16.2. Цитати

Слово цитата — німецького походження (німецьке zitat, латинське cito означають наводжу, проголошую). Узагальнено означає точний, буквальний витяг з якогось тексту або чиєїсь промови. У видавничому контексті це поняття вживається для позначення частини тексту, запозиченого й дослівно відтвореного з певною метою з твору іншого автора.

Функції. Залежно від мети, цілі, політичних орієнтирів, моральних засад, смаків чи наукових уподобань автора або редактора цитати виконують у будь-якому тексті кілька важливих функцій. Коротко розглянемо їх із наведенням конкретних прикладів.

1. Обґрунтування власного твердження за допомогою посилання на авторитетне висловлювання, опубліковане раніше:

"Багаторічне зволікання з прийняттям цивілізованого податкового законодавства пояснюється низьким рівнем патріотизму і національної свідомості значної частини депутатського корпусу. На підтвердження цієї тези варто навести слова народного депутата Петра Осадчука з його статті про проблеми української книги, опублікованій у "Голосі України": "Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято" (з газети).

2. Спростування твердження автора, який цитується в тексті:

"У своїй скарзі на неправомірність перевірки діяльності фірми її директор К. наголошує: "Податківці заблокували рахунки фірми, що призвело до фінансових втрат". Насправді ж, як показала перевірка, події розвивалися зовсім по-іншому" (з газети).

3. Спотворення думки цитованого автора за рахунокдовільного скорочення цитати, вибіркового набору авторських фраз, монтування з них бажаного змістового відтінку, "непомітним" пропуском ключового слова або фрази. Проілюструємо спосіб такого спотворення тексту статті видатного діяча українського відродження Симона Петлюри "Російські культурно-просвітні інституції на Україні", зробленого з метою компрометації відомого діяча, творення з нього образу ворога народу редакцією однієї із антиукраїнських газет, що видаються в Україні російською мовою. Напівжирним шрифтом у лівій колонці виділені ті фрагменти тексту, які скоротилися в цитаті і які в остаточному варіанті (колонка праворуч) спотворили її зміст.

Читач, який ознайомиться з наведеною цитатою, скоріше повірить газеті. Перевіряти достовірність цієї цитати він, звичайно ж, не буде (на це, власне, й розраховують автори чи замовники такої брудної аргументації).

Способи уведення цитати в текст. Існує кілька способів уведення цитати в текст. Маємо на увазі, що цитатами можуть бути: окремі словосполучення або одне речення (коротка цитата); цілий фрагмент тексту, який складається з одного або кількох абзаців чи й сторінок (велика за обсягом цитата). Розглянемо, таким чином, обидва варіанти.

Коротка цитата. Проілюструємо способи введення в текст короткої цитати на прикладі речення з книги І. Огієнка "Історія української літературної мови". Курсивом виділятимемо варіанти самої цитати:

"Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова, житиме й народ, як національність".

а) цитата подається повністю після слів того, хто цитує:

І. Огієнко про значення мови в житті того чи іншого народу сказав так: "Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова, житиме й народ, як національність'';

б) цитата подається повністю перед словами того, хто цитує:

"Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова, житиме й народ, як національність", — так сказав про значення мови для кожного народу видатний український учений І. Огієнко;

в) цитата подається повністю, але розривається словами того, хто цитує:

"Мова, — наголошував І. Огієнко, — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова, житиме й народ, як національність";

г) цитата подається у вигляді окремих слів, узятих з одного речення автора із зміненим відмінюванням таких слів:

Іван Огієнко називав мову "душею нації, її святощами, її найціннішим скарбом";

д) цитата подається в скороченому варіанті без викривлення думки автора:

До глибоких роздумів наводять слова Огієнка: "Мова — душа кожної національності [...], і поки живе мова, житиме й народ [...]".

Велика за обсягом цитата:

а) цитата, яка складається з кількох речень, але вміщується в один абзац, подається в межах того ж абзацу і тим же шрифтом, що й слова автора основного тексту:

Тяжко було відстоювати ідею відбудови Успенського собору Києво-Печерської лаври перед любителями руїн. Виступаючи на закладенні каменя відбудови й освяченні хреста на руїнах собору після молебня 8 квітня 1991 року, митрополит Філарет сказав: "Господь сподобив нас цього дня закласти камінь і освятити хрест. Протягом 900 років храм був святим місцем для віруючих і страждаючих, які боролися з гріхом, недугою, хотіли жити по правді Христовій. П'ятдесят років тому собор підірвали. Разом із знищенням рукотворного храму обміліли і наші душі..." (Д. Степовик. Історія Києво-Печерської лаври");

б) цитата, яка складається з кількох абзаців, подається у видавничому оригіналі автономно від слів того, хто цитує, в такий спосіб:

• відділяється від основного тексту верхньою і нижньою відбивкою за умов набору її таким самим шрифтом, як і основний текст;

• має іншу шрифтову гарнітуру, розмір шрифту, інколи — і ширину шпальти (як правило, з відступом праворуч).

