м. Радомишлі.

Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи (1616 – 1617), твір Олександра Мигури «Візерунок цнот» – панегірик на честь Плетенецького, врешті монументальний «Анфологіон» (1619) – збірник святкових служб. Над перекладом «Анфологіона» з грецької мови і редагуванням працювали визначні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, насиченої матеріалами, про свята і традиції східної церкви, мала цілком виразне антикатолицьке спрямування. Згодом виходять полемічна «Книга о вірі», упорядником якої був Захарія Копистенський, монументальні Бесіди Іоанна Золотоустого на 14 послань апостола Павла (1629), його ж Бесіди про діяння апостольські (1624), «Толкування на Апокаліпсис» Андрія Кесарійського. Не лише зміст цих книг, але й мова (церковнослов'янська з численними українізмами), багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям прибічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковнослов'янського тексту, «синаксарі» українською літературною мовою, шо їх переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Ця Тріодь, як і видання наступних років (Тріодь цвітна 1631 р., Євангеліє учительне 1637 р.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відображують реальні сценки з тодішнього життя. До найцінніших київських видань належать знаменитий «Лексикон славенороський» Памва Беринди, «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті «Літос» Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам. Зосередивши навколо себе визначних діячів, друкарня Києво-Печерської лаври стала найважливішим видавничим осередком України.

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило Транквіліон Ставровецький 1618 р. видав власним коштом у Почаєві свою працю «Зерцало богословії» (розпочату, ймовірно, попереднього року під час перебування автора-друкаря в Уневі), а в 1619 р. опублікував складене ним же Учительне євангеліє вже у Рахманові, куди переїхав разом з друкарнею. Обидві книги були засуджені православною ієрархією як в Україні, так і в Росії. Це, мабуть, викликало довгу перерву в діяльності мандрівної друкарні Ставровецького, яка була востаннє пущена в рух щойно 1646 р., цим разом у Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло Домжив Люткович Телиця: в Угорцях (тепер Нагірне) поблизу Самбора (1618 – 1620), в с. Четвертні Луцького повіту (1625), далі в Луцьку (1628) і в с. Чорне біля Рівного (1629). Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем'янці в 1638 р. діяла друкарня, яка видала навчальну граматику церковнослов'янської мови.

У Львові, крім братської, в 1638 – 1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки – талановитого і різнобічного майстра. Він мав неабиякий літературний хист, сам умів вирізувати шрифти, оправляти книжки, успішно торгував ними на ярмарках. Крім творів українських письменників і літургічних церковно-слов'янських видань, Сльозка друкував також книжки латинською і польською мовами. Незважаючи на те, що він мав конфлікти з братчиками на грунті конкуренції з їхньою друкарнею, Михайло Сльозка співпрацював з Львівським братством, брав участь у його суспільно-політичній діяльності. В 1645 – 1646 рр. книги друкувалися ще в друкарні єпіскопа Арсенія Желиборського при львівській церкві Юра. Таким чином, характерною рисою видавничої справи на Україні була децентралізованість, наявність одночасно діючих друкарських центрів у різних частинах краю. Змагання між друкарнями і видавцями сприяло піднесенню рівня видавничої справи, створювало сприятливі умови для діяльності митців і літераторів.

Друкування латинським шрифтом на Україні почало розвиватися дещо пізніше, ніж кириличне. В кінці XVI – на початку XVII ст. у Львові змінили одна одну кілька польських друкарень, але кожна з них діяла дуже недовго. Лише близько трьох років (1608 – 1611) працювала кальвіністська друкарня в Панівцях на Поділлі. Проте перша постійна польська друкарня з'явилася щойно через півстоліття після першої постійної української друкарні. Це друкарня Львівського єзуїтського колегіуму (1642 – 1773). Її видання, спрямовані на окатоличення й полонізацію православного населення, не відіграли істотної ролі в культурному житті українського народу.

Деякий час у Львові існувала і вірменська друкарня Говганеса Карматененца (Івана Муратовича), який видав вірменський «Псалтир» (1616) і Молитовник (1618) – єдину друковану книгу вірмено-половецькою мовою. Дуже можливо, що Карматененц оволодів друкарською справою в одній з українських друкарень Львова .

