Рай для села Автор: Володимир чопенко

http://www.dt.ua/2000/2080/67915/

«А у селах у веселих і люди веселі...» – під таким заголовком було надруковано («ДТ», № 9 від 8 березня 2007 року) розлоге інтерв’ю з міністром агропромислової політики Юрієм Мельником та заступником Юрієм Лузаном. Чиновники запевняли, що із виконанням «Комплексної програми підтримки розвитку українського села на період до 2015 року» сільська глибинка розкошуватиме у раю. Документ після затвердження Кабміном 19 вересня 2007 року возвеличили до рангу Державної цільової програми розвитку українського села.

Минуло два роки. Що змінилося у розв’язанні виробничих та соціальних проблем села? Із таким запитанням редакція тижневика офіційно звернулася до Юрія Мельника. Нам зрозуміла зайнятість Юрія Федоровича, пов’язана із підготовкою до урочистостей з нагоди Дня працівників сільського господарства. Можливо, пан міністр не хотів псувати собі настрій перед одержанням Героя, тому відповіли інші. Та навіть скупа статистика засвідчує: зарано радіти як аграрним функціонерам, так і селянам.

Цьогорічний День працівників сільського господарства, хоч і змістили його у часі через епідемію грипу, кожного обдарував гостинцями. Селян – звичною мізерною пайкою за орендовані паї, сільгосппідприємства – кризовими показниками, а тих, хто на передку аграрної гарби, — орденами й медалями.

Головному ватажкові українського селянства Юрію Мельнику президент, не червоніючи, «за визначні особисті заслуги у реалізації державної аграрної політики, організації забезпечення продовольчої безпеки Української держави» 25 листопада присвоїв звання Героя України з врученням ордена Держави. Отут, як співав Володимир Висоцький, «шах расписался в полном неумении…». А точніше – Віктор Ющенко визнав занепад аграрного сектору процвітанням і благословив міністра Зіркою на остаточну його руйнацію.

«За що?» – здивовано перешіптуються у коридорах аграрного відомства. «За що?» – вголос обурюються прості селяни, котрі через злидні змушені продавати корів і купувати «дешевших» кіз. Ось чим треба вимірювати заможність українського села! «Колиски нації, оберегу традицій, джерела народної творчості», як любить повторювати Віктор Андрійович.

Власне, підстав плодити зореносців немає. Це визнала навіть прем’єр, вітаючи аграріїв із професійним святом. Нинішніми показниками Юлія Тимошенко не хвалилася (бо нічим!), тому ностальгійно згадала пройдене: «Саме ви, наші неперевершені хлібороби, минулого року зібрали рекордний врожай зернових за всі часи існування України, включаючи радянську добу. Саме ви, дорогі хлібороби, в цьому році практично повторили цей блискучий результат та вивели Україну на третє місце в світі за обсягом експорту зерна, здивувавши всіх».

Ну, по-перше, «практично повторили» – це різниця у 7 млн. тонн. Прогалина доволі відчутна. По-друге, 24,4 млн. тонн вивезеного за межі України зерна – це, знову ж таки, експортний ужинок минулого маркетингового року. І, по-третє, радіючи третьому місцю на світовому п’єдесталі, слід все-таки уточнювати: Україна опинилася на ньому завдяки експорту фуражного зерна. А за вивозом пшениці і пшеничного борошна ми на шостому місці. Тому секретаріат СОТ чітко класифікував Україну як постачальника сировини.

Ми такими і залишимося, якщо орієнтуватимемося лише на те, щоб «бомбувати» країни світу, навіть коли їх і понад 50, фуражем. Якщо нас цікавить виключно вал, а не якість зерна, то статистики з міністерськими «бухгалтерами» і надалі вимальовуватимуть справні цифри на кшталт того, що майже третину зерна намолочують особисті селянські господарства. Того збіжжя, яке ніхто не поділить на класи, яке не рухається у бік портів, на експорт. Це – «мертве» зерно, яке уряд задля фанфарних показників зараховує до продовольчого активу.

За час дії Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року МінАП так і не навернулося у зерновиробництві до якості ужинку. Запитаймо в чиновників відомства: скільки зберемо наступного року продовольчої пшениці, фуражного зерна? Тільки не починайте від Адама: зерно лягло у сухий ґрунт… 85% сходів перебувають у доброму стані. Скажіть краще: скільки аграрії внесли мінеральної поживи, щоб визрів якісний урожай-2010? Аміачної селітри, комплексних добрив… Тут уже не про класність зерна слід говорити, а про можливий недобір третини очікуваного урожаю. Ну, а те, що зберуть, – знову вал.

Так, ми можемо дивувати світ будь-чим. У жовтні вітчизняні олійно-жирові підприємства виробили майже 290 тис. тонн соняшникової олії – абсолютний рекорд України з випуску означеної продукції за місяць. Цим самим олійники перевершили попереднє досягнення – більш як 260 тис. тонн у березні цього року. І, що характерно, домоглися таких результатів не завдяки, а всупереч діям уряду, котрий недолугими рішеннями намагався загальмувати експорт олії.

Водночас інша олійна культура – ріпак – майже вся опинилася за кордоном, де не голослівно займаються виробництвом біодизелю. Із зібраних 3,2 млн. тонн в Україні залишилася дещиця – на розплід. Між тим, наші заводи можуть хоч сьогодні виробляти 600 тис. тонн біопалива європейської якості на рік. Є потужності – бракує волі уряду. Тому доволі водянистими видаються у Державній цільовій програмі показники використання біодизелю як рушія: 5,75 % у 2010 році і 15 % у 2015–му в загальних обсягах використання пального.

Власне, у вітальному слові Тимошенко сказала те, що мав би робити очолюваний нею уряд, але не робить:

«Я знаю, що саме українська влада мусить для вас зробити.

По-перше, забезпечити правильну, довгострокову політику кредитування під мінімальні відсотки для повного технічного переозброєння, для проведення сільгоспробіт на найвищому технологічному рівні та побудови заводів з повним циклом переробки сільгосппродукції. Ми покінчимо з тим, що Україну хтось хоче бачити сировинним придатком.

По-друге, влада зобов’язана відкрити всі оптові та роздрібні ринки збуту аграрної продукції саме вам, хто її виробляє, прибравши посередників та дармоїдів. Щоб український народ отримував продукти найвищої якості безпосередньо з ваших рук.

По-третє, влада мусить підняти якість життя у селі, залишивши всі податки в тому селі, де ви їх сплачуєте, не забирати їх в центральний бюджет, звідки гроші до вас ніколи не повертаються. Саме такий проект бюджету на 2010 рік ми внесли до Верховної Ради та приймемо його відразу після виборів.

Сьогодні у мене ще не вистачає повноважень, щоб повністю втілити цей короткий, але революційний план у життя, та незабаром вже вистачить!

Ми з вами покажемо високий клас, як можна повністю нагодувати свою країну та ще й півсвіту. Це найближча перспектива, яка вже наступає».

І традиційна віншувальна кінцівка: «Низький уклін і шана вам, дорогі аграрії, за вашу мужність, волю і вміння щиро любити рідну землю. Саме ви справжні Герої України!»

Але Віктор Андрійович знехтував узагальнюючим образом і облюбував конкретні постаті. Як для прославляння, так і критики. Щодо останньої, то тут за «блискавковідвід» президенту незмінно слугує прем’єр. На урочистостях з нагоди Дня працівників сільського господарства гарант зазначив, що замість розв’язання конкретних проблем галузі уряд займається популізмом, проводить великі піар-акції з прийняття десятків нормативно-правових актів на порятунок села, які виявляються абсолютно непотрібними.

Президент, мабуть, забув, як «відроджував» глибинку 2006 року, оголосивши його Роком села. А який набуток? Тільки виляск від декларованих програм розвитку соціально-культурної сфери, сільської медицини, освіти, державного пільгового кредитування сільського будівництва, поліпшення якості сільських доріг… Віктор Андрійович говорив і про захист вітчизняного сільгоспвиробника, і формування цивілізованого аграрного ринку, і про лідерство аграрної України в Європі…

Яка різниця між тирадами Юлії Володимирівни та Віктора Андрійовича? Хіба що у словесних конструкціях… Тому не здивувався б, якби президент після вручення Зірки Героя Юрію Мельнику власноруч начепив найвищу нагороду і собі на лацкан. А для повного консенсусу – ще й Юлії Володимирівні. «За визначні особисті заслуги…» За зруйновану буряко-цукрову галузь, за конаюче тваринництво, змертвіле вітчизняне сільгоспмашинобудування, за насмішкуватий бюджет АПК, за виродження селянства як класу…

Обоє зозулясті! І скільки б вони не сокотіли, ліпшим життя на селі не стане. Скоріше навпаки. Принаймні до убозтва аграрний сектор штовхає проект бюджету–2010. Якщо зіставляти його із засадами Державної цільової програми розвитку українського села, то АПК профінансують лише на 3 % замість унормованих 5,5 % загальних доходів. І то за умови використання коштів як загального фонду, так і стабілізаційного.

Сподіватися на останній, думаю, намарне. Бо в поточному році із передбачених у ньому 2,2 млрд. грн. станом на кінець вересня виділено лише 264,3 млн., або 12 % річних призначень. А 2010 року у ньому планують сконцентрувати на мільярд більше: на здешевлення кредитів, фінансування інвестиційних проектів в агропромисловому комплексі… Власне, аграріям доведеться молитися про наповнення стабфонду, оскільки видатки загального фонду на державну підтримку галузі порівняно із 2009 роком скоротилися майже вчетверо (із 935,2 млн. грн. до 235,5). А що менші обсяги фінансування, то активніше включає «гальма» чиновницький ручний розподіл бюджетних коштів.

Ні, якщо читати проект бюджету зліва направо, то видасться, що державна підтримка АПК на 1,7 млрд. грн. більша, ніж цьогорічна. Та коли зіставляєш цифри справа наліво, то, виявляється, згадуваний «приріст» у 1,7 млрд. грн. – це, в основному, видатки, пов’язані із діяльністю Аграрного фонду. Сільгосппідприємства ж реально можуть розраховувати лише на прибавку у розмірі 356 млн. грн. А загалом – це переполовинена потреба фінансування бюджетних програм щодо здешевлення кредитів, підтримки тваринництва, племінної справи, селекції у рослинництві… «Схудла», власне, і кількість бюджетних програм – на 13, що «зекономить» для уряду 7,7 млрд. грн.

Навряд чи можна назвати другорядними такі програми, як фінансування заходів із захисту, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, бюджетна тваринницька дотація, державна підтримка виробництва продукції рослинництва… Але якщо у зерновиробництві ми щось таки та сіємо, молотимо і вивозимо, то у м’ясо-молочній галузі – вирізаємо і завозимо.

Отож не кваптеся наснажувати кілокалоріями-джоулями півсвіту! Спершу нагодуйте українців: м’ясом, молоком, маслом. Не привізним – власним. Подивіться на криву поголів’я корів – з початку року зменшилося на 6 %. А надоєного молока? Сметана подорожчала на 1,20 грн., сир – на три. І це, кажуть, ще не межа. Міліє сировинна база… Порівняно з минулим роком скорочення виробництва молока зафіксовано у 18 областях.

Зате у Державній цільовій програмі розвитку українського села крива у розділі «Тваринництво» стрімко пнеться вгору. Самі прирости… Насправді ж, як нинішнього, так і 2008 року, меншало корів, свиней, скорочувалося виробництво молока, м’яса. Одначе президент, який так переймається критичним станом галузі, не запитав міністра: «Юро! Чому не все так ладно у нашому хліві?» Не поцікавився ні тоді, коли вручав йому орден «За заслуги» ІІІ ступеня, ні тоді, коли удостоїв звання заслуженого працівника сільського господарства, ні тепер, коли здійняв свого протеже до «зіркової» Говерли. Не запитав не якогось там профана, а кандидата сільськогосподарських наук, члена-кореспондента Української академії аграрних наук, лауреата Державної премії у галузі науки і техніки, зооінженера за фахом, котрий по життю нерозривно пов’язаний із тваринництвом і мусить відповідати за нього на всі сто.

Можна кивнути на кризу: винна, мовляв… Гроші «злизала». В Америці вона проковтнула більше, ніж у нас. Проте у США бюджет міністерства сільського господарства на наступний рік порівняно з нинішнім зріс, досягнувши 121 млрд. дол. Окрім цього закон передбачає надання позачергової одноразової допомоги у розмірі 350 млн. доларів фермерам, котрі виробляють молоко і вирощують м’ясну худобу. 60 млн. із цієї суми спрямують на закупку сиру та інших молочних продуктів для формування запасів і фінансування програм підтримки фермерів. Решта коштів у вигляді прямої фінансової підтримки надійде «молочним» фермерам. Це на доважок до вже наданих у серпні 2009 року 243 млн. дол.

У Державній цільовій програмі розвитку українського села, крім виробничої складової, є ще й соціальна. Така ж провальна, як і перша. Про яку працевлаштованість селян, зрослі стандарти життя, поновлену інфраструктуру може йти мова, якщо видатки на соціальну сферу на 2010 рік зменшили майже вп’ятеро? Вони й до цього були – мак начетверо.

Щоб оцінити реальний стан соціальної інфраструктури та визначити перспективи розвитку кожного населеного пункту відповідно до соціальних стандартів та нормативів проживання населення, МінАП планувало закінчити суцільну паспортизацію сільських населених пунктів у першому кварталі 2008 року. Запитуємо у міністра: що висвітлила паспортизація? Які нагальні проблеми постали перед вами? У відповідь: а ми ще й не починали…

Виявляється, у січні 2009 року затвердили лише Довідник соціальних стандартів, нормативів, вимог, що містить комплекс норм і нормативів, на базі яких встановлюються рівні основних державних соціальних гарантій. Ще один результат колективної праці — проект постанови Кабміну «Про заходи щодо проведення паспортизації сільських населених пунктів» – із вересня курсує урядовими кабінетами й очікує набуття чинності. Разом із нею затвердять і Положення про проведення паспортизації сільських населених пунктів та форму паспорта сільського населеного пункту. Поки дійде черга до опитувальників, дивись, збіжить і термін дії Державної цільової програми розвитку українського села.

Власне, вже сьогодні у неї з’явився конкурент, який за значущістю може затьмарити її. Ідеться про Концепцію Загальнодержавної цільової програми сталого розвитку сільських територій до 2020 року, проект якої розглянули 5 листопада на урядовому комітеті з питань економічної політики і тепер відшліфовують з урахуванням пропозицій та зауважень. Кошторис програми вбирається у чималеньку суму – 300 млрд. грн., у середньому – 27 млрд. на рік. Та якщо її фінансуватимуть із таким же «ентузіазмом», як і діючу, то користі від неї село матиме, як із цапа молока.

Я налічив понад 150 законів, прийнятих уже за часів незалежності, які мусили б активізувати життя на селі. А виходить навпаки: за 18 років кількість сільського населення скоротилася на два мільйони. Ті ж, хто прикипів до глибинки, скоріше животіють, аніж живуть. Майже у 14 тис. сільських населених пунктів, або в кожному другому, немає жодного підприємства, організації чи іншого суб’єкта господарської діяльності, де б можна чимось зайняти руки. Тому й зросло до більш як 3 млн. число осіб, котрі працюють на умовах самозайнятості виключно в особистих селянських господарствах.

Хто має роботу – на коні! Хоча які тут статки… Середньомісячна зарплата у сільському господарстві на штатного працівника переступила за тисячу гривень: 60 % середнього показника загалом по галузях економіки країни. А є регіони, в яких зарплата ледь перевищує прожитковий мінімум: Волинська область, Житомирська, Рівненська, Одеська області.

Чим щонайперше переймаються селяни? Нагодувати сім’ю і стягнутися на сяку-таку вдяганку. І коли на це бракує коштів, у робочу шлею впрягаються діти. Таких «волів» в Україні – понад 350 тис., половина з яких трудиться у сільському господарстві, де умови праці найважчі. Середній вік юних «аграріїв» – 12 років. Для них законодавчо встановили «привілеї»: закони про особисте селянське і фермерське господарство дозволяють приймати на роботу трударів віком до 14 років...

Дитяча праця – це символ укорінення убогості. Тому, либонь, і розмовляють різними мовами аграрні чиновники зі спеціалістами Світового банку. Останній радить боротися із бідністю на селі, а керівництво МінАП – «підтримувати розвиток українського села», яке, за великим рахунком, не те що пригальмувало у власному поступі, а вочевидь деградує. Із безнадійно відсталою від умов проживання порівняно з містом соціальною сферою.

Прем’єр Юлія Тимошенко ледь не щодня вибухає ініціативами. Одна з них – антикризова програма добудови об’єктів газифікації у селах, озвучена на засіданні уряду 12 серпня. Добудуємо! І кошти – 700 млн. грн. – віднайдемо! Обнадіяла…

А тепер – реалії. Торік на будівництві підвідних газопроводів до сільських населених пунктів освоїли 44,5 млн. грн., що дало змогу прокласти 38,4 км труб. Нинішнього року спромоглися протягти аж… кілометр газогону.

В одному з матеріалів я неспроста натякнув: а що возитимуть японські молоковози за браком сировини? Воду! На першочергове забезпечення сільських населених пунктів централізованим водопостачанням минулорічний бюджет вділив 50 млн. грн. Фактично профінансували – 39,4 млн. За ці кошти змогли забезпечити водою 14 населених пунктів.

Вгадайте, скільки «відщипнули» на реалізацію Державної цільової соціальної програми першочергового забезпечення централізованим водопостачанням сільських населених пунктів цього року? 20 тис. грн.! Тому побільше закуповуйте закордонних молоковозів: робота їм знайдеться!

Те ж і з будівництвом та реконструкцією під’їзних доріг з твердим покриттям до сільських населених пунктів. За роками: 2008 – профінансовано 412,3 млн. грн., 2009 – 25,2 млн. Перелічувати далі? Про оптові сільськогосподарські ринки? Про обслуговуючі кооперативи?

…Президент Польщі Лех Качинський продав з аукціону ручку за 6 тис. дол. Чим же відзначилася самописка престижного бренда Stipula? Тим, що зламалася, коли Качинський підписував Лісабонський договір, який передбачає інституційні реформи ЄС. Я ж ладен платити нашим чільникам стільки ж, аби вони не увінчували своїми вензелями ірреальні програми, концепції з розбудови українського села та його інфраструктури. Хоч у цьому святому ділі будьмо справжніми героями!