Зміна декорацій

Автор матеріалу – Віталій Портников

12.02.2010 15:44

Вибори-2010 не змінять нічого: Україна залишиться нахабною корпоративною державою з байдужим суспільством і загальним нерозумінням необхідності реформ, пише Віталій Портников у своїй колонці в тижневику «Кореспондент».

Дві України, які звично вже проголосували кожна за свого кандидата, завмерли в очікуванні неминучих змін. Прихильники Віктора Януковича – в очікуванні того, що нарешті буде наведено порядок, настане поліпшення економічного життя, повернуться дружні відносини з Росією. Прихильники Юлії Тимошенко – що відбудеться монополізація влади донецькими політиками і донецькими бізнесменами, зникне європейська перспектива, виникнуть проблеми зі свободою слова... Ще напередодні виборів прихильники обох кандидатів лякали самих себе і своїх опонентів. Ось прийде Янукович – і почнеться! Ось прийде Тимошенко – і таке буде!

Ніби не були і Тимошенко, і Янукович прем'єр-міністрами країни, як ніби ми жили не при них, а при якихось невідомих супостатах, наміри і – що найголовніше – можливості яких нам невідомі. Як ніби не знаємо, що обом кандидатам та їхнім командам гроші замінюють найсвітліші наміри. Як ніби не розуміємо, що заради влади вони готові домовлятися з ким завгодно і про що завгодно. Саме тому одразу ж після виборів представники Партії регіонів цілком серйозно заговорили про створення коаліції ні з ким-небудь, а з Нашою Україною. І не просто з Нашою Україною, а з тією її частиною, яка не увійшла до коаліції з БЮТ з патріотичних міркувань і зорієнтована на Президента, країни, що йде з посади, – того самого "супостата" і "націоналіста", що викликає таке роздратування у багатьох виборців Віктора Януковича. І що, думаєте, не об'єднаються, якщо треба буде? Ще й як об'єднаються!

А що, раніше не об'єднувалися? А хіба БЮТ і Партія регіонів майже не злилися в зворушливому екстазі за кілька місяців до цих доленосних президентських виборів. Хіба Янукович вже не був буквально за крок від крісла глави держави – лише обирається не народом, а парламентом? Чому ж тоді ніхто нічого не боявся, ніхто нікого не залякував, а всі просто домовлялися. І якщо б не небажання нинішнього переможця президентських виборів опинитися в ролі декоративного монарха при енергійному прем'єрові, давно б вже портрети Януковича висіли б на видних місцях у державних установах.

Україна – одна і вона мало чим відрізняється від Ужгорода до Харкова, щоб там про себе не думали її мешканці.

Тому апокаліпсису не буде. Бо ніяких двох Україн у природі немає. Україна – одна і вона мало чим відрізняється від Ужгорода до Харкова, щоб там про себе не думали її мешканці. Кримінальних авторитетів відстрілюють не тільки в Донецьку, а й у Львові. На підтримку держави сподіваються в кожному українському регіоні. Кожен український виборець вважає свого кумира справжнім рятівником і захисником – і впевнений, що кумир претендента – бандит (бандитка), ворог і брехун. А тих, хто звик сподіватися на власні сили і не створювати собі кумира, хто хоче будувати свою країну, а не сподіватися на обіцянки чергового вождя, досі настільки мало, що стверджувати, що вони щось можуть змінити, було б дуже самовпевнено.

Саме тому всі надії на зміни, що активно впроваджувалися у громадську свідомість у 2004 році, так і залишилися марними. Так, одні гасла – на певний час, як бачимо – змінилися іншими. Так, сталася справжня кадрова революція, коли на місце одних корумпованих чиновників прийшли інші, ближчі переможцям, менш професійні, більш бідні і не менш схильні до хабарництва. Так, тотальний державний контроль над ЗМІ змінився свавіллям кланових інтересів – деякі найбільш наївні громадяни на чолі з Президентом Віктором Ющенком вирішили, що це і є свобода слова. Але в цілому, все залишилося як і було при улюбленому дідусеві Леоніду Даниловичу – нахабна корпоративна держава, байдуже суспільство, повне небажання будь-яких реформ, повне невміння їх проводити і повне нерозуміння, навіщо ці реформи взагалі потрібні.

Ось що відбулося насправді у 2004 році, дорогі співгромадяни: Україна залишилася на місці. Ось що відбудеться в результаті виборів 2010 року: Україна залишиться на місці. Найбільш замріяні з вас – що зі Львова, що з Києва, що з Донецька – думають, що Україна це такий корабель, що мчить по бурхливих хвилях океану і від того, хто буде капітаном цього судна, залежить, куди воно поверне – чи пристане до щасливого берега достатку або ж опиниться розбитим біля скель неблагополуччя.

Немає не те щоб нікого, хто зважився б нарешті вивести наш корабель у відкрите плавання, але навіть того, хто турбувався б його ремонтом.

Годі! Україна, звичайно ж, корабель. Але цей корабель давно стоїть у доці. З радянських часів він з цього доку не вибирався. Ми просто встановили на цьому судні наш прапор, оголосили док суверенною територією і чекаємо чогось, іноді розкачуємо корабель, іноді бунтуємо на ньому ж, але найчастіше сидимо і мріємо про диво. Вже вода в доці давно зацвіла, вже обшивка погана, а нам все здається, що пливемо ми кудись, що боремося з хвилями. І при цьому немає не те щоб нікого, хто зважився б нарешті вивести наш корабель у відкрите плавання, але навіть того, хто турбувався б його ремонтом – такого теж не знайти. Бо кожен з капітанів, штурманів і боцманів норовить поцупили те, що ще залишається на ходу, що ще не прогнило остаточно, що цокає і ворушиться. І якщо знайдеться який-небудь божевільний капітан, який ось так одразу захоче наш корабель вивести з доку – він потоне в першому ж зіткненні із реальністю. Корабель Україна потрібно спочатку відремонтувати. Але вся проблема в тому, що ніхто з нас не збирається займатися ремонтом – ми звикли змальовувати колективне плавання...

АНАЛІЗ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО МАТЕРІАЛУ

Автор аналізу – Андрійчук Ніна

Проаналізуємо матеріал з чотирьох аспектів проблематики ЗМІ:

1. формальний (лексико-семантичний, синтактико-стилістичний; соціопсихолінгвістичний);

2. змістовий (структурно-смисловий),

3. функціональний (рольовий);

4. соціально-оціночний (оцінка явища з боку дотримання соціальних норм і зразків поведінки).