Сприйняття мистецького твору: відбір і фіксація (виписки, нотатки, цитати, власні враження). Теоретичні засади філологічного аналізу художнього тексту в змі

(автор матеріалу – Тамара МЕЛЬНИК)

Зміна цінностей і пріоритетів освітньої галузі, профілізація її та зміна ціннісних парадигм суспільства – аудиторії ЗМІ гостро поставила питання про те, якою мірою методи та прийоми дослідження літературного твору відповідають завданням, які стоять сьогодні перед сучасною людиною.

Останнім часом актуалізуються проблеми інтерпретації творів ЗМІ. Та чи можлива адекватна інтерпретація художнього тексту поза його попереднім аналізом?

Сучасна гуманітарна освіта не може орієнтуватися лише на інформаційне насичення студента. Вона має збагачувати його уявлення про взаємозв`язок усіх знань, якими володіє людина, розвивати філософічність мислення, виховувати духовно багату особистість.

У процесі підготовки студента-журналіста вагоме місце посідає аналіз художнього тексту, завдяки якому: розширюється поняття про зміст і форму; усвідомлюються відносно стійкі одиниці процедури різних типів аналізу; виробляється загальна здатність інтерпретувати прочитане й осягати мистецтво слова, засобами якого можна в майбутній педагогічній діяльності впливати на становлення домінантних рис розвиненої особистості.

Цілком природно, що шлях освіти полягає від простого - до складного, від елементів – до системи. Відповідно до засад класичної герменевтики, йдучи за основоположником теорії інтерпретації Ф. Шляйєрмахером, перш ніж пізнати частини, слід мати уявлення про ціле (передзнання), і навпаки: щоб збагнути ціле, треба опанувати його частинами.

Смисл нового підходу до літератури як до мистецтва слова полягає у тому, щоб довести її приналежність до мистецтва. Тому в процесі підготовки майбутнього журналістаа слід приділяти увагу поетиці як найважливішій складовій теорії літератури, що часто (зосередженістю на виховній функції літератури) обмежувалась у шкільному курсі її вивчення.

Художній текст – явище невичерпне, вимагає нових і нових витлумачень. Нині наше літературознавство збагатилось і продовжує інтенсивно збагачуватися найрізноманітнішими підходами, усі вони зумовлені самими функціями літератури як галузі мистецтва:

Естетичною. Словесне мистецтво, перш за все, естетично впливає на людину, бо є світовідчуттям у художніх образах, увиразнює, доповнює красу світу.

Пізнавальною. Творячи і сприймаючи образи, людина осягає світ, механізми психіки особистості, суспільство, природу, метафізичне буття.

Ігровою. Сприймаючи літературний текст, читач збуває надмір емоційної енергії, уявно ставить себе на місце героя, готується до життєвих випробувань, компенсує нездійсненні мрії, одержує втіху, забавляється.

Виховною. Навчившись глибоко сприймати мистецтво, людина збагачує свою духовну царину, стає моральнішою, витонченіше відчуває прекрасне довкола себе і намагається влаштувати своє життя за знаками краси.

Текст літературного, як і журналістського твору, є посланням автора своєму потенційному читачеві. Досягнення лінгвістичної прагматики, зокрема теорії мовної комунікації, зробили можливими принципово нові підходи до сприйняття й анализу художніх текстів. У цій теорії художній текст розглядається як акт комунікації з усіма його суттєвими ознаками і, передусім, ілокутивною метою - тим наміром, задля якого здійснюється комунікативний акт. Зазначена проблема була обгрунтована багатьома сучасними ученими (Ф. Бацевич, Б. Городецький, Г. Почепцов, Ю. Степанов, Ю. Апресян, Н. Арутюнова, М. Бахтін, Т. Винокур та ін.) Розв'язують ці проблеми і зарубіжні вчені (Дж. Серль, Дж. Остін, П. –Г. Грайс, Е. Берн, Т. Дейк, О. Дюкро, Е. Гросс, У. Еко).

Багато важить та обставина, що художній текст як витвір мистецтва поліфонічний, містить фактуальну, концептуальну та підтекстову інформації, на них грунтується інтелектуальний контакт між автором і читачем.

Внутрітекстові характеристики співвідносять з поняттям “дискурс”, розуміючи під ним, перш за все, текст у поєднанні з екстралінгвістичними факторами. Як зазначено на рис.1, за своєю природою дискурс пов’язується з такими текстовими категоріями, як цілісність, зв’язність, інформативність, концептуальність, модальність та ін.

Значущими у процесі аналізу є цілісність, що виступає засобом репрезентації смислу та сприяє його декодуванню, наприклад, розкриттю метафор.

Зв’язність у художньому тексті забезпечує логічну, темпоральну, просторову взаємозалежність елементів (континуум) та когезію. Різні форми когезії виділені І. Гальперіним. На рівні пізнання дійсності вчений виділяє не лише асоціативну, а й образну когезію. Остання (як своєрідна форма зв’язку) не лише збуджує уявлення про чуттєво сприйняті об’єкти дійсності, а й пов’язує образи, за допомогою яких ті об’єкти зображуються. Розгорнута метафора, на думку вченого, становить одну з найбільш відомих форм образної когезії.

При складних асоціативних зв’язках та високій образності, підтекстових смислах тощо важливу роль посідає інформативність художнього тексту, яка вимагає розуміння антропонімів, аналізу лексичної семантики, що рухає читача (слухача) у просторі й часі. Уважне ставлення до символів, маркованих слів, тропів опосередковують текстову категорію інформативності в плані трьох типів інформації – фактуальної, концептуальної та підтекстової. Наприклад, висловлювання Попід мури стояли мами, тримали в руках серця своїх синів і дули на них, аби не боліли ( В. Стефаник) є складним образним колажем, який може бути сприйнятим лише у зв’язку з усіма видами зазначеної текстової інформації. Це створює умови для занурення тексту в культурний код та актуалізації зв’язків у плані категорії інтертекстуальності.

Рис.1. Особливості художнього тексту

Категорія інформативності тісно пов’язана з модальністю, що виражає ставлення автора до повідомлених фраз за допомогою відповідної системи стилістичних прийомів. Модальність містить субкатегорію емотивності, яка разом з антропоцентричністю оптимізує інтерактивність авторського тексту і читача.

Це є свідченням того, що художній текст являє собою складну систему словесно-художніх образів, характеризується спрямованістю на образ, що досягається його спеціальною організацією, естетизацією слова.

Посутньою стратегією сучасної лінгвістики є перехід від вивчення текстової інтегративної структури до аналізу тексту як комунікативної системи (дискурсу), детермінованої такими складовими, як особистість автора в сукупності його психологічних, ментальних, соціально-культурних, етнічних та інших рис; адресат та рівень його сприйняття; екстралінгвістичні фактори трьох типів ситуації: того, про що йдеться в тексті; того, що опосередковує його створення в соціокультурному контексті дійсності; і того, що сприяє його сприйняттю в контексті інтерпретації. Р. Барт, М. Бахтін, Ж. Деррида, Ю. Лотман, У. Еко, аналізуючи текст як суперзнак, відзначали в ньому широкі інтерпретаторські можливості та комунікативну спрямованість.

Так, у новелі „Шкода” В. Стефаник оцінює тіло як «скелю» — в'язницю духа, тому зображує смерть у найжорстокішому вигляді, у найпотворніших де­талях. Таким способом митець підкреслює марноту й несуттєвість матерії (якщо вона взя­та сама по собі, без духа). Цей момент у ньо­го виражають дієслова, наснажені ди­намікою: ледво держалася на но­гах, розглядалася по стаєнці, упала на солому і роз­тяглася, як струнва, приклякла, шурувала , закривавлена впала, обі боролися зі смертю. Щоб збагнути глибини авторського задуму, використовується „герменевтичне коло”.

Отже, найвагомішим є факт, що художній текст виступає як функціонально й стилістично завершене ціле, функція якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності. А оскільки цілісність тексту співвідносна з інтенцією мовця, який вступає в мовленнєвий акт, то текст слід розглядати в контексті словесної комунікації і як розгорнуту структуру інтенції автора.

Сучасна когнітивна методика визначає найголовнішим серед своїх завдань оволодіння студентами концептами – ментальними пробразами (нерозчленованими уявленнями про об`єкт), глибинними значеннями розгорнутих структур тексту, що є втіленням мотивів та інтенцій автора, для розвитку пізнавальної активності та адекватного сприймання текстової інформації. Семантика концепту містить комплекс позамовних відомостей, що ґрунтується на знаннях про світ, здобутих в результаті колективного досвіду людства. Кожен концепт пов`язаний з деякими іншими, і разом вони утворюють домени (фони), з яких вичленовується концепт.

Упорядковане поєднання таких концептів у свідомості людини складає її концептуальну систему, яка не є стабільною. Вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Компоненти концептуальної системи фрейми репрезентують стереотипні, типізовані ситуації у свідомості (пам`яті) людини і допомагають ідентифікувати аналогічну нову ситуацію, ієрархічно впорядковані репрезентації певної стандартної ситуації.

Тому зі всієї множинності аспектів дослідження художнього тексту найбільш універсальним, цілісним, що наближає читача до адекватного прочитання твору словесного мистецтва, є поєднання двох опозицій – аналізу й синтезу, оскільки розчленовані та окремо досліджені у ході аналізу елементи художнього тексту, поєднуються в ціле.

Практика сучасної освіти свідчить про те, що до сьогодні випускники загальноосвітніх закладів у кращому випадку опановують схемами аналізу епічного, ліричного твору та аналізу художніх засобів, не враховуючи поетикальних особливостей твору. Поза увагою залишаються близькість чи спільність тем чи мотивів у різних авторів, заглибленість у внутрішній світ героїв, увага до художньої форми, особливості конфлікту та проблематики тощо.

Ми усвідомлюємо, що філологічні аспекти дослідження на сучасному етапі літературної освіти слід поєднувати з здобутками різних підходів, а саме: психолінгвістичного, психоаналітичного, архетипного, міфопоетичного, феноменологічного, рецептивного, семіологічного, структурального, постструктурального, деконструктивістського, гендерного та ін.. Але при цьому не варто забувати й про історико-біографічний та соціологічний підходи, усвідомлюючи, що всі вони працюють лише на феномен змісту, недостатньо поціновуючи інший феномен – форму.

Звернемо увагу на суто дослідницькі елементи змісту і форми, що виступають у вічній опозиції, і цим самим забезпечують життєдайність, „кровоносну систему” художнього полотна, становлять формозмістову знахідку: ідея, тема (тематика), сюжет, композиція, проблема (проблематика), прийоми створення образів, тенденція, пафос/тональність, художня мова; фабула, конфлікт/колізія;

зміст

х удожня форма

змістові прояви художньої форми,

формальн і прояви художнього змісту

Ефективність будь-яких прийомів аналізу, зануреність в один з ракурсів визначається тією мірою, якою вони сприяють глибшому проникненню в суть мистецтва загалом та конкретного твору зокрема.

Очима дзеркала людина сприймає спочатку форму (ЯК), а потім зміст (ЩО). Якщо спрощено подивитися на елементи форми, то саме їх аналіз виводить читача на шлях інтерпретації. Про це свідчать праці О. Потебні, у яких він, спираючись ще на платонівську ідею форми, вдається до аналогії між твором словесності і словом. Учений виділяє ядро, до якого тяжіють усі конотації, т. б. той відносно сталий ідейний зміст, що притягує чи відштовхує множинність витлумачень.

Ізер В. завважив: „... якщо читач використовує різні перспективи, запропоновані йому текстом, для того, щоб визначити зв`язок між зразками і „схематизованими думками”, він надає творові руху, і цей процес завершується пробудженням зворотної реакції у читача”.

У процесі творчості автор намагається знайти найвідповідніші форми передачі словом думки, почуття, настрою характерними для літератури засобами. Читач, розкриваючи змістовність форми, осмислює суть конфліктів, образів, реплік, деталей тощо, осмислює авторське ставлення до зображеного. Такі закономірності допомагають розкрити суть літературних явищ. А технології літературного аналізу існують у формах теоретичних моделей, які передбачають найхарактерніші розумові дії, зумовлені формозмістом твору.

Вплив хибних тенденцій, що ніби то будь-якому художньому твору можна дати власну інтерпретацію без його аналізу й аргументації своєї думки, впливають на читацьку культуру сучасної людини. Інтерпретація твору засобами не логічного, а асоціативного мислення, ставить перед читачем завдання важке і непродуктивне (асоціації, далекі від зображуваного, характеризують лише самого читача).

Поняття ж „інтерпретація” відповідно до освітянських завдань вивчення літератури має зовсім інше значення, ніж загальне трактування. У системі загального літературознавства інтерпретація є складовою аналізу твору, і починаючи з першого ознайомлення з текстом, коли читач намагається розкрити зміст того чи іншого фрагменту. Коли складається уявлення про проблематику твору, систему образів, форму оповіді, особливості мистецтва творення, відкриваються широкі можливості інтерпретації суті й причин конфліктів, образів, майстерності митця з позиції читача іншої епохи, обізнаного з суспільним та літературним розвитком.

Йдучи за Р. Бартом, „поетичний твір – тендітна і трепетна тканина, неподільна мистецька цілісність”, тому ми пропонуємо звернути увагу на схему аналізу поетичного тексту, який має становити лише каркас і ні в якій мірі не застосовуватись як догма.

Тож аналізуючи генерику, необхідно визначити літературний рід, його різновиди (виражальний: автопсихологічний, рольовий, медитативний, сугестивний; тематичний: пейзажний, урбаністичний, інтимний, соціальний, міфопоетичний, культурний та ін. емоційно-тональний: мінорний, мажорний, героїчний, комічний, драматичний, ідилічний, експресивний, розважливий та ін .).

Вивершеної структури, безумовно, досягти важко, оскільки теоретичні узагальнення завжди відстають від художньої практики, у генологічній ієрархії не можна врахувати певних нюансів, як то „ланцюгова реакція”. Наприклад, у тексті лірики:

*рід-лірика тенденційна/нетенденційна; метафорична/автологічна; емоційна тональність