Українським і вірменським друкарням доводилося діяти в умовах жорстокого національно-релігійного гніту, проти них не раз спрямовувалися репресії з боку державної та церковної влади. І639 р. Сльозка опублікував панегірик на честь православного єпископа Єремії Тисаровського. Католицька консисторія визнала цю книгу шкідливою для папського престолу, прилюдно спалила один примірник і наказала знищити весь тираж. Сльозку оштрафували і суворо заборонили йому друкувати щось подібне. В 1651 р., після Берестецької битви, король конфіскував і подарував учасникові цієї битви ротмістрові Студзінському львівські друкарні (братську і Сльозки). В судових актах це безприкладне насильство пояснювалося тим, що все, що друкувалося церковно-слов'янською або українською мовами, містить схизму і єресі. Студзінський та інші польські феодали підкреслювали визначну роль українських друкарень в ідеологічній підготовці визвольної боротьби українського народу: «Таке велике повстання в державі показало тепер наслідок діяльності їх друкарень, що сіють часто і густо схизму». На вимогу Студзінського магістрат опечатав братську друкарню. І хоч братству вдалося добитися зняття секвестру, воно, боячись дальших переслідувань, мусило значно звузити тематичну різноманітність своїх видань.

Вже в перші місяці визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького на значній частині України було ліквідовано національно-релігійний гніт. Це, як і формування в ході війни елементів української державності, створювало сприятливі умови для розвитку української культури. Арабський мандрівник Павло Халебський писав у той час, що «кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля, який звільнив ці краї й визволив ці мільйони православних від ярма ворогів віри, ляхів». Гостя з далекої Сірії вразило, що на Україні вміють читати не лише чоловіки, але навіть більшість жінок і дочок мешканців «країни козаків» (так він називав Україну).

Поширення письменності було одним з наслідків праці друкарень. Навіть у суворі воєнні роки Києво-Печерська друкарня зберегла славу визначного видавничого осередка. Той же Павло Халебський, відвідавши цю друкарню 1653 р., писав про неї як про чудовий і знаменитий друкарський будинок, з якого виходять книги «різного вигляду і кольорів» і «малюнки на великих аркушах» – станкові дереворити.

Після недовгої затримки Київська друкарня в другій половині XVII ст. стає найважливішим центром публікації оригінальних публіцистичних і літературних творів. Достатьно назвати такі широко популярні не лише в Україні, але й поза її межами видання, як «Ключ розумінія» Иоаникія Галятовського (1659), перше старослов'янське видання Києво-Печерського патерика (1661), «Меч духовний» Лазаря Барановича (1666), «Мир с богом человіку» Інокентія Гізеля (1669) І «Синопис» того ж автора (перше видання 1674 р.).

Дуже високого рівня в другій половині XVII – на початку XVIII ст. досягло оформлення київських видань, у якому поєднуються народні традиції із загальноєвропейськими стилістичними рисами доби розвиненого барокко. Особливо багаті київські друки на майстерно виконані сюжетні гравюри, вмонтовані в текст.

Протягом 1674 – 1679 рр. діяла друкарня в Новгороді Сіверському. Вона була заснована чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем головним чином для публікації літературних творів, а не для розмноження літургічних текстів. З 20 відомих нині безсумнівно новгород-сіверських видань 15 – це твори тогочасних українських письменників: самого Барановича, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала-Ростовського, опубліковані українською, церковнослов'янською та польською мовами.

З 1679 р. друкарня працювала у Чернігові. І далі значне місце в її продукції займали твори тогочасних авторів: Барановича, Галятовського, Туптала, Петра Армашенка, Івана Величковського та інших. У чернігівській друкарні застосовувалися різноманітні шрифти – кириличні (інші для українських видань, інші для церковнослов'янських) та латинські. У 1683 р. тут вжито мідерит для ілюстрування книжки. Автором гравюри був талановитий митець Інокентій Щирський, який швидко став одним з найвизначніших майстрів книжкової графіки, 1676 р. Перемишльське трієцьке братство купило друкарню від мешканця Перемишля Андрія Миколайовича П'ятисотника. Друкарі Сидір і Василь виготовляли в ній «образки» (станкові дереворити). 1683 року цю друкарню купило Львівське Ставропігійське братство.

З 1670 р. організовується постійне друкарство на Чернігівщині. Характерною особливістю друкарства цього періоду на Україні є те, що друкарні організовуються не лише в більших центрах, а й у невеликих містах: Стрятині, Крилосі, Панівцях, Добромнлі, Угорцях, Яворові, Унєві, Кременці, Жовкві та ін.