Приклад великої за обсягом цитати із зміненою шириною шпальти та розміром шрифту подаємо на рисунку 18.

Рис. 18

Методика роботи редактора. Загальні правила. Правило перше. Важливо з'ясувати джерело цитування. Особливо це слід робити у випадках, коли цитований твір мав кілька перевидань, або коли у зміст твору українського автора (скажімо, художня, наукова література, публіцистика) втручалася російська чи радянська цензура. Досвідчений редактор перевагу надасть прижиттєвим виданням автора (автор сам міг виправляти коректуру і боротися із запопадливими редакторами), академічним виданням (тут уміщуються варіанти), закордонним виданням (там не практикуються поширені ще з часів російської цензури купюри).

Характерний приклад у цьому контексті можна привести з перевиданням уже в роки української незалежності творів Василя Симоненка, сфальшованих радянськими редакторами на догоду ідеологічному режиму. Так, завершальна строфа поезії "Одинока матір" в усіх попередніх виданнях подавалася так, як істотно підправили її за вказівкою ідеологічного відомства в першовиданні:

І подвиг твій, обпечений ганьбою,

Благословив народ.

У зарубіжному виданні збірки Василя Симоненка "Берег чекань", яку упорядкував Іван Кошелівець (американське видавництво "Пролог", 1985 року), ця фраза подана строго за авторським оригіналом:

І подвиг твій, обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ.

Різниця смислового звучання фрази, за якою — сміливе обвинувачення молодого поета ленінсько-сталінського режиму в геноциді українського народу, як бачимо, суттєва. Безумовно, що появи в новому виданні ідеологічно кастрованого твору не допустить редактор, який добре орієнтується в літературному і видавничому процесах минулого й сьогодення.

Правило друге. У процесі першого читання авторського оригіналу варто в кожному конкретному випадку пересвідчитися в доцільності цитати. Незайвим буде простежити логічну вмотивованість, рівень аргументації "за" чи "проти" цитованого фрагмента тексту.

Нерідко автори, з метою збільшення обсягу свого твору, захоплюються зайвим цитуванням: місцями довільно переказуючи чужий текст, місцями — вставляючи цілі сторінки, взяті в лапки. Великі за обсягом цитати в ряді випадків відволікають увагу читача від головного, нічого нового не привносять у канву авторської розповіді. Безумовно таке надмірне і невмотивоване "цитатництво" підлягає рішучому скороченню.

Правило трете. Стосується такого ганебного в нашій сучасній гуманітарній науці явища, як цитування за цитатою, а не за першоджерелом. Звідси бере початок немало помилок, неточностей, а то й викривлень змісту першоджерела. Нерідко перевірка редактором походження цитати приводить до невтішного висновку: такого джерела, на яке посилається автор цитати, взагалі не існує.

Цитування за вже наведеною кимось із попередників цитатою можна виправдати лише в кількох випадках:

• коли джерело недоступне (знаходиться в іншій країні,як, скажімо, Реймська Євангелія в Парижі);

• коли джерелом слугує рідкісний архівний документ, до якого обмежений доступ дослідників (рукописні інкунабули).

Правило четверте. Стосується авторських прав. Готуючи до друку видання, яке рясніє розлогими цитатами, редактор має чітко з'ясувати, що і як цитується без відома автора тексту, який цитується, а що потребує погодження з ним.

Останнім часом при аналізі деяких навчальних видань дедалі частіше доводиться зустрічатися з випадками так званого прихованого плагіату. Це коли маловідомий у науці автор новоявлеиого підручника, відчуваючи брак власного досвіду, вдається до способу дещо хитрого привласнення чималого шматка чужого тексту до своєї книги. Як правило, використовується виправдувальна, про всяк випадок, фраза: "Далі послуговуємося цікавими, на наш погляд, думками (такого-то) вченого". Після й подається кілька сторінок таких "думок". Практика засвідчує, що таке професійне недбальство редактора можливе лише в несолідного видавця.

Граматичні правила. Існує ряд випадків, коли початкуючому редакторові важко самотужки професійно грамотно опрацювати текстовий матеріал із складними цитатами. На деяких із цих випадків зосередимо увагу:

1. Цитати з попередніх видань, у яких дотримано інших правописних норм.

