Інформаційні «протигази» медіа-грамотності замість придатного для життя медіа-дов1

(або деякі сумніви щодо media literacy)

(матеріал написаний проф. Борисом ПОТЯТИНИКОМ)

«Як вижити в агресивному інформаційному середовищі». Як на мене, кращу назву годі й було придумати для для розмови за круглим столом, що її проводила у листопаді у Львівській Богословській Академії Наталка Габор – керівник проекту медіа-грамотності Інституту екології масової інформації (за найактивнішої участі Інституту релігії та суспільства і віце-ректора ЛБА Мирослава Мариновича).

Запропонована назва вдало відображає основне завдання медіа-грамотності на Заході, зокрема у США: оснастити підлітків чимось на кшталт індивідуальних засобів безпеки. Тут напливають асоціації з протигазами, які одягають за умов несприятливого атмосферного довкілля. Хоча йдеться про інше. Дітей вчать критично сприймати медіа, бачити комерційні мотиви позаду насильницьких чи порнографічних сюжетів, аналізувати і подумки деконструювати екранний чи друкований продукт. Цілі серії спеціальних відеофільмів, тренінгів і програм розроблено західними центрами медіа-грамотності для того, щоб прищепити юному поколінню «інформаційний імунітет».

Здавалося б нам варто лише скопіювати всі ці програми, перекласти українською і запустити в наші школи та вузи, злегка адаптувавши до місцевих умов. Отже все йде як слід, за винятком одного. Мені не до вподоби акцент на «індивідуальних заходах безпеки». Натомість важливішим є інше питання: як зробити так, щоби відпала потреба в «інформаційних протигазах»? Цебто як змінити саме інформаційне довкілля в бік меншої агресивності?

Наразі в Західній Європі і США у цьому напрямі працюють так звані групи тиску, які, наприклад, пікетують деякі телекомпанії, що зловживають; насильницькими сюжетами, їхня діяльність поки що не надто результативна, хоч і не позбавлена перспективи. Проте нашій, зайнятій проблемами елементарного виживання, країні тепер, здається, не до цього.

Вже не згадую того, що якісне поліпшення інформаційного довкілля – ноосфери – неможливе без внутрішньої трансформації самої людини. Ця найновіша сфера планети тому й позначена цим терміном грецького походження (ноос – розум), що пов'язана з мисленням, психікою homo sapiens, точніше – з домінуючими особливостями психічної активності людства. Проте, з іншого боку, ноосфера може бути подібною до попередніх сфер - атмо- чи біосфери. Подібною у своїй об'єктивній логіці розвитку, незалежній від суб'єктивних бажань якогось індивіда чи групи людей. Втім це – тема окремої і складної розмови. Сьогодні ж зупинимося на майже очевидних суперечностях.

1. Упродовж останніх семи років у США (найбільшому в світі продуцентові насильницької відеопродукції) йде спад злочинності. Під час візиту до Лос-Анджелеського центру медіа-грамотності у березні 2000 року я поставив керівникові тієї інституції Елізабет Томан таке запитання: «Чи пов'язуєте ви спад злочинності бодай частково з діяльністю активістів media literacy?» Відповідь була негативною. Отже за спад злочинності «відповідальні» інші чинники, наприклад, економічний бум.

2. Навіть у середовищі психологів нема цілковитої ясності щодо негативного впливу насильства і порнографії. Скажімо деякі дослідження засвідчують, що порнографія умиротворює надміру агресивних суб’єктів. Так само впливають на них і насильницькі фільми, тобто в підсумку маємо зменшення агресивного настрою, психічну розрядку.

3. Інтерес до насильства має глибоке психологічне коріння, що засвідчено найдавнішими міфами і казками.

Вам, напевно, траплялися люди, які при перегляді насильницьких трилерів чи фільмів жахів відчувають щось на кшталт катарсису, емоційної розрядки. Стівен Кінг якось написав огляд мистецтва жахів — щоб показати й підтвердити переваги звичайного нормального життя над збоченням і у такий спосіб допомогти людям впоратися з існуючими страхами. Англійський автор Київ Баркер (для його творів «Книги крові», «Гра у прокляття» властиве поєднання жахів, містики, садизму і порнографії) вважав, що така література задовольняє важливу суспільну потребу: «У народу існує апетит на такі речі, а всі апетити цілком здорових людей – явище ціпком здорове. І навпаки, притлумлення потягу до споглядання крові,       ' смерті, видається мені дещо хворобливим...»

Тепер трохи філософії. Нинішні апологети насильства та агресії посилаються на Геракліта, який вважав «ворожнечу матір'ю речей». Будь-який предмет, істота, думка розтягнуті поміж двома межами – буттям і небуттям, життям і смертю, наявністю і відсутністю, притяганням і відштовхуванням, подібністю і відмінністю і т.д. Ці протилежності ворожі одна одній, їх присутність наповнює * реальність внутрішнім драматизмом, динамікою, силою і печаллю. Тому агресія –засадничий принцип буття. Звідси неважко провести ниточки яку всесвіт, так і всередину атома, в таємницю нуклеарної зброї. «Насильство настільки глибоке явище, що в ньому раціональна індивідуальність щезає, поступаючись надособовому архетипові. Функції ката і жертви, як і взаємне тяжіння статей, перевищують індивідуальне. Проте ліберальна система, відкидаючи культ романтичного героя і стаючи на захист обивателя-ідіота, торгаша, дискредитує агресію. Жертва', висунула свої претензії на тотальну безпеку, захист від агресії, як найвищий етичний імператив. Лінія «природного права», починаючи від Руссо, призначена для захисту жертви. Агресія стала сприйматися, як зло» (Дугин А. Суб'єкт без границ. Элементы 1996. N7. С. 3–6.)

«Коли агресія – життя, то мир – смерть. Ми воюємо проти пасивності, сльоти, щоб людство не згасло остаточно» - стверджує один з естрадних кумирів молоді в Росії Егор Летов. Він вважає, що «кривава армія змете вавилонську цивілізацію і через нову глобальну революцію створить нову справжню людину...» (Элементы. 1996. С.46–47).

Загалом, прийнято нарікати на екранне насильство, продуковане в надрах Голлівуду. Та не забуваймо, що насильницькі видовища мають довгу традицію в західній культурі. Взяти хоча б Інквізицію, за вироками якої упродовж близько 500 років (за різними і дуже відмінними оцінками) було страчено від 1 до 10 млн. осіб, переважно через спалення живцем на вогнищах. Не секрет, що для більшості доброчесних громадян ці страти були передусім видовищем, яке й облаштовувалось відповідно: спеціальні костюми, факельні походи тощо.

З іншого боку, насильством переповнені чимало текстів, які прийнято шанувати як класичні. Скористаюся фронтовою поезією Олеся Гончара. Вірш «Атака»: «Скрегоче залізом округа, Смертю повітря фурчить. Я знаю той ступінь напруги, Коли вже ніщо не страшить.

Святе божевілля атаки В тобі поглинає все. Через яри і байраки Незнавана сила несе.

Немає ні рідних ні любих, Нема ні жалю ні тривог. Байдужим стаєш до згуби, Могутнім стаєш, як Бог» (Олесь Гончар. Твори: У 6т. Т. 1. К.: Дніпро, 1978. С. 81.) А ось відомий опис «бенкету у Лисянці» Тараса Шевченка: «Не милують, карають завзяті. Як смерть люта, не вважають на літа, на вроду шляхтяночки й жидівочки.

Тече крову воду. Ні каліка, ані старий, ні мала дитина, Не остались, - не вблагали лихої години. Всі полягли, всі покотом, ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар...»

Завершити цей перелік цитат можна було б промовистим «Рядком з літопису» Галини Гордасевич: «В той год не було на Русі Ні мору, ні глоду, І домовилися князі усі Хоч до якогось ладу. І гарно було молодим у весільній одежі, І як в небо здіймався дим, то від вогнища — не від пожежі. І вчасно посіяв сівач, і яблуня квітувала, І мати спекла калач — Родину нагодувала. І радісно їй було: з муки ж бо, а не з полови! А муж як сідав у сідло, то хіба що на лови. І знак біди не звисав з темного неба нічного, 1 чернець в манускрипт записав: «Сей год не було нічого» (Галина Гордасевич. Рядок з літопису//Дзвін. 1997. N1. С. 57).

4. На семінарі згадувалось, що однією із суттєвих перепон на шляху медіа-грамотності є «бажання казки». Не хочеться чути пояснень, що, мовляв, вас експлуатують, на вас заробляють, не хочеться руйнувати фільм якимись аналітичними методами осмислення, «бажання казки» переважає. На завершення подамо цитату з інтерв'ю ініціатора медіа-екології Маршала Маклюена (одного з останніх в його житті): «Людина електронної епохи, електронна людина втрачає своє тіло і разом з ним відчуття ідентичності. Вона має імідж, але не тіло. Ця людина відчайдушно шукає своє коріння. І насильство - одна з маніфестацій цих пошуків ідентичності».*

А втім, ми забігаємо наперед у своїх сумнівах. Україна поки що лише проходить фазу первинного усвідомлення проблеми.

SAPINES CONTRA LUPUS