Наскільки швидко відбувався процес розвитку друкарства в XVII сторіччі на Західній Україні, говорить вказівка угоди Львівського братства з друкарем М. Сльозкою, що «майже кожний дяк і піп старається закласти свою друкарню».

Виробничий процес у друкарнях на початку XVII ст. розчленовується на ряд операцій, відбувається розподіл на основні і допоміжні операції. Робітники закріплюються за окремими операціями, між ними утворюється кооперування.

Вже в 1620 р. серед працівників «Печатного двора» згадуються «наборщики», «разборшики», «тередорщики» (ті,хто друкував книгу), «батирщики» (ті, хто накладав фарбу на наборну форму), «різці» (гравери), «словолитні», а також справщики, а пізніше справщики і читці (коректори).

В Києво-Печерській друкарні на початку XVII ст. були такі спеціалісти, як «всего типу правитель» (особа, що очолює друкарню), «типограф», «наборщик», «столпоправитель» (коректор), «ізобразитель» (гравер), «батирщик», «письмолеатель» (словолитець).

У прибутково-видавничих книгах Львівського Ставропігійського братства, які належать в основному до першої половини XVII ст., вказуються такі професії робітників друкарні цього закладу: «словолитник», його помічник, два «зецери» (складачі), «друкар», його помічник («друкарчик»), два «пресмайстри», два «палітурники». Для виконання інших робіт в друкарні були маляри, слюсарі, столяри.

Збільшення кількості друкарень і ріст процесу розподілу праці супроводжувалися нарощуванням їх виробничих потужностей. В 1624 р. кількість друкарських верстатів у Московському печатному дворі була 8, а в 1633 р. збільшилася до 14.

Характерною рисою книгодрукування початкового періоду є тісні російсько-українські друкарські зв'язки.

Книги українських друкарень, особливо полемічні, знаходили велике поширення в Росії, друкарі – вихідці з України працювали в російських друкарнях. Так, майстер на всі руки Онисим Михайлович Радишевський родом з Волині, який знав не лише друкарську справу, але й інші ремесла, на початку XVII ст. видавав книги у Москві.

На початку XVIII ст. у зв'язку з реформами Петра І був заснований ряд друкарень в Петербурзі, збільшилась кількість друкарень у Москві, а головне, на перше місце в їх продукції вийшла така потрібна для розвитку нової держави світська література. Для неї був створений новий шрифт, який згодом одержав назву «гражданский» (бо був призначений не для церковної, а для гражданської- світської літератури). Його значно легше читати, ніж вживану в церковних виданнях «кирилицю». У «гражданському» шрифті немає титлів – знаків, що вказують на випущення з слова ряду літер. Ним, з деякими змінами, користуємось ми і зараз.

Перша світська друкарня в Росії була заснована в 1706 р. у Москві, її очолювала талановита й освічена людина того часу В. К. Кипріянов.

У петрівський час виходять книги про військову і будівельну справу, про правила ввічливості і про історію винаходів, почала виходити перша російська газета «Ведомости» – у Москві, а тоді газета в Петербурзі. Згодом широко розгорнула свою діяльність друкарня Академії наук, з якою пов'язані імена М.Ломоносова та В. Тредіаковського.

В 1756 році запроваджується друкарство при Московському університеті.

У 1783 р. був виданий закон про відкриття «вольних типографій», який повинен був покласти край державній монополії на книгодрукування. Та діяв він не довго. Царський уряд, наляканий видавничою діяльністю О. Радіщева та А.І.Новікова, вже в 1796 році видав указ про ліквідацію всіх приватних друкарень. І все ж саме з кінця XVIII ст. в Росії починається бурхливий розвиток видавничої діяльності, хоч цензурні утиски не раз гальмують його.

Розвиток друкарського виробництва України в XVIII ст. супроводжувався розширенням територіальної мережі друкарень. З 53 друкарень, які виникли в цей час, тільки 12 були розташовані у великих містах, що раніше мали друкарство, – в Києві й у Львові. 41 друкарня була створена у менших містах. Найбільша кількість друкарень виникла на території Волині, де число їх досягло 15 (Почаїв, Олексінець, Луцьк, Попонне, Славута, Дубне та ін.). Виникає також друкарство на сході й півдні України, в Єлисаветграді (Кіровоград), Кременчуці, Харкові, Миколаєві, Катеринославі (Дніпропетровську) й інших.

