2. Змі як чинник демократизації суспільно-політичного життя: українські реалії

Невід’ємною ознакою правової демократичної держави є забезпечення свободи слова громадян, свободи інформаційної сфери, право на висловлювання власної думки та позиції, право на отримання й поширення інформації без перешкод. Свобода слова виступає тим підґрунтям, на якому будується демократія і без якого існувати демократичні інститути не можуть. Ще автор проекту Декларації незалежності США Т. Джефферсон, окреслюючи роль мас-медіа у розвитку держави, говорив, що якби перед ним стояв вибір: уряд без газет чи газети без уряду, – то він, безумовно, обрав би газети без уряду, оскільки без свободи слова суспільство може прийти до диктатури.

У сучасному цивілізованому світі свобода слова виступає однією з найістотніших демократичних норм конституційного ладу. Навіть короткий огляд конституцій держав світу, яким притаманні стійкі демократичні традиції, засвідчує це. Для прикладу, стаття 21 Конституції Італії зазначає: “Преса не може підлягати дозволу або цензурі...”; стаття 21 Конституції Японії: “...гарантовано свободу зборів, об’єднань, а також свободу слова, преси і всіх інформаційних форм вираження думок… жодна цензура недопустима”. Крім того, свобода слова є визнаною нормою міжнародного права. Так, у статті 10 Європейської Конвенції з прав людини визначено: “... кожен має право на свободу самовираження. Це включає свободу мати свою думку, отримувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку влади та незалежно від кордонів...” тощо.

У демократичних державах взаємодія влади і суспільства базується на механізмах зв’язку з громадськістю та наданні інформаційних послуг населенню. Обмін інформацією є важливою ланкою в системі державного управління, оскільки повнота, якість і вірогідність інформації, що використовується для прийняття соціально-політичних рішень визначає і правдивість та дієвість таких рішень. Особливого значення проблема відкритості інформаційних систем набуває в сучасних умовах – умовах побудови в Україні демократичного суспільства. Очевидно, що розвиток економіки, науки, культури, техніки, сфери соціальних відносин, а також розвиток і вдосконалення політичної системи безпосередньо залежать від якості інформації, її повноти, оперативності і форми подання.

Засоби масової інформації тлумачаться словниками як розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, та поширенням інформації. До цієї мережі входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Нині в політичних процесах багатьох країн світу активно використовується Інтернет, особливість якого полягає в тому, що він дозволяє встановити зворотний зв'язок політиків із своїми виборцями. Саме політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами, оскільки вона неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. Тому ЗМІ все більше виступають не лише необхідною ланкою передачі інформації у системі механізмів політики, але й нерідко її творцем.

ЗМІ є однією із складових частин демократичного світобачення, а роль, яку вони відіграють у процесі становлення демократичних перетворень, є набагато важливішою, ніж це може здатися на перший погляд. Свідченням впливу мас-медіа на суспільство можуть бути численні мовні штампи, якими протягом минулих десятиріч вони характеризувалися: “четверта влада”, “ланцюговий пес демократії”, “великий арбітр”, “очі та вуха суспільства” тощо. Спроба проаналізувати вказані характеристики лише підкреслює їхню справедливість: за умов демократії особливого значення набуває швидкість, ефективність та якість здійснень повноважень представниками державного апарату. Коли відсутній контроль за їхньою діяльністю, у цілому ряді випадків виникає небезпека зловживання владними повноваженнями. Тому в демократичному суспільстві мас-медіа є “ланцюговим псом”, “великим арбітром”, який виконує функцію нагляду за діяльністю органів державної влади, попереджує розгул корупції та виродження демократії.

