3.2. Типові структури видавництв: український та зарубіжний досвід

Структура будь-якого видавництва чи видавничого підрозділу залежить від цілого ряду чинників — програмних цілей, обсягу діяльності, ринкової кон'юнктури. Але найперше — від типу, до якого видавництво відноситься.

Віднайшовши у поданій вище типологічній характеристиці "мірки" для себе, які можуть "накладатися" на заявлені в Статуті програмні положення, і з'ясувавши головні критерії й параметри розробленої власної програми, видавець на початку діяльності стоїть перед проблемою формування найоптимальнішої структури свого видавництва.

На сьогодні це доволі непросто, адже в ринкових умовах обов'язкової, кимось затвердженої згори, форми такої структури фактично не існує. Однак вона існувала в колишні радянські часи. Нею користуються й досі, щоправда у зміненому варіанті, окремі видавництва передусім державної форми власності.

Варто зазначити, що в умовах недавнього диктату правлячої комуністичної партії, яка розглядала видавничу справу як важливу ділянку ідеологічної роботи, положення щодо структури видавництв, перелік обов'язкових структурних підрозділів та їх штатних одиниць затверджувалися відповідним центральним відомством і були обов'язковими для виконання на місцях. Без дозволу "згори" не можна було ні скоротити якусь ланку чи посаду, ні додати нову, навіть якби в тому була нагальна виробнича потреба. Більше того, організаційна структура затверджувалася окремо: для центральних і республіканських видавництв з обсягом продукції від 1 до 3 тисяч обліково-видавничих аркушів, (інша — від 3 до 6, понад 6 тисяч аркушів); для крайових і обласних видавництв; для видавництв вищих навчальних закладів. І все це — в межах знову ж таки затвердженої у центрі структури для кожного видавництва.

Доцільно навести традиційну (радянську) структуру середнього видавництва, аби зорієнтуватися в її "плюсах" і "мінусах" та творчо застосувати до сьогоднішніх реалій (див. схему 1).

З наведеної схеми видно, що на чолі такої організаційної структури стоїть директор, у безпосередньому підпорядкуванні якого перебувають два заступники — головний редактор та заступник із виробництва. Головний редактор, якому за штатним розкладом належить мати свого заступника, відповідає за організацію редакційно-видавничого процесу, безпосередньо керує тематичними редакціями, відділом підготовки видавничих оригіналів, бібліотекою. Заступнику директора підпорядковані виробничий, адміністративний відділи, відділи реклами, продажу, експедиція. При директорові існують два громадські органи — редакційна та художня ради, рішення яких є обов'язковими для виконання як у редакційному, так і у виробничо-технічному блоках видавництва.

Коментуючи цю схему, варто відразу зазначити, що вона переобтяжена цілим рядом підрозділів, діяльність яких нереально прилаштувати до ринкових умов. Йдеться передусім про загальний, плановий, коректорський відділи, друкарське бюро, бібліотеку, архів, експедицію. Рудиментом минулого й непотрібним контрольним органом бачаться сьогодні редакційна і художня ради при директорові. Затвердженими згори "лімітами по праці та асигнувань на утримання апарату управління" передбачалося немало штатних одиниць (усіляких завідувачів, їхніх заступників) з контрольними, керівними функціями, які до процесу творення видавничого продукту мали опосередковане відношення. Натомість бракувало цілих ланок з маркетинговими і менеджерськими функціональними обов'язками.

Для порівняння з традиційною (радянською) структурою варто навести два варіанти класичної структури видавництв західноєвропейського та американського типів.

Варіант перший (схема 2). Власником видавництва є одна особа, як правило, фахівець у цій галузі, що поєднує в собі функції керівника чотирьох головних напрямів діяльності: видавничої програми, виробництва, маркетингу, фінансового. У структурі видавництва — чотири заступники керівника, які й очолюють ці головні напрями.

Ця структура принципово відрізняється від структури видавництва радянського зразка.

Схематично окреслені тут не назви обов'язкових і статичних відділів чи підрозділів, а функції, які мають свою специфіку і які варто виокремлювати як окремі частини цільного редакційно-видавничого процесу. Що ж до назв структурних підрозділів, то вони можуть бути різними — відділ, редакція, група, сектор.

Тут в основу покладено діяльність груп працівників, які працюють автономно на основі менеджменту. Очолюють такі групи найняті керівники, спеціалісти-професіонали. Для здійснення тих чи інших функцій вони підбирають виконавців.

Особливістю цієї структури є те, що кількість штатних одиниць не є чітко визначеною. Певна категорія фахівців, задіяних у видавничому процесі того чи іншого підрозділу, працює за трудовими угодами. Зручність такої форми співробітництва в тому, що видавець не прив'язаний до певних норм, наявних можливостей штатних працівників, оскільки в трудових угодах з "позаштатниками" за взаємною домовленістю обумовлюються терміни виконання робіт та суми оплати праці. Це вигідно й тоді, коли одночасно готуються до друку кілька оригінал-макетів, і тоді, коли у редакційно-видавничому процесі з об'єктивних і суб'єктивних причин з'являється певна пауза.

Варіант другий (схема 3). Видавництво засноване двома (як правило) чи кількома (рідше) особами як товариство з обмеженою відповідальністю.

Ця структура зорієнтована на практику діяльності сучасних видавництв американського типу. Провадження усіх справ тут також здійснюється за принципом менеджменту. Два із засновників здебільшого й виконують чітко окреслені самостійні функції: керівника програми (у радянській структурі — головного редактора) та комерційного директора (у радянській структурі — заступника директора).

У цьому випадку діяльність редакційно-видавничих і виробничо-комерційних підрозділів розділена: кожен підрозділ має конкретного організатора й керівника. Особливістю цієї структури є те, що вона передбачає спільне розв'язання важливих питань усім колективом. І не лише при прийнятті важливих виробничих рішень, а й при розподілі прибутків. Тут не є такою цілковитою залежність колективу від керівника приватного видавництва чи його представника, що найперше властиво для життєдіяльності структури, зображеної схемою 2.

Елементи двох останніх видавничих структур, відпрацьовані в умовах західного книжкового ринку, впевнено й цілеспрямовано проникають останнім часом на український ґрунт. Таким чином, все більше маємо справу із змішаними формами видавничих структур.

Розглянемо одну з них — на прикладі Видавничого дому "Самміт-Книга" (схема 4).

Структурний тип побудови цього видавничо-книготорговельного підприємства максимально наближений до західної моделі, в якій домінують методи менеджменту, за допомогою яких керівники підрозділів забезпечують скоординовану діяльність у видавництві та єдність інтересів усього колективу. Ці принципи передбачають: прийняття колективних рішень, участь керівників підрозділів у роботі Ради директорів, розмежування відповідальності між відділами та всередині їх.

Так званий ланковий або дивізійний принцип формування структурних підрозділів ефективно діє у видавництвах універсального характеру, які стабільно випускають значний обсяг видань.

Прискіпливо аналізуючи ту чи іншу видавничу структуру, початкуючому видавцеві слід пам'ятати, що це — лише схеми, які можуть зорієнтувати, скільки підрозділів і які створювати в своєму видавництві, які ділянки відмежовувати, а які — поєднувати, який обсяг творчих і виробничих функцій виконуватиметься штатними працівниками, а який — на договірних началах. Ці ж схеми дають можливість запозичувати ті чи інші форми, а то й комбінувати їх.

Висновки щодо оптимальної структури сучасного видавництва можуть бути такими:

1. У ринкових умовах, коли конкуренція серед видавців дедалі загострюватиметься, свою дієздатність І результативність можуть довести лише гнучкі, невеликі, здатнідо видозмін, пристосування й наступальності, видавничісистеми, очолювані професіоналами.

2. Структура й підпорядкованість підрозділів видавництва залежить передусім від його типологічних ознак, змістурозробленої програми, складності обраних для виданнятекстів, визначених способів промоції книжкової продукції,професіоналізму кожного члена колективу.

3. Незалежно від кількості працюючих і наявностіконкретних підрозділів, у видавництві мають бути фахівці таких спеціальностей: редактор, коректор, спеціалістіз комп'ютерних технологій (з поєднанням функцій верстальника і технічного редактора), художник-дизайнер,спеціаліст із маркетингу, спеціаліст із фінансів та економіки, фахівець із поліграфічного виробництва.

4. У невеликих за обсягом діяльності видавництвахважливо, аби штатні працівники могли поєднувати кількафункцій, які є наближеними до сфери їхньої професійноїдіяльності. В цілому ряді видавництв, де на високому технологічному рівні забезпечено підготовку оригїнал-макетів(зокрема комп'ютерні програми успішно відпрацьовуютьперевірку правопису й граматики, здебільшого української і російської мов), немає в штатному розписі посади коректора. Однак у такому разі саме висококласний видавничий редактор покликаний оволодіти нюансами коректорського ремесла. Спеціаліст із комп'ютерних технологій мусить оволодіти в такому видавництві і функціями технічного редактора та верстальника.

Ідеальний варіант успішної діяльності в сучасних умовах створеної видавцем-початківцем видавничої структури є безперечно таким, коли колектив підібрано з професіоналів і однодумців.