Найбільш крупними друкарнями, які працювали на території України в XVIII ст., були Лаврська (Київ), Ставропігійського братства (Львів), Почаївська, Піллера (Львів). В 1773 р. в одному Львові працювало 19 друкарень.

Збільшуються розміри друкарень, їх потужності, чіткіше вирисовується структура підприємства.

Московська синодальна друкарня в 1748 р. нараховувала 19 друкарських станів. Почаївська друкарня в 1736 р. мала такі дільниці: печатню, словолитню, палітурню, столярню. В друкарні було організоване гравірування по дереву і міді.

Техніка друкарського виробництва в XVI – XVIII ст. в цілому не зазнала істотних змін. Всі вони в основному зводилися до дрібних удосконалень, зокрема, до заміни дерев'яних деталей в друкарських верстатах залізними.

Протягом першої половини XIX ст. у друкарському виробництві мали місце деякі нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку, винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів призвела до впровадження стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і гальваностегія.

В першій половині XIX ст. в Росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.

В другій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку. Розвиток капіталістичної економіки, бурхливе суспільне життя викликали значне збільшення попиту на книгу, газету і журнал. Набагато збільшився попит і на друковану продукцію промислового призначення.

Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот призводить до переходу до великого фабричного виробництва. Для характеристики процесу технічного перевороту можна навести такі дані: якщо в друкарні М. Д. Вольфа (Петербург) в 1867 р. було 2 ручних друкарських верстати, то через 16 років там працювало 14 друкарських машин. Львівська Ставропігійська друкарня в 1866р. мала дві плоскодрукувальні машини, в 1890 р. кількість їх подвоюється, а в 1891 р. вже шість.

Характерною особливістю процесу машинізації поліграфічної промисловості в другій половині XIX ст. було те, що він базувався на іноземній техніці. Організовані в Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конкуренції іноземних фірм і припинили свою роботу.

В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися кращим поліграфічним підприємствам світу (друкарня Академії наук у Петербурзі, фабрика виготовлення державних паперів, друкарня Ситіна у Москві, друкарня Кульженка в Києві, Лаврська друкарня в Києві і деякі інші). Але в цілому рівень друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна-дві машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного виконання, погані умови праці.

Талановиті винахідники не раз виготовляли пристрої, що дозволяли полегшити працю друкарів, підвищити її продуктивність. Однак в умовах царської Росії ці винаходи не знайшли застосування.

Символічно, що й книги, які творили нову українську літературу, видавалися в центрі російського книгодрукування – Петербурзі. Саме тут в 1840р. вийшов Шевченківський Кобзар. Тут виходили твори Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка.

В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національного гноблення, заборонив горезвісним «Валуєвським циркуляром» видання книг українською мовою. Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван Франко. З друкарень Західної України виходять не лише твори великих українських письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, а й переклади російських і західно-європейських класиків. Посіяні визначними слов'янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI – XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.

Таким чином, друк з використанням пресів проіснував аж до XX ст. Лише в 1897 році Тольберт Ланетон винайшов буквовідливну складальну машину – монотип. Тоді ж почала працювати перша фотоскладальна машина.

В 1955 році сенсаційне відкриття в галузі електроніки сповістило про кінець епохи свинцевого шрифту Й. Гутенберга. Перфострічку, яку застосовували у фотоскладальних пристроях, замінила ЕОМ, за командою якої знаки проектуються на фотоматеріал з швидкістю від 30 до 100 тис. на годину. В 60-ті роки з застосуванням нових ЕОМ і електронно-променевих трубок швидкість складання зросла до 600 тис. знаків.

У 1976 році замість електронно-променевої трубки в процесі цифрового кодування знаків стали застосовувати лазерний промінь, який дає змогу досягти небувалої чистоти і чіткості кодування тексту, відкриває великі можливості для його передачі на відстань. Подальший прогрес в книгодрукуванні залежитьтепер від розвитку електроніки.

Сьгодні великі ротаційні машини офсетного друку з електронним управлінням можуть задруковувати матеріал з обох сторін як на окремих аркушах, так і на рулонному папері, зшвидкістю більше як 30 тис. відбитків за годину.

Отже, лінотип і високий друк проіснували недовго і зараз практично не використовуються. Однак офсет і глибокий друк залишились – головним чином завдяки спрощенню техніки виготовлення друкарських форм. З'явилися нові способи друку: електростатичний та струминний. В струминному друці зображення чи текст переносяться на папір керованим за допомогою ЕОМ струменем, який розпилює сотні тисяч електростатично заряджених краплин фарби на секунду. При електростатичному – форма, яка пройшла електростатичну обробку, з нанесеною на неї порошковидною чи рідкою фарбою віддає її на папір, який отримав попередньо протилежний заряд. Обидва способи відкривають шлях безконтактного друку, який іде на зміну друку з покритої фарбою форми.

Таким чином історія поліграфії та видавничої справи, як і інших досягнень людства, – це історія взаємодії технічного прогресу і соціального розвитку. Кожний з цих напрямів сприяє розвитку іншого, почергово стає ведучим, але тільки при умові злиття в один спільний потік можливі докорінні зміни в життілюдського суспільства.

При будь-якому розвитку поліграфічної техніки та технології якість майбутнього видання, його художня цінність залежатимуть від якості складання та культури верстання. Верстаючи книгу, необхідно досконало знати всі види складання, всі складальні засоби і можливості складальної техніки та мати добрий художній смак.

Складальник-верстальник повинен знати друкарську систему вимірів, ознаки шрифтів різноманітних гарнітур, латинські і грецькі алфавіти, математичні, хімічні та інші спеціальні знаки, правила орфографії і пунктуації, систему скорочень, технічні правила складання та верстання всіх видів текстів, стандартні коректурні знаки, технічні вимоги до якості складання, а також прогресивні методи виконання робіт,

Він повинен вміти виконувати складання і правку всіх видів текстів і, зокрема, таких, в яких є спеціальні терміни з домішками математичних, хімічних, астрономічних та інших знаків і формул, а також різноманітні шрифтові (прописні, курсивні, напівжирні) і нешрифтові (розрядка, втяжка) виділення.

Крім сказаного вище, спеціаліст з складання і верстання повинен знати національні алфавіти, шрифти на латинській та грецькій основах, правила складання і правки книжково-журнальних таблиць, технічні вимоги до якості машинописногоскладання та якості ілюстративного матеріалу, технічні правила верстання, стандарти оформлення книжково-журнальної продукції, основні схеми спуску сторінок під час друку на плоскодрукарських і ротаційних машинах.

Основною метою будь-якого друкованого видання є задоволення інформаційних потреб. Тому у відтворенні творчого задуму автора, художника потрібно знайти найбільш зручний варіант подання текстового повідомлення читачеві. Особливу увагу слід надавати зручності читання тексту. Зі зручністю читання пов'язана швидкість читання та якість сприйняття прочитаного. Основне в зручності читання – зрозумілість літер, знаків і адекватність їх сприйняття. На зручність прочитання впливають малюнок знаків і літер, гарнітура шрифту, його кегль, якість відбитка, довжина рядка і т. ін. Починаючи роботу, слід завжди пам'ятати, що книга – продукт поліграфічного мистецтва, елементами якого є майстерність складання, верстання, друку, брошурування і т. ін. Естетичні почуття може викликати, наприклад, і чисто шрифтовий розворот книги, тобто такий, на якому нема нічого, крім шрифту. Цього можна досягнути завдяки правильному верстанню, вдало підібраному шрифту, співрозмірності сторінки складання та полів. Лише при дотриманні законів пропорційності, відповідності різних елементів у верстанні книги виникає відчуття прекрасного.

Складальник-верстальник під час складання і верстання текстових сторінок може знайти більш відповідне вирішення складання того чи іншого тексту, який би відповідав технологічним та естетичним вимогам. Оволодіння ремеслом – безперечна умова успішної робота верстальника, але це ще не все, – необхідно мати смак, тобто добре розумітися, любити свою справу і спиратися на знання гармонійного оформлення.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке книга? У чому полягає її головне соціальне завдання?

2. Перелічіть основні етапи розвитку конструкції книги.

3. Розкажіть про історію розвитку книги до виникнення друку.

4. Які матеріали використовувались в якості паперу у стародавні часи?

5. Розкажіть про діяльність Йоганна Гутенберга.

6. Розкажіть про діяльність Івана Федорова.

7. Назвіть основні видання, які заклали основу книгодрукуванню.

Які види друку проіснували не довго, а які розвиваються і надалі?