Академічна музика першої половини століття

В першій половині 20 століття поряд з продовженням традицій пізнього романтизму (творчість Г.  Малера, Р.  Штрауса, С. Рахманінова, К. Шимановського) виникають нові стильові напрямки  імпресіонізм (К. Дебюссі, частково М. Равель), експресіонізм (А. Шенберг, А. Берг), неокласицизм (П. Хіндеміт, частково І. Стравінський), все більше відособлюються індивідуальні композиторські стилі. Значну увагу композитори приділяють дослідженням глибинних пластів музичного фольклору та його інтеграцію в композиторську творчість (Б. Барток, рання творчість І. Стравінського, частково Г. Свірідова, В. Лютославського, українських композиторів Б. Лятошинського та Л. Ревуцького).

Інтенсивні пошуки нових композиторських засобів приводять до значного розширення поняття та застосування тональності, а в творчості ряду композиторів — до повної відмови від тональної системи, та винайдення нових засобів звуковисотної організації, напр. додекафонії, а пізніше – серіалізму.

Велике значення для розвитку музики мала поява та розповсюдження звукозапису та кіно. З'являються перші електроінструменти, що відкривають новий погляд на природу й можливості звуку (див. електронна музика). У 1920–х роках футуристи здійснюють спроби залучення до музичного мистецтва шумових звуків. В 1940–х роках розвиток техніка звукозапису відкриває новий напрямок  конкретну музику.

Повоєнні роки поглибили експериментаторські тенденції попередніх років – у 1950–ті роки виникають перші електронні експериментальні студії, на зміну серіалізму приходить алеаторика, у 1960–ті роки авангардні течії сягають радянської музики, яка до цього моменту розвивалася у руслі соцреалізму.