Йдеться, скажімо, про видання української діаспори, або вітчизняні видання 20-х років, де видавці й автори дотримувалися репресованого радянською владою скрипниківського правопису. Приводити до вимог сучасного правопису такі цитати недоречно. Отож, цитату з книги А Фіґус-Ралько "Історія «Українського Голосу»" (Вінніпег, Канада, 1995) слід подавати без жодних граматичних і стилістичних виправлень (курсивом виділяємо "проблемні" з точки зору сучасного українського правопису слова, які, втім, у цитаті не виправляємо):

"Ледве чи був коли часопис, який відіграв для свого народу таку ролю, яку для українського народу відіграв "Український Голос". Ініціятиву до започаткування свого часопису виявила тодішня одинока українська інтелігенція, батьки якої прибули до Канади з Европи на початку XX століття — учителі, студенти, фармері".

Це ж стосується й деяких мовних особливостей авторів минулого. Для прикладу, не редагується така цитата з праці М. Грушевського "Ілюстрована історія України":

"Мазепа росписував перед московським правительством невдоволеннє народне, що підіймається на нього від сих "легкомисних і непостоянных людей" за його вірну службу московському правительству".

2. Вставки чи виділення редактора або автора в цитованому тексті, які вказують на ставлення їх до цитати.

Такі вставки допускаються. За умови, що, скажімо, знаки оклику чи запитання (вони додають позитивне чи негативне забарвлення фразі) беруться в дужки; про штрихове виділення слів у цитаті також повідомляється читачеві. Наприклад:

"В одній із своїх останніх праць наш добрий друг з далекої Канади Степан Ярмусь небезпідставно зазначає: "В нашій незалежній Україні нині є дійсно багато залишків темних сил, різної корупції й соціального лиха. Але ті сили відійдуть (!); на їхнє місце стане духовно оздоровлена людина" (3 передмови до книги С. Ярмуся "Досвід віри українця"),

"Мовний порадник" запропонував усім видавцям вживати в своїх виданнях державотворче словосполучення "в Україні" замість колоніального, принизливого для всіх українців "на Україні". Така порада підкріплювалася аргументованою статтею редактора журналу "Рідна мова" "В Україні, а не на Україні".

3. Цитата, з якої вилучено кілька речень.

Обов'язковою умовою такої скороченої цитати є зазначення кутових дужок з трьома крапками на місці пропущених речень:

"Якщо письменник пише твори, а нема кому їх друкувати, то така література практично все одно що не існує. <...> Для своєї творчості письменник потребує оточення, літературної атмосфери, <...> З виданих книжок і матеріялу, опублікованого в журналах і газетах, добра половина, якщо не більше, не належить до літератури" (Ю. Шерех. Не для дітей).

4. Форма лапок у складних цитатах.

Межі початку і кінця цитати виділяються лапками, їхня форма, або гарнітура, зазвичай є такою, як і тих, які використовуються в основному тексті. Однак бувають випадки, коли редактору необхідно подбати про використання всередині цитати лапок іншої гарнітури. Це трапляється здебільшого у так званих складних цитатах, у яких є окремі слова чи словосполучення, які також беруться в лапки. У таких випадках слід пам'ятати про лапки зовнішні (відкривають і закривають цитату в цілому) та внутрішні (відкривають і закривають слово чи словосполучення в середині самої цитати). Зовнішні лапки можуть мати таку форму " ", а внутрішні — « ». У конкретному прикладі це виглядатиме так:

В'ячеслав Липинський у своїй статті "Наша орієнтація" пише:

"Наш «федералізм» і «москвофільство» бачить дехто в нашій відозві «До українських хліборобів»".

Отож, варто уникати випадків, коли лапки однієї й тієї ж гарнітури повторюються поряд:

Ведуча повідомила: "Перемогли "Ґринджоли"".

Ось як виглядало б це речення після правильного застосування форми лапок:

Ведуча повідомила: "Перемогли «Ґринджоли»".

А як бути у випадках, коли, скажімо, з технічних причин не виходить застосувати різні форми лапок? Вийти із ситуації можна за рахунок виділення цитати шрифтом іншої гарнітури. У такому випадку цитата в лапки взагалі не береться. Подаємо приклад:

На крилах щемкої мелодії полинули залом такі ж щемкі та хвилюючі душу слова: Боже великий, єдиний, нам Україну храни!

Наведені в означеній темі прості й складні випадки використання заголовкового комплексу та цитування текстів не є вичерпними. Однак уважне вивчення і оволодіння запропонованою методикою дає змогу редакторові-початківцю легко орієнтуватися в такому різноманітті прийомів і відшукувати оптимальні варіанти творення справді досконалого з усіх точок зору видавничого продукту.

Тема № 17