Щодо визначення засобів масової інформації як “четвертої влади” в суспільно-політичному житті, то з ним погоджуються далеко не всі науковці. Наприклад, О. Гриценко обґрунтовує думку про те, що оскільки журналістика, на відміну від владних структур, не керує суспільством, не видає законів, підзаконних актів та інших нормативних документів і не вирішує судових справ, то вживання терміну “четверта влада” відриває журналістів від справжнього покликання – ролі посередників між суспільством у цілому, громадськими організаціями та окремими громадянами і державою, політичними та владними структурами. Тому вживання згаданої метафори лише дезінтегрує журналістів. Водночас для більшості громадян ЗМІ є найважливішим джерелом інформації про діяльність органів державної влади, події та процеси, що відбуваються в державі та в світі. Виходячи з цього, О. Гриценко підкреслює, що будь-яка інформація, незалежно від того, якої сфери вона стосується, спрямована не тільки на інформування аудиторії, але й на формування ціннісних орієнтацій особи і суспільства – отже, ЗМІ виступають одночасно і продуктом громадської думки, і силою, що її формує. Саме в цьому полягає специфіка діяльності мас-медіа.

Важливу роль ЗМІ у життєдіяльності суспільства відзначали вже здавна: Ігор та Ярослав Паськи наголошують, що в Англії VII століття друковане слово відігравало помітну роль у формуванні вартостей та громадських орієнтирів, оскільки читаюче населення вже тоді складало 60–70 відсотків. Карл Дойч, розробляючи проблему ролі комунікації у становленні націй та народів, прийшов до висновку, що “...процеси комунікації є основою зв'язності суспільств, культур і навіть особистостей...”. Вчений вважає, що будь-яка співпраця людських істот потребує комунікації і чим більш організоване суспільство, тим більша потреба в комунікації, а отже – в інформації.

Отже, в ідеалі ЗМІ повинні відігравати роль комунікативного засобу суспільства та бути зв'язуючою ланкою між громадянським суспільством та державою. Держава – це публічна влада, сфера загальних інтересів, громадянське-суспільство – це сфера індивідуальних свобод і приватних інтересів, а між ними – засоби масової інформації, роль яких у розбудові демократії є визначальною. За умови, що ЗМІ виражають думку інститутів демократії, політичних партій, груп тиску і через вільну пресу підносять громадянське суспільство над державою – слід говорити про розвинену демократичну державу. Якщо ж ЗМІ сліпо виконують волю владних структур і підкорюють громадянське суспільство (справедливіше було б говорити про суспільство громадян) державі, це тоталітарний режим. Отже, ЗМІ є тією величиною, що може або заперечувати можливість становлення тоталітарного режиму, або сприяти його творенню.

Для побудови “відкритого суспільства”, як зазначають Б. Рассел, К. Поппер, Дж. Сорос, обов’язковою умовою є відкритість мас-медіа: оскільки таке суспільство ґрунтується на засадах самозбереження та безпеки нації, на визнанні самоцінності особистості, людських спільнот. У відкритому суспільстві і преса має бути вільною, тобто, саме вона має забезпечувати прозорість державних, політичних, економічних та культурних інституцій для громадянського суспільства – у цьому й полягає унікальність та винятковість ролі засобів масової інформації у демократичній державі. Крім того, вільна преса та демократичне суспільство взаємовпливають одне на одного: свобода слова допомагає утвердженню відкритого демократичного суспільства, а останнє, у свою чергу, забезпечує подальший розвиток і гарантії свободи ЗМІ. Основою будь-якого громадянського суспільства, навіть того, що ще тільки зароджується, повинна бути свобода та безпека кожної окремої особи. Акцентування уваги на свободі як складовій громадянського суспільства можна пояснити тим, що саме свобода була поштовхом до народження вільної думки, слова, а згодом – і такого явища, як засоби масової інформації. У середньовічній свідомості – історичний етап становлення свободи совісті – “слово” трактується як певний “ключ” до “діла”; отже, хто володіє словом, той панує над дійсністю, панує над світом. Зрештою таке трактування дійшло до наших часів у наступній загальновідомій формулі: “Хто володіє інформацією, той володіє світом”.

Роль мас-медіа особливо зростає в періоди глибоких соціально-політичних та економічних перетворень, які характеризують суспільно-політичні процеси в сучасній Україні. Прикладом такого впливу (далеко не завжди позитивного) можуть бути “інформаційні війни” (або інформаційно-психологічний вплив), що мають місце у вітчизняному інформаційному просторі і спровоковані саме мас-медіа. На жаль, в Україні й досі бракує розуміння суспільством і самою владою того факту, що ЗМІ повинні бути демократичною противагою офіційній владі і самі офіційні кола повинні бути зацікавлені в становленні незалежної інформаційної системи в державі. Доводиться констатувати, що українське суспільство, як і більшість пострадянських суспільств, і досі не спромоглося здолати тих позицій, які були проголошені ще теоретиком комунізму Володимиром Леніним і які сповідувались протягом всього радянського періоду щодо засобів масової інформації як “...засобу ідейно-політичної боротьби, управління і пропаганди, що здійснює вплив на поведінку людей і залежить від матеріально–фінансового забезпечення...”.

Актуальність потреби забезпечення відкритості інформаційних систем у сучасній Україні пов’язана також і з тим, що інформаційний простір є тим середовищем, у якому реалізується державна політика, приймаються державні рішення, діє механізм управління суспільством. Саме інформаційний простір забезпечує умови для участі громадян у прийнятті суспільно-значущих рішень і визначається рівень доступності правової інформації для окремих категорій осіб. Від рівня відкритості інформаційного простору значною мірою залежить і відкритість суспільного устрою для демократичних перетворень. Крім того, мас-медіа забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не зможе правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, прийняти відповідальне рішення тощо. Як не згадати в даному контексті вислів відомого українського дипломата, ученого і журналіста Євгена Онацького про те, що “...ЗМІ – це мозок нації, який думає за націю, обдумує всі її справи, підказує ті чи інші рішення..., серце, що відчуває націю, б’ється в такт мільйонам сердець...”.

Отже, наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, – одна з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. Основні аспекти участі ЗМІ в забезпеченні відкритості й демократичності суспільства можуть бути виражені в таких тезах: по-перше, вони подають інформацію про події, що впливають на повсякденне життя, по-друге, подають аналіз подій, їхню оцінку й прогноз, встановлюють та розвивають відносини між громадськими організаціями, політичними партіями і неурядовими організаціями, і, нарешті, вони рекламують певних політичних діячів. Історичний досвід також свідчить про те, що ЗМІ можуть служити різним (не тільки демократичним) політичним цілям і силам.

Динамічні процеси, що відбуваються в сучасній Україні, віддзеркалюються в суперечливому характері взаємодії політичної та медіа-систем. У сучасному світі умови функціонування ЗМІ є показником розвитку демократії, а модель взаємодії політики і мас-медіа – важливою ознакою існуючого політичного режиму. Цілком закономірно, що після проголошення незалежності України преса стала могутнім джерелом широкого діапазону інформації, способом вільного вираження думок. В Україні на загальнодержавному рівні були закладені політико-правові основи, що відповідають сучасним світовим стандартам для забезпечення функціонування преси на принципах демократії (відповідно до ст. 34 Конституції України “кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір”). Маючи намір створити правове поле для розвитку свободи слова в Україні, вже в перші роки існування незалежної України, Верховна Рада України прийняла понад два десятка законодавчих актів, що в той чи інший спосіб регулюють діяльність ЗМІ. Аналіз змісту ряду нормативних актів вітчизняного законодавства дає можливість стверджувати, що на державному рівні гарантовано право на інформацію, її відкритість, доступність, на свободу обміну нею, її об’єктивність, достовірність, повноту й точність інформації. Також держава гарантує економічну самостійність і забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих ЗМІ, запобігає зловживанням і можливості встановлення монопольного становища на ринку видавців та розповсюдження друкованої продукції тощо.

Водночас зміст згаданих законодавчих актів, а особливо практика застосування, залишають бажати кращого. Про це свідчать оцінки авторитетних міжнародних інституцій, зокрема, Парламентської Асамблеї Ради Європи. За висновками Комітету захисту прав журналістів США, Україна фігурує серед тих країн, де влада придушує свободу слова за допомогою заходів адміністративного тиску. Результати соціологічного опитування, проведеного тижневиком "Дзеркало тижня" демонструють, що 42 % представників провідних українських ЗМІ вважають законодавство, яке регулює діяльність мас-медіа, задовільним, але практику його використання – такою, що обмежує свободу слова, ще 39 % – переконані, що закони реально не гарантують свободи слова. Що стосується принципу "цензура заборонена", який декларується в Конституції, про її відсутність у реальному житті навряд чи можна однозначно говорити. Діяльність редакцій досі пов'язана з втручанням окремих політичних сил у зміст інформаційних повідомлень. Присутня також і "внутрішня цензура" окремих журналістів, виплекана в радянські часи та заснована на страхові зайняти опозиційну щодо офіційної позицію.

Інший момент: сьогодні влада продовжує використовувати протекціоністські заходи щодо підтримки власних ЗМІ. Проводячи політику протекціонізму щодо державних ЗМІ, влада вживає різні форми економічних санкцій до опозиційних медіа. Серед найбільш поширених – накладання штрафів контрольно-ревізійними і податковими органами, невиправдано високі суми відшкодування моральної шкоди тощо. Досить прогресивному законодавчому забезпеченню свободи слова в Україні протистоять недосконалість механізмів покарання за порушення законодавства про свободу слова, залежність судів від виконавчої влади, а самих мас-медіа – від політичного патронату і фіскальних органів держави.

Останніми роками українські ЗМІ стали реальним засобом політичної комунікації між владою і суспільством. Проте, оскільки вони активно залучилися до політичної боротьби між різними політичними партіями і громадськими організаціями, у сучасному українському суспільстві політична комунікація часто має суперечливий характер, що призводить до дезінтеграції суспільства. На думку науковців, у журналістиці повинен діяти принцип: більше свободи – більше відповідальності. Слід чітко розрізняти такі поняття, як журналістська помилка (за яку доречне й достатнє вибачення) і навмисне спотворення фактів (за які необхідно визначити покарання), які можуть спричинити до зростання напруги в суспільстві. За умов нерозвиненості інституцій громадянського суспільства в нинішній Україні годі й сподіватись на сильні і незалежні мас-медіа, оскільки держава таких не потребує, а суспільство навіть не намагається контролювати владу в жодній формі. Така ситуація дає широкі можливості для маніпуляції засобами масової інформації.

Щодо питання довіри населення до ЗМІ, то вона тримається на досить високому рівні: за даними Інституту соціології НАН України у січні 2000 року засобам масової інформації довіряли 28,9 % респондентів (Президенту України – 26,9 %, уряду – 13,7 %, Верховній Раді – 7,1 %, політичним партіям – 3,8 % ).

Фонд «Демократичні ініціативи» та фірма “Юкрейніан соціолоджі сервіс” оприлюднили результати соцопитування: “Громадська думка населення України – грудень 2007 року”. У грудні  2007 року громадяни України переважно не довіряли органам державної влади та державним інституціям. Найбільше громадян не довіряють правоохоронним органам:  міліції (баланс довіри-недовіри становить – 38 %), судам (– 37 %) та  прокуратурі (– 30 %). Конституційному суду теж переважно не довіряють (– 22 %). Дещо менші показники недовіри до Верховної Ради (– 19 %), Президента України (– 17 %), місцевої влади (– 15 %) та уряду Януковича (– 14 %).

Довіра переважає в основному до  неполітичних інституцій – церкви (баланс довіри–недовіри (+ 59 %), Збройних сил України (+ 38 %) та українських ЗМІ (+ 23 %). Дещо переважала й довіра до СБУ (+ 3%).

За результатами опитування, яке в Україні провели Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова 5–10 червня 2010 року, найвищий рівень довіри серед усіх соціальних інституцій стабільно має Церква (баланс довіри-недовіри становить + 52 %), високий рівень довіри також в українських ЗМІ (+ 35 %), далі за рівнем довіри йдуть: Збройні сили України (+ 17 %), Президент Віктор Янукович (+ 22 %), уряд України (+ 9 %), СБУ (+ 9 %).

Аналізуючи дані різних дослідницьких центрів та інститутів у різні роки від 2000 до 2010 року, не важко помітити, що найбільшою довірою населення користуються (в порядку зменшення): загальноукраїнські телеканали, місцева преса, українські друковані ЗМІ, місцеві радіостанції, місцеві телеканали, українське центральне радіо. Значна кількість ЗМІ досі перебуває під державним контролем і, відповідно, ставлення таких мас-медіа до дій влади не може бути об'єктивним та критичним. В інформаційному полі України існують ЗМІ, що дістають повну або часткову фінансову підтримку від окремих осіб та політичних (фінансово-економічних) організацій, що також впливає на якість їх інформаційної продукції. Серед засновників українських ЗМІ переважають олігархи, які ще не мають достатньої економічної та політичної автономії від президентської влади. На думку вітчизняних журналістів, залежність від влади вітчизняних бізнесменів, які здатні утримувати ЗМІ, є значною мірою тим фактором, що суттєво обмежує свободу слова в Україні. Незважаючи на досить велике представництво в інформаційному просторі України недержавних мас-медіа, держава зберігає значну присутність на ринку ЗМІ і має великий вплив на його формування, що не відповідає досвіду розвинутих демократій і створює потенційні можливості для маніпулювання громадською думкою.

Тиск із боку окремих органів державної влади на опозиційні ЗМІ. Даний факт є чи не найкращою ілюстрацією того, що демократичні перетворення в Україні лише започатковані. Наповнення їх реальним змістом – справа майбутніх поколінь, громадянська соціалізація яких відбувається в умовах державно-політичної незалежності України. Протягом 90–х років XX століття незалежними аналітичними центрами Заходу Україна неодноразово визнавалася як держава, у якій права ЗМІ та право громадян на доступ до інформації систематично порушувались. Негативною реальністю національного державотворення стали вбивства журналістів.

Серед проблем, пов’язаних із свободою слова в Україні також наголосимо на невитребуваності якісного викладу інформації національним читачем. У зв'язку з економічними негараздами, вплив яких на пересічного українця є доволі відчутним, у виборі ЗМІ як джерела інформації споживач часто керується критеріями не якості, об'єктивності, незаангажованості, а критерієм ціни і доступності.

Варто узагальнити причини, які гальмують або навіть унеможливлюють процес набуття українськими ЗМІ відповідного місця в суспільно-політичній системі суспільства: економічна залежність ЗМІ від держави та політичних, фінансових угруповань; партійно-клановий диктат, який роз'їдає українську журналістику зсередини; відсутність у українських журналістів відчуття корпоративної солідарності та професійної згуртованості; нестача потужного єдиного українського інформаційного простору; географічна обмеженість читацького електорального поля; брак сталих традицій політичної культури та політичної відповідальності як політиків, так і журналістів; відсутність правової держави, де б інші "гілки влади" вбачали в особі ЗМІ рівноправного партнера, а не ворога чи конкурента тощо.

Очевидно, що створення в Україні правової, демократичної держави неможливе без переходу від інформаційної закритості до інформаційної системи відкритого суспільства, що передбачає нові форми взаємодії держави і суспільства. Державна влада повинна здійснюватися відкриту і чесну взаємодію з громадськістю через ЗМІ, які повинні перетворитися на виконавчий механізм «четвертої влади» – громадської думки.

Попри констатування негараздів в інформаційній сфері України варто наголосити, що демократичні орієнтири її розвитку – не випадковий вибір народу, проголошений ним на початку 1990–х років, не ситуативна поведінка національної державотворчої еліти, а довготривала програма повернення України до давніх демократичних традицій українського народу і навернення до демократичних цінностей сучасного цивілізованого світу. Для формування в Україні справді демократичного громадянського суспільства необхідно, щоб і суспільні організації, і окремі громадяни могли оперативно та своєчасно отримувати достовірну й об’єктивну інформацію. Таке вільне одержання інформації є основою захисту